Моя сестра Надія

31 жовтня відзначила свій ювілей від дня народження моя двоюрідна сестричка Надя — Надія Макарівна Карнаух (дівоче — Тараненко) із Бреусівки. Сказати про неї при цій нагоді кілька теплих слів — значить, не сказати нічого.
А розповісти можна ой як багато!

На виставці кращих вишивальниць у «Бузковому гаю», Диканський район, 2017 рік

Ну, по-перше, Надія Макарівна — особистість неординарна, знана не лише у Бреусівці та Мальцях (Чапаєвці), звідки вона родом (точніше, з хутора Худенок, який згодом влився до Чапаєвки), а й в усій окрузі, в усіх селах, що входили колись до Бреусівської сільради. Нелегка стелилася їй життєва стежина. Але вона не втратила і до сьогодні почуття оптимізму, гумору, доброти. Завжди прийде на допомогу ближньому. Любляча мама, бабуся, сестра.
По-друге: ну, ніяк я не міг не сісти за письмовий стіл та й не розповісти читачам про свою сестричку. Адже Надя — то, образно кажучи, невід’ємна частинка мого дитинства, ранньої юності та й усього життя. Бо так уже склалося, що ми, двоюрідні брати Гриша, Іван, Микола і я, не мали рідних братів чи сестричок. Не мала їх і Надя. Отож була вона у нас і справді за рідну.
А скільки пригод трапилося за незабутніх часів нашого волошкового худенківського дитинства — і кумедних, веселих, і не дуже — хіба полічиш? Ось із цього, шановні читачі, ми і розпочнемо розповідь і про її роки далекі, вороття яким уже не буде, і, власне, про життєвий шлях.

Дитинство наше незабутнє і… наче казкове

Мала Надійка

Як я уже говорив, жили ми у тих далеких 50-х минулого століття у мальовничому хуторі Худенках у великій приземкуватій хаті на дві половини. В одній мешкала моя велика сім’я: дідусь Данило, тьотя Наталя, тьотя Оля з сином Гришею, тьотя Варя з сином Іваном, моя мама, Олександра Данилівна, і я. В іншій — родина дяді Макара з дружиною Єфросинією і Надею. Хата містилася край битого шляху, що вів із Кобеляцької станції повз Чапаєвку до Сухої (село дитинства Олеся Гончара), а далі — до радгоспу «Передовик» та інших населених пунктів уже Кобеляцького району.
— Що тобі запам’яталося з тих часів? — запитую сестричку, перш ніж сісти за розповідь.
— Та, мабуть, те, що й тобі! — усміхається Надя. — Усе через десятки літ здається таким гарним, світлим, незвичайним, аж наче казковим.
А й дійсно, усе те навдивовижу схоже на казку: теплий літній день, пташки співають, зелена толока, дві кислиці, терник із зеленими ще ягідками, блищить вода у ставку. На зеленому моріжку пасеться корова. На підстеленій куфайчині сидить дідусь Данило, смалить незмінну самокрутку. Підбігаємо до нього, умощуємося по обидва боки, як курчата біля квочки.
— Дідусю, розкажіть про війну! — прохаємо.
— Та шо про неї розказувати? — дідусь випускає із ніздрів сизий димок, — Війна, діти, то горе, сльози, кров, грязь…
І все ж розпочинає свої спогади про події «первої перилістичної» (імперіалістичної) війни: про «астріяків», яких «шо виб’ємо, а їх оп’ять, як море синіє», про нелегкі походи в негоду, коли «ми на конях, а піхота йде обірвана, замурзана, по коліна в грязюці», про союзників «хранцузів», які «жаб їли» і «весь наш полк побіг за сопку, усіх вирвало, шо й тиждень назад їли». І уявлялась нам ота «піхота» старою обірваною брудною бабою, що йшла по коліна в багнюці, а «хранцузи» — взагалі хтозна й ким уявлялися.
…А тим часом у літньому прозорому повітрі з Холодної гори, де хвилюється чарівливе марево — «святий Петро овець жене», чується звук глиняного свистка.
Капета їде! — чується клич хутірської дітлашні від осель Пальчиків та Ромасів.
Капета — це «ганчірник», як називали тоді пересувного заготівельника ганчір’я, макулатури, кісток, металолому, курячих яєць тощо. У ганчірника натомість були біла глина, нитки «муліне» і, що найголовніше для нас, хлоп’яків, — дитячі пістолети з пістонами, ну, і півники-свистки. Нерідко привозив Капета своєю конячкою і барвисті довгі саморобні цукерки. Ото радощів — словами не передати!

Дитячий «калейдоскоп» відкриває нам іншу картину

Осінь. Жовтаво-багряне листя кружляє. Холоднішає надворі. А повз нашу хату мчать машини з буряками, на яких сидять «грющики».
Вибігаємо на край дороги, репетуємо:
— Дайте, дядьку, буряка!
Дехто кине два-три корені, а деякий, то й гребоне ногами добрий десяток. Хапаємо буряки, несемо додому. А потім — як напечуть, було, в печі, — ото смакота!
А наші «культпоходи» з бабусею Ромаською, яка була для хутірської малечі і вихователькою, і старшим другом, і неабиякою оповідачкою «про старину, про Сибір», куди її родина, слід думати, виїхала ще за часів Столипіна, і повернулася додому після революції. І в попівський садок по яблука водила нас бабуся, і в шовковицю, і по всіх округах. Дуже любила вона дітей, і ми їй віддячували тим же.
А що вже казати про те, як приїздив із Росії на хутір дядя Гриша Худенко на «Москвичі» і катав усю замурзану ораву! Привезе, було, нас до «лавки» у Чапаєвці, та ще й коричневих «подушечок» (такі цукерки були) купить там добрий газетний кульок. Які ж ми горді були і як заздрісно дивилися на нас однолітки з Чапаєвки!
І задаємося із сестричкою іноді таким запитанням: чи зрозуміє нас, прочитавши все оце, нинішнє юне покоління, виховане на «пепсі» та комп’ютерах, серед всеохоплюючої інформації, доступу до неї? Мабуть, не дуже. Що ж, кожному овочу, як мовиться, свій час.

А були ж і небезпечні пригоди…

Поклавши руку на серце, скажу: бувало, що й не мирились ми з сестричкою, іноді смикав її «за хихол» (так називав я завихрений від природи чубчик у неї на голові), якщо щось було не по-моєму. За це неодноразово перепадало мені і від дяді Макара, і від тьоті Прісі.
— Надько, не йди до нього, він же головань (тобто хлопчисько)! — гримає, було, тьотя Пріся на доньку.
Та минає трохи часу, і вже знову — разом. Бо з ким же гратися? Особливо взимку. Та й улітку — теж. Бо хутірські дітлахи, особливо з багатодітних сімей — хто череду пас, хто в колгоспі чи по дому допомагає. Ось ми й вигадували собі розваги, як уміли.
Пригадую, сидимо ми на ляді від льоху.
А я сяду далі! — кажу я і сунуся трохи до середини.
— А я ще далі! — каже Надя.
І тут сталося непередбачуване: ляда перевертається, і… сестричка летить униз, до льоху. Вона, трилітня, репетує звідти, а я, чотирирічний, — зверху, теж несамовито ору. На щастя, нагодилася тьотя Пріся і миттю кинулася визволяти Надю. Ну, а я, щоб уникнути прочухана, дременув і заховався у кущах терну. Слава Богу, все обійшлося. Правда, казала Надя, довго ще спина боліла, обчухрана щаблями драбини, навіть і через кілька років…
Або ще один випадок, який ледь не довів до непоправного. Я, як, певно, і кожен хлопчик у моєму віці, дуже любив наслідувати дорослих. Буквально в усьому. Зокрема, часто дивився, як голиться дядько Макар «опасною» — бритвою, яку він привіз із Австрії, з фронту. І ось одного разу мені стукнула в голову божевільна думка:
— Надю! — кажу. — Давай я тебе побрию!
Ну, звичайно, сестра, котра слухалася мене в усьому (бо ж на рік старший) дала себе намилити (я все робив, як дядя Макар). Узяв я бритву і вже хотів «брити» їй щоки. Стояли ми біля низенького вікна. І тут (певно сам Всевишній її привів) зазирає у вікно тьотя Ольга. Вона вмить уся пополотніла, затрусилася:
— К-костику! Поклади-но бритовку, — ледь мовила.
Бритву я, звісно, склав докупи, засунув у чохол. По-хазяйськи вимив помазок, мильницю. Бр-р! Аж до цього часу лячно: що могло б трапитись, якби «перукар» і справді здійснив свій намір?..
Такі ось наші дитячі спомини — незабутні, іноді й трагікомічні, але все-таки казково-прекрасні. Бо вони — наші. І цим усе сказано.

Школа, а згодом — життя круговерть

Після 8 класу

Батьки наші були постійно заклопотані колгоспною роботою та домашнім хазяйством. Та не можна сказати, що й нам зовсім не приділяли уваги. Мама, приміром, навчила мене у п’ять років читати, рахувати до ста, згодом — писати. Отож уже у шість я вільно читав газети, до пуття навіть не розуміючи прочитаного. «До свого рівня» підтягував і Надю. Тож вона, ідучи до першого класу (а я уже навчався у третьому), була фактично підготовлена. Навчання їй давалося трохи важче, ніж мені. Але природна зібраність, працелюбність і цілеспрямованість, старанність (чого мені, скажу відверто, до певної міри і нині бракує), давали свої позитивні результати. Отож аж до випускного класу Надійка була твердою «хорошисткою».
Скажу іще одне: у початкових класах ми з сестричкою зазнали перших непоправних втрат — помер дідусь Данило, а невдовзі — і тьотя Наталя. І зрозуміли, що життя не вічне. На превеликий жаль.
Іноді мені буває шкода, що Надя після школи (а я вже тоді служив у армії) не отримала вищої чи хоча б середньо-технічної освіти. Та не всім же одержувати дипломи вишів! Вона й без диплома пройшла достойний трудовий шлях, про що згодом і піде мова.

Нелегка, але прекрасна доля

Це фото 20-річна Надія
відіслала брату в армію
якраз перед «дембелем»,
1969 рік

Так уже склалося, що дядя Макар на фронті був зв’язківцем при льотній частині. Дійшов зі своїм авіаполком до Австрії. Я теж служив у окремій бригаді зв’язку резерву Головнокомандуючого. Правда, водієм. А ось Надя теж після школи працювала листоношею, а після відповідних курсів — і упродовж кількох десятиліть — заступником начальника Бреусівського відділення поштового зв’язку. Скільки подяк, грамот, дипломів одержала за свою трудову діяльність — не злічити. Ось вам і без вищої освіти! Нерідко і дипломовані спеціалісти переймали у неї досвід, училися.
А як же в особистому житті? Але тут хіба вгадаєш, які казуси нам підкине примхлива дама — Доля? Та все по порядку.
Отже, Надя працює оператором поштового відділення. І я дуже вдячний їй був за теплі листи до Німеччини, де служив, а згодом — і до Чехословаччини у 1968 році, куди нас брєжнєвська верхівка закинула «душити контрреволюцію». Там, на чужині, перечитуючи теплі послання з Батьківщини та примірники районної газети «Радянське село», я нібито вдома бував, серед рідних і близьких.
І першою рідною душею, котру я зустрів, прибувши «на дембель», також була Надя. Отже, підібравши поли шинелі, дочвалав по багнюці (траси тоді ще не було) до Бреусівки. Зайшов до поштового відділення і там зустрів сестричку. Разом із нею ми й помандрували тоді до Чапаєвки, на зустріч із моєю мамою і всією ріднею.
А через певний час, уже у Бреусівці, зустрівся зі своїм однолітком Віктором Карнаухом, котрий теж «дембельнувся» з прикордонних військ. Познайомив його з Надійкою. Молоді люди почали зустрічатися, а невдовзі й побралися. Все було нібито добре. Й оселі придбали у Бреусівці — і для себе, і для престарілих батьків, котрі переїхали з Чапаєвки. З’явилися на світ троє синів — моїх племінників: Сергійко, Славик і Саша.
Все нібито було добре. Та, як кажуть, лихий не дрімає. Спокусив він Віктора. Знайшов собі коханку. Згодом і перебрався назовсім до неї.
Як те пережила сестра — один Бог відає. Та не піддалася паніці. Затисла в серці образу й біль, не опустила руки. Ростила синів, допомагала стареньким батькам. А невдовзі з’явився на світ і перший онучок — Славик. І всю свою любов і турботу присвятила йому. На людях була завжди і весела, й жартівлива, й усміхнена. А вдома — порядок і чистота, і город доглянутий. А що вже там на душі — то лише сама знає та Всевишній відає.
А що ж Віктор? Кажуть же в народі: на чужому горі щастя не збудуєш. Через деякий час від тяжкої хвороби померла його друга дружина. А незабаром і він, прости, Господи, наклав на себе руки. Що ж, не будемо судити. Бог їм суддя.

«Тільки жити починаю — на пенсію виходжу!»

Виступ учасників художньої самодіяльності
Бреусівського Будинку культури
на Дні села.  Надія Макарівна у центрі справа
Щороку на Храмове свято
Надія Михайлівна готує
смачний борщ

Ця крилата фраза листоноші Пєчкіна з відомого мультика якнайточніше пасує до способу життя моєї сестрички. Вийшовши на заслужений відпочинок, вона прямо-таки поринула, крім домашніх турбот, у громадське життя: бере активну участь у клубі «Бререгиня», у художній самодіяльності Бреусівського Будинку культури, пише вірші. Кілька з них було вже надруковано у нашій газеті. Крім того, Надю частенько запрошують односельці готувати обіди на різні заходи. Бо, кажуть, такого борщу, як зварить Макарівна, ніде не скуштуєш. І все така ж добра, весела, хазяйновита. Бо ще з отого дитинства нашого худенківського «казкового» увібрала в себе і доброту, і хазяйновитість, і щедрість душі.
Отож із ювілеєм тебе, дорога сестричко! Здоров’я тобі, щастя, достатку, довголіття, удачі, благополуччя і дітям, і онукам, та ще й Божої благодаті віднині і повік-віків!

Кость Тараненко

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *