Усім смертям на зло

У сім’ї Данила і Тетяни Хмілів із хутора Телятників (нині Нова Україна) Рибалківської сільської ради (з 2018 року — старостинський округ Козельщинської ОТГ) було шестеро дітей. З них Євген — найстарший, 1923 року народження.
Природа у цій місцевості була розкішна. Неподалік хутора протікала річечка Вовча, що несла свої води до річки Кобелячка, а та — до Ворскли. По низині — ставки з вербами і лозами на берегах. А навколо — луки з густою травою і різнобарвними квітами.
Але дитинство та юність проходили у злиднях і нестатках. Чого лише вартий Голодомор 1932-1933 років! Тільки за одну ніч у Євгенового хрещеного батька Віктора Димнича померло аж шестеро осіб.
Узимку діти до школи не ходили, сиділи вдома, бо не вистачало взуття.
Ось так і закінчив Євген 7 класів, а потім пішов навчатися у школу фабрично-заводського навчання на тракториста.
22 червня 1941 року юнаки, які жили у гуртожитку, прокинувшись, побачили на віконних шибках наклеєні паперові смужки. Як невдовзі з’ясувалося, — це для того, щоб не розбилося повністю скло, якщо у нього попаде куля чи осколок. Виходить — війна…
Євгенові не виповнилося ще й 18 років, але він записався добровольцем до Червоної Армії й у великій колоні разом з іншими хлопцями вирушив до Харкова.
Там на комісії запитали:
— Хто такий?
— Тракторист.
— Будеш танкістом, — почув у відповідь.
Короткотермінове навчання, і зовсім молодий Євген Хміль, тепер уже механік-водій танка, відбув до місць пекельних боїв. Воював на Південно-Західному, Воронезькому і Західному фронтах.

Південно-Західний фронт діяв із 22 червня 1941 року. Провів танкові битви під Дубном, Луцьком, Рівним; Київську і Єлецьку операції 1941 року; брав участь у кількох операціях 1941-1942 років. Ліквідований 12 липня 1942 року. Знову створений 22 жовтня 1942 року. Брав участь у Харківській битві і контрнаступі під Сталінградом у 1942-1943 роках; провів за участю Воронезького фронту Середньодонську операцію 1942 року. 20 жовтня 1943 року перейменований у 3-й Український фронт.
Воронезький фронт (липень 1942 — жовтень 1943 року). Він, зокрема, брав участь у Курській оборонній і Бєлгородсько-Харківській операціях 1943 року. 20 жовтня цього ж року перейменований у 1-й Український фронт.
Західний фронт (червень 1941-го — квітень 1944 року) зокрема брав участь в Орловській операції 1943 року.

Уже в мирний час бувалий фронтовик Євген Данилович не любив говорити про війну. Бо, видно, ті спогади були дуже болючі і навіть жахливі за своєю суттю. А коли все ж таки йшов на розмову з односельцями чи школярами, то насамперед розповідав про найграндіозніші битви Другої Світової війни — Сталінградську та битву на Курській дузі. І це невипадково. Адже Сталінградська битва (17 липня 1942 — 2 лютого 1943 року) внесла вирішальний вклад у досягнення корінного перелому в ході війни. А Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 року) завершила цей корінний перелом. І в ньому велика заслуга танкових військ. Але це загальні слова, за ними ж — екіпажі бойових машин, героїчні подвиги танкістів, радість від перемог і біль від утрат.
А втрат було дуже багато. Одного разу під час переправи через Волгу внаслідок бомбових ударів противника у ріці потонуло кілька десятків танків. Залишилися тільки три машини, серед них і машина Євгена Хміля.
12 липня 1943 року в районі селища Прохорівки на Курській дузі відбулася найграндіозніша зустрічна танкова битва усієї Другої Світової війни. У ній з обох сторін брало участь до 1200 танків і самохідних артилерійських установок. У цій битві, як і в наступних боях, екіпаж Євгена Хміля проявив бойову майстерність, мужність і героїзм.

Із дружиною Валентиною Леонтіївною 1944 рік.

У нагородному листі від 27 серпня 1943 року написано:
«Тов. Хміль доброволець і вихованець Червоної Армії. Учасник Вітчизняної війни з 1941 року на Південно-Західному, Воронезькому і Західному фронтах, має три поранення, з них одне — тяжке.
У боях зі знищення Орловського угруповання з 12 липня по 13 серпня 1943 року тов. Хміль на танку Т-34 13 липня біля с. Стариця знищив два німецьких танки, роздавив гусеницями дві гармати з обслугою, знищив вогнем кулемета і гусеницями танка 12 чоловік піхоти противника.
У боях 24 липня 1943 року біля с. Анниково тов. Хміль танком Т-34 роздавив гармату і дві кулеметні точки, знищив до 10 фашистів. Тут одержав четверте, тяжке поранення.
Тов. Хміль заслуговує урядової нагороди — ордена Червоної Зірки».
Згодом відважний танкіст був нагороджений ще й медаллю «За відвагу».

Було багато інших хвилюючих і трагічних епізодів.
Якось Євгену Хмілю потрібно було переповзти відкриту місцевість, щоб дістати пакунок із сухарями. Аж раптом, де не візьмись — ворожий літак. А з небес летить, завиваючи, бомба. І, як здалося, прямо на нього. Ще мить — і… Однак Хміль іще встиг подумати: «Господи! Якщо ти є — порятуй мене. Я повірю в тебе!». І в цей момент зовсім поруч упала… порожня діжка. Таке фашисти практикували, щоб залякати наших воїнів моторошним диким виттям.
А то якось Євген один наштовхнувся на шістьох німецьких автоматників. Та сталося диво: усі вони підняли руки і кинули автомати на землю. Усіх цих вояків Хміль привів у частину.
Нерідко бої відбувалися і в болотистій місцевості. Бувало, що танки провалювалися у трясовину і навіть тонули. Але ж машини були потрібні, тому їх намагалися витягти. Так було і того разу. Танк витягли, а в ньому — увесь екіпаж танкістів-земляків. Видно, що й часу пройшло багато, тому тіла дістати було неможливо. Довелося їх розрізати й витягати по частинах…
Ось ці частини тіл наших танкістів із затонулого танка, як і шматки ворожих тіл, що летіли з танкових гусениць на Курській дузі, часто переслідували Євгена Хмеля у страшних снах…
У своєму останньому бою Хміль з неймовірними зусиллями буквально вивалився через верхній люк із палаючого танка. І в цю ж мить за кілька метрів вибухнув ворожий снаряд. У тіло безжально і болісно вп’ялися незліченні осколки. Юного танкіста зарахували тоді до мертвих…
Та все ж таки герой-танкіст із Телятників Євген Хміль усім смертям на зло якимось дивом вижив, хоча й позбувся лівої ноги до коліна. Замість неї чоловікові прилаштували дерев’яний протез. Осколки витягли не всі, деякі міцно засіли у тілі й усе життя ніби «мандрували» з одного місця на інше.
Перебуваючи в госпіталі у Солікамську, Євген писав листи своїй дівчині Валі. Один із таких листів зберігся і дотепер. Він теплий і щирий, сповнений надії на зустріч. І така зустріч відбулася. Більше того, Валя стала дружиною Євгена. Турбувало спочатку її тільки одне: а що коли діти народжуватимуться безногими? Слава Богу, усі п’ятеро дітей народилися міцними і здоровими, мають своїх дітей і онуків.

У санаторії.
Слов’яногорськ. 1981 р.

Воювали з ворогом також батько Євгена Даниловича — Данило Філонович, 1904 року народження, мобілізований і загинув у 1941 році; та рідний брат — Олександр, 1925 року народження, мобілізований і загинув у 1943 році, вірогідно, на Дніпрі.
Інший рідний брат — Іван — був вивезений на каторжні роботи у Німеччину. Врешті потрапив у концентраційний табір. Був звільнений англо-американськими військами. Призваний до лав Червоної Армії, служив 7 років на Півночі. Повернувшись додому, з допомогою добрих людей побудував хату. Одружився, але доля не склалася. Та це вже зовсім інша історія.

З дочкою Людмилою. 1980-і рр.

А Євген Данилович Хміль після війни сумлінно працював завідуючим фермою, вагарем, завідуючим клубом, на олійниці. Був громадським активістом, позитивним прикладом для односельчан, зокрема, для молоді. Фотографував.
Одержав повоєнні нагороди за участь у бойових діях, а також грамоти і подяки за мирну працю.
Увесь час був донором, бо розумів, що цим рятує життя людям. Адже ж і його колись урятувала кров бойових побратимів i медсестричок. Тож мав медаль за донорство.

…Якось у 1980-х роках сталася неймовірна подія. Син Євгена Даниловича, Олександр, якось поїхав у Кременчук до начальника будівельного тресту, щоб підписати документи.
Начальник почав їх перечитувати і раптом збліднув.
— Ваш батько воював? — запитав.
— Воював.
— А де?
— У багатьох місцях, зокрема під Сталінградом, на Курській дузі, під Прохорівкою, — стурбовано відповів Олександр.
— А ким був?
— Танкістом.
— Я знав Вашого батька. Ми були в одному екіпажі. Тільки жаль, що він…
— Батько живий! — вигукнув Олександр.
При цих словах начальник схопився за серце…
Невдовзі у Телятниках відбулася хвилююча зустріч механіка-водія Євгена Хміля зі своїм командиром танка. Зустріч тривала три доби без перерви…

Григорій Сердюк,
член Національної спілки журналістів України

Використані матеріали:
Домашній архів і спогади сина Є.Д.Хміля — Віктора Євгеновича (с. Миргородщина).
Книга Пам’яті України. Полтавська область. 5. Кобеляцький район. Козельщинський район. Котелевський район. Полтава: Полтавський літератор. 1996. — стор. 524.
Олександр Міщенко. Безкровна війна. Київ. Видавництво ЦКЛ КСМУ (МДС) «Молодь». 1991. — стор. 58-59.
Военный энциклопедический словарь. Москва. Военное издательство. 1984. — стр. 161, 266, 838.

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *