«Строку тобі 90 днів»

Орест Герасимюк понуро брів додому. В його очах читалися розпач і невпевненість у собі. Повна невпевненість. Та-а-ак… Дожився… І на цигарки немає грошей

Цигарки та пиво в останній проміжок часу чогось стали сенсом його життя. Йому так любо та дорого було годинами (а інколи і днями) просиджувати біля магазину у центрі села. Пиво, цигарки, іноді горілка, — як же було гарно, тепло і затишно! То доміно, то карти, то ще щось. А як побалакаєш про політику та прослухаєш місцевий «інтернет», так тоді у порівнянні з іншими здаєшся собі героєм.
Усе для тебе, а що дома там Оксана якісь претензії пред’являє, то ж дрібниці. Все їй не так і не туди. То їй у дворі поприбирай, то паркан підправ, то ще щось їй примариться. Дурна, одним словом. Живемо ж не гірше, ніж люди, додому я ж приходжу, морду їй ще поки не б’ю, з хати не виганяю поки що. Хоча треба б, як починає дзвонити на мобілку серед ночі (не спиться їй, напевно, не виморена): «Додому, — та й, — додому йди!». До інших он і не дзвонять, і не кличуть, щоб дома ночували. А їй ото як придумається… І що вона від мене хоче? Я в неї так і питаю, а вона своєї пісні співає: «Ти ж заморився, може, поїси та, може, виспишся? Може, щось болить?» Одним словом, замучила своєю турботою.
Ну, то переживеться. А що на цигарки та пиво у неї доводиться просити, — оце погано. А зовсім же недавно і гроші були, та й друзі були з іншими інтересами.
Так думав Орест Герасимюк, потихеньку човгаючи додому. Прийшов, почав стукати — а не відкриває Оксана; у доччину спальну гепав — і там тиша. Сів Орест під хатою та й став думу думати: чи то сплять, чи сердяться?
А потім його очі натрапили на конверт. Відкрив, а там записка від Оксани:
«Любий мій чоловіче Оресте. Довго я тебе умовляла, просила та пояснювала, що ми можемо жити інакше, краще. Я все розумію: що ти без роботи, зарплати, та й на земельному паї зараз дуже не розженешся. Але це не привід опускати руки і входити у світ алкоголю, пліток і неробства. Роботи повно і в домашньому господарстві. Так, вона низькооплачувана й невдячна, і здоров’я підводить. Але мені урвався терпець. Я зробила закордонний паспорт і поїхала на заробітки. Дочка Ганнуся поживе у моєї матері. Ось тобі й усі карти в руки. Ніхто тебе не буде кликати додому, ніхто не питатиме: чи ти їв, чи не їв, чи тобі не зле (звичайно, якщо у тебе немає коханки). Будь щасливий.»
У Ореста на очі навернулися сльози. Він відімкнув хату (ключ був у конверті), зайшов. У хаті було гарно, тихо, пахло чистотою і пусткою.
Так — пусткою.
А на дзеркалі, у вітальні, був іще один конверт. А в ньому записка:
«Строку тобі 90 днів. Я поїхала за безвізом. Трудися, горілку і пива не пий, до бабів не ходи. Через 90 днів повернуся. А тоді буде або 50/50, або спільне, мирне, з повагою сімейне життя. Оксана. Поки що — твоя.»
І тут уже Орест задумався: а що йому робити?

Євгеній ІВАНОВ

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *