Кримінальні мелодрами — під збільшувальним склом

Сьогодні завершуємо розмову, розпочату майже місяць тому,
про людей, які зазвичай є негативними персонажами для засобів масової інформації. Ми звертаємо на них увагу, головним чином, лише тоді, коли вони щось накоять, — і тоді наші емоції аж зашкалюють; тут розгортається увесь спектр почуттів — від подиву до обурення, гніву і навіть жаги помсти…

Колектив Козельщинського сектору пробації (зліва направо):
Наталія Сідаш, Ірина Жадан та Ярослав Василенко

Отже, їхня мета досягнута: на них звернули увагу, вони — герої, нехай навіть і негативні. Про них пишуть газети, соцмережі, гуде інтернет.
Моє дослідження цієї теми і спілкування з різними людьми — від працівників правоохоронних органів та органів правосуддя і безпосередньо до самих засуджених — дозволяє зробити висновок, що саме в підсвідомому бажанні деяких осіб у такий спосіб заявити про себе суспільству і криються основні витоки злочинів і правопорушень.

Як я вже писала раніше, найбільше спілкуються із засудженими працівники Козельщинського сектору пробації. Наталія Сідаш та Ірина Жадан для таких людей — і няньки, і порадники, і наставники, і психологи, і швидка юридична допомога. У їхніх підопічних часто немає паспортів (або є, але ще радянського зразка), хтось не знає, куди йти на лікування, як потрапити до нарколога… Тому перше правило роботи служби: до тебе прийшла ЛЮДИНА. В першу чергу. Вже потім це — засуджений. А вже в останню чергу — «бомж» з усіма його «принадами», неграмотний алкоголік, який навіть не вміє писати, в нього кільканадцять судимостей тощо… То другорядне. Але перш за все це — жива людина. І для тебе найважчим моментом буде, коли їй у залі суду вдягатимуть кайданки.
Наталя з Іриною вболівають за кожного свого «вихованця», яких зараз на обліку 54, з них двоє неповнолітніх. Знають у всіх деталях їхні історії, мотиви вчинків, біографії, родинні стосунки, матеріальні проблеми. І розповідають про конкретні сім’ї, атмосфера у яких просто штовхає підлітка в обійми криміналу.
— Для них головне — елементарні матеріальні блага, поза всякими принципами, — вважає пані Наталя. — Скажімо, сьогодні йому захотілося — він узяв і напився, не думаючи. Тоді когось огрів чим-небудь. Обікрав. Вони навіть не підозрюють, що можна жити якось по-іншому. Втім, їх ніхто й не вчив цьому. Тож просто живуть одним днем так, як уміють. Багато з них не вміють писати, уявляєте? І це молоді люди, яким по сорок років! Не можуть вирахувати свій рік народження, зате гроші лічать моментально. Один приходить до нас із тюрми і каже: «Я там хоч дізнався, навіщо зубна щітка. Раніше знав безліч способів застосувати її, але що нею треба зуби чистити… Думав, вона називається зубною, бо має зубчики…»
У розповіді про своїх підопічних інспекторки часто вживають слова «занедбані», «втрачені» та «нікому не потрібні» та вважають, що ці люди мають гостру потребу у спілкуванні поза своїм звичним середовищем. Адже їх зазвичай намагаються обминути, триматися від таких подалі.
— Ось для чого нам дуже потрібні волонтери: небайдужі люди, які, можливо, просто живуть поряд, — розмірковує пані Наталя. — У Кременчуці, наприклад, волонтером пробації став головний лікар наркодиспансеру. Та йому, як-то кажуть, і сам Бог велів. Волонтери — це люди, які можуть віддати частину свого часу тим, хто вважається втраченим для суспільства. З ними потрібно спілкуватися, вчити елементарним життєвим речам. Не можна сказати, що вони всі погані, — швидше за все, занедбані.
У дитинстві батьки недолюбили. Не приділили уваги. Залишили поза полем зору. Часто порушення закону стають життєвим правилом для цілих поколінь однієї родини і передаються у спадок. У таких родинах дорослі не уявляють собі інакшого життя, що вже говорити про їхніх дітей.

І тут я не могла не долучити до числа наших експертів службу у справах дітей Козельщинської райдержадміністрації. Її начальник Петро Пожитько теж вважає, що не варто скидати з рахунку роль телебачення:
— Зараз фільми пропагують картинку красивого життя, не вдаючись у деталі, як же досягти такого рівня. А у реальності далеко не всі батьки можуть забезпечити таке своїй дитині. А їй, у свою чергу, хочеться легко досягти бажаного. Паралельно пропагується насильство: успіху в житті досягає той, хто сильніший, іде «по трупах» до своєї мети. Ось вам і склалися пазли. Додайте до цього відчуття безкарності і певну зневагу до закону: мовляв, я ж неповнолітній, на перший раз мені нічого не буде, а далі, може, знову пощастить. Ось до чого призводить м’яке покарання неповнолітніх. Вони знають, що порушують закон, але до кінця не усвідомлюють небезпеку такого шляху. А якщо поряд опиняться старші й «досвідченіші» у плані правопорушень друзі — то майже стовідсотково підліток стане на слизький шлях під впливом усіх цих факторів. Найчастіше такі товариші користуються серед неповнолітніх набагато більшим авторитетом, ніж батьки та вчителі.
Ми, зі свого боку, працюємо з неповнолітніми та їх батьками, контролюючи належне виконання батьками своїх обов’язків щодо забезпечення першочергових умов для життя дитини. Наша робота спрямована на профілактику, перш за все, бездоглядності. Розмовляємо з батьками, консультуємо. А якщо сталося так, що підліток скоїв злочин, то вивчаємо, чи не спричинений він відсутністю першочергових життєвих потреб. У результаті виходить, що найчастіше злочин для неповнолітнього — це просто пошук пригод, втеча від нудьги; такі собі «джентльмени удачі». Хочеться додаткових коштів, щоб погуляти, пошикувати тощо.
Суддя Михайло Оксенюк, наприклад, теж підтверджує версію спадковості злочинів:
— Людина за своєю натурою завжди прагне до отримання легких грошей. При цьому вона не завжди усвідомлює, що за свої вчинки треба нести відповідальність, яка настане рано чи пізно.
У моїй професійній діяльності були такі випадки: я приймав рішення щодо позбавлення волі спочатку батька, потім — сина. Ось така своєрідна династія. Напевно, у цьому певною мірою винне суспільство. Колись держава змушувала працювати, неробство каралося законом. А зараз не хочеш працювати — не працюй. За які кошти живеш, нікого не цікавить. Це по-перше. І ще одне. Починаючи з дев’яностих років, популярними стали фільми на кримінальну тематику, які аж надто впливали на молодь. Причому творці фільмів часто романтизували образи своїх героїв-злочинців (як, наприклад, у серіалі «Бригада»). Інші фільми розповідали про працівників правоохоронних органів, як вони розкривають злочини. І глядач уже здобував певний досвід: наприклад, дізнавався, що під час скоєння злочину не слід користуватися тим чи іншим ґаджетом, треба працювати в рукавичках, надягати маску, — тобто кінострічка надавала всі «технології».

І, нарешті, не варто недооцінювати те, що зараз триває деградація села: немає інтернету, автобусного сполучення, доріг, школи, лікарні, роботи, зрештою. Що лишається людині? У кращому випадку — пити… У гіршому — красти.

Є таке поняття — трудотерапія. Людині, зайнятій роботою, немає коли забивати собі голову якимись авантюрами. Чи всі колишні засуджені мають можливість працювати і забезпечувати себе чесним шляхом? Із півсотні осіб, які перебувають на обліку в секторі пробації, працевлаштованих усього троє, та й то — це ті, на яких судом покладено обов’язки працевлаштуватися. Центр зайнятості має вакансії для людей, які звільнилися з місць позбавлення волі. Але не всі поспішають скористатися послугами Центру; комусь це здається ганебним, «статус не дозволяє». З іншого боку, серед роботодавців теж небагато бажаючих узяти на роботу вчорашнього «зека». Виключенням є ПСП «Солоницьке» та Солоницька сільська рада, їх очільник В’ячеслав Вітченко завжди йде назустріч, не відмовляє нікому — працевлаштовує на суспільно корисні чи громадські роботи. Також місця для суспільно корисних робіт надають Високовакулівська сільська та Новогалещинська селищна ради. Як бачимо, негусто. Утім, наш район не може похвалитися насиченим ринком праці. Зайшовши на вебсторінку Козельщинської районної філії Полтавського обласного Центру зайнятості, знаходжу усього 14 вакансій, із яких 8 — за вересень-жовтень, серед них, у свою чергу, лише дві пропонують пристойну, від 15 до 20 тисяч гривень зарплату (підприємство шукає агронома і готове йому стільки платити). Решта обіцяє «мінімалку» або не набагато від неї більше.
Тож виходить, що порятунок потопаючого — справа рук самого потопаючого, образно кажучи. І єдиною соломинкою для нього, на жаль, залишається служба пробації. Тут щиро переймаються тим, щоб уперше засуджені більше сюди не поверталися. Існують різні групи ризику повторного вчинення злочину. Низький ризик — це випадкові злочинці (засуджені за скоєння дорожньо-транспортної пригоди, вилучення зброї, злочини з необережності). Такій людині достатньо просто пояснити, що так не можна, треба бути уважнішим, розбірливішим у вчинках, контактах — і все.
Є середній ризик — це люди, які завдали шкоду життю і здоров’ю оточуючих або вчинили повторні злочини. Вони потребують найбільшого впливу з боку інспекторів пробації, найінтенсивнішої роботи. Основна мета — не дозволити засудженому чи звільненому скотитися в ту групу високого ризику, де нічого не можна вдіяти. У ній — особи, які вже мають по 6-8 судимостей і ніякому впливу не піддаються. Вони вже повністю сформовані, у них свій стиль життя.
Але з будь-якого правила можна знайти винятки. Як і з групи найвищого ризику. Буває, людина стоїть у службі пробації на обліку роками, десятиліттями. А потім сказала: «Ні! Досить» і вийшла з цього болота, знайшла в собі сили.

Василь

У секторі пробації про нього кажуть: з хуліганськими, навіть бандитськими вихватками. Крадіжки. Пиятика. Бійки. Зрештою — побив хлопчика, а той від тілесних ушкоджень помер. Відсидів, звільнився умовно достроково за хорошу поведінку. Сказав собі: все, більше я туди не піду. Намагається щось змінити у своєму житті.
— У тому, минулому житті — кримінал, алкоголь, який, думаю, і призводив до злочинів, — розповідає Василь. — Востаннє був позбавлений волі на сім років. Як вийшов п’ять років тому¸ одружився. На роботу було не дуже легко влаштуватися, та допомогли знайомі. Працював на елеваторі, у колективі всі ставилися до мене добре, з людьми спрацювався.
Два роки тому у нашій сім’ї народився синок. Ми з дружиною вирішили — поки що вона вийде на роботу, а я побуду у відпустці по догляду за дитиною, бо це татків синочок, мене найдужче признає…
— Василю, а що б Ви порадили тим, хто оступився і хоче стати на шлях виправлення?
— Хай думають головою, адже це їхнє життя. Вирватися з криміналу нелегко, але все можливо. Якби я був сам, мені б не було сенсу виправлятися і, можливо, не стало б сили… А зараз у мене сім’я. Син. Є заради кого.

І до цього важко щось додати. Та й не треба.

Надія ЛИТВИН

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *