З історії Козельщинського храму

Занепад Різдвяно-Богородицького монастиря розпочався після революції 1917 року. Чимало майна загинуло у роки громадянської війни. Решту, включаючи земельні угіддя й будівлі, було націоналізовано на початку 1920-­х років. У 1929 році Козельщинський жіночий монастир був закритий і розграбований. У соборі знищено мармуровий іконостас і родові стародавні козацькі ікони.
З початком Другої світової війни собор монастиря перетворили на тимчасову в’язницю для «ворогів народу». Деякий час там перебували полонені польські офіцери.
Як це не дивно, але монастир відновив свою діяльність під час німецької окупації. У відродженому монастирі чимало дівчат урятувалося від відправки на роботи в Німеччину. Різдвяно-­Богородицький монастир проіснував до 1949 року, коли був знову закритий.
Навесні 1990 року споруди Різдвяно-Богородицького монастиря передано релігійній громаді, відбулося перше богослужіння у нововідкритій церкві на честь Чудотворної Козельщинської ікони Божої Матері. У березні 1992 року монастир знову почав діяти. 24 лютого 1993 року до нього повернулася чудотворна ікона Божої матері, яка до цього зберігалася на приватній квартирі у Києві.

У день Різдва Пресвятої Богородиці (газета №86 (8424) від 21 вересня 1991 року) у районці виходить стаття Олександра Синягівського під заголовком «Прости нас, Боже». Читаємо:
«Тридцять літ лежали ці хрести-надгробники, плити перевернутими біля входу до колишнього приміщення Козельщинської школи. Зараз там розташовані різні державні організації, серед яких, між іншим, — райвідділ культури, райвідділ народної освіти, райбібліотеки та ін. Неподалік височіє всесвітньовідомий храм — собор Пресвятої Різдвяно-Богородицької Матері Божої. Можливо, саме його оспівав Олесь Гончар у своєму романі «Собор»
…Десятки років стояли ці надгробники над могилами-склепами ігумень Олімпіади та Агнії, похованих поблизу величних стін монастиря. Але десь після війни, під приводом боротьби з релігією (під гаслами «Релігія — опіум народу») зірвали надгробники й «прикрасили ними» вхід до школи, перевернувши хрестами вниз, точніше, закопали хрести у землю.
Прибиральниці сушили на гранітних плитах ганчірки, курці гасили об їхню поверхню недопалки цигарок. Усе було…
Але так не могло тривати вічно. Совість потроху пробуджується в людей. Не так давно з ініціативи церковної громади робітники радгоспу «Козельщинський» Володимир Пуценко та Станіслав Старчик, пенсіонери Б.М.Ковальов та І.І.Пархоменко відкопали хрести та надгробники. Як повідомив отець Петро, їх буде встановлено туди, де їм належить бути, — на могили ігумень».

Тоді, як виявилося, це був лише початок відродження місця поховання першої настоятельки Козельщинського монастиря Олімпіади І, яка очолила релігійну громаду 26.06/08.07 1896 року. Померла ігуменя 05/18 квітня 1915 року на 81-му році життя, зробивши неоціненний вклад у розвиток монастиря і залишивши по собі незгладимий слід і добру пам’ять.
Нагадаємо, про що писала газета 22 травня 2015 року («Довга дорога додому», автор Надія Литвин):
«…Напередодні століття з дня відходу за вічну межу Ігумені Олімпіади, 17 квітня, І.М.Кравченкові спало на думку прогулятися побіля приміщення колишнього СПТУ-43. Там розташований чималий майданчик, де колись було величезне глинище, потім — звалище сміття й металолому, який колись вважався сміттям (поруч розташована тракторна бригада, з якої увесь металевий непотріб теж скидали туди). Згодом цю територію засипали, загорнули бульдозером, розрівняли і відвели під трактородром. Коли ж філію СПТУ-43 закрили, за непотрібністю і відсутністю господарів, ця ділянка стала принадою для грибників і шукачів металу. Але ж Іван Миколайович не відноситься ні до шукачів металу, ані до «чорних археологів». Та й для грибного полювання начебто не сезон…
— І все ж таки чогось мене туди повело саме 17 квітня. Можете вважати це містикою чи збігом обставин — як хочете. Але пішов я на той полігон і знайшов на розкопках плиту. Як виявилося, — східець від ґанку монастиря, а також два надгробки: один сірий, а інший – майже засипаний землею, чорний гранітний полірований камінь. Видно, що непростий і дорогий. Я – додому; схопив лопатку, ганчірку, воду, відкопав, відмив, читаю напис: «Игуменя Олимпиада Настоятельница Козельщанскаго монастыря умерла 5 апреля 1915 года на 82 году жизни Въ монашестве пребывала 55 года настоятельницей»… Спочатку напис був нерозбірливий: видно, що спеціально, навмисно, зубилом його збивали з надгробка. Але я його розшифрував потім, уже на фото, відновивши у програмі Фотошоп.
Дуже активно відгукнулося на прохання допомогти керівництво ТОВ «Агрофірма «Аршиця»», адже знахідки потрібно було розкопати, дістати з землі, повантажити, відвезти на місце. Усе було зроблено оперативно. Того ж дня «Аршиця» виділила необхідну техніку: трактора з гідрогаком, транспорт. Завдяки зусиллям ентузіастів, працівників агрофірми: водія вантажного автомобіля В.М.Василенка, тракториста П.І.Попенка, їх помічників — І.В.Самойленка та О.І.Лесича знайдені надгробки завантажили на машину і доставили до монастиря. Тепер вони встановлені там, де і мають бути, — над засипаним склепом. Адже Іван Миколайович добре пам’ятає місце його розташування, хіба з похибкою до метра. Ігуменя Варсонофія вважає, що від сучасників потрібно встановити на цій могилі новий, великий, гарний хрест, а цей надгробок установити поряд. Адже зверху він надбитий, очевидно, на ньому від початку був хрест. Якість полірування оцінив майстер з обробки каменя, зауваживши, що зараз так не зроблять, бо написи ледве вдалося розтрощити зубилом. Тож надгробок варто залишити в цьому ж вигляді, хіба що золотистою фарбою нанести літери там, де вони були збиті, щоб можна було прочитати напис з іншого боку надгробка — текст-прохання від імені небіжчика із Чину відспівування. Цей вислів звучить сьогодні як напутнє слово покійної Ігумені Олімпіади І нам і наступним поколінням:
«Духовнии мои братии и спостницы, не забудьте меня, егда молитеся, но зряще мой гроб, поминайте мою любовь и молите Христа да учинит дух мой с праведними».
Можливо, після всіх незгод, які випали на долю монастиря, собору і самої могили Ігумені Олімпіади І, душа небіжчиці нарешті заспокоїться — монастир діє, оновлений собор красується, радуючи нас синьо-золотими куполами і малиновим дзвоном, а місце поховання небіжчиці, врешті-решт, стало єдиним цілим. І знадобилося для цього немало-небагато — повне сторіччя».

Фото Івана КРАВЧЕНКА

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *