SONY DSC

Фермер. Трудівник. Волонтер

Застати нашого героя в його «офісі» зазвичай неможливо: він увесь час у полі, а у вільний від поля час — у ділових поїздках. Бізнесмен від землі, він має досить скромний і зовсім не «бізнесовий» у загальноприйнятому понятті вигляд

Найдорожча нагорода
Олександра Федорченка —
синьо-жовті стяги
з автографами й побажаннями

наших захисників

— Я лише кілька днів тому зліз з комбайна, — ніби вибачається Олександр Миколайович, — молотив кукурудзу, фактично місяць був у полі. Тепер можна трохи перепочити…
Голова фермерського господарства лише в документах значиться керівником. А по життю він працює нарівні з іншими. Зараз у «Славутичі» налічується п’ятеро працівників. Раніше було більше, нині доводиться скорочуватися.
— З людьми зараз дуже важко — немає надійних робітників, — констатує пан Федорченко. — У нас у селі, чесно кажучи, залишилися або любителі спиртного, або нечисті на руку… Мені вдалося кілька молодих хлопців вивчити, може, працюватимуть. Тому знову заліз у борги, беремо сучасну потужну техніку, щоб за рахунок неї зменшити потребу у людських ресурсах. Скільки років із кредитами не зв’язувався, а тут примусило. Та ще й рік видався важкий…
Немає зараз жодного аграрія, який би не нарікав на закупівельні ціни. Дійсно, так, як вони обвалилися цьогоріч, причому абсолютно безпідставно, — дотепер іще не траплялося. Ось тому й немає впевненості у завтрашньому дні, немає стабільності. Та ще й розмови, що точаться про ринок землі, не вселяють оптимізму.
— У країні залишилася тільки земля, і треба дурнем бути, щоб і її продати, — вважає Олександр Миколайович…
Своє селянське (фермерське) господарство під назвою «Славутич» Олександр Федорченко зареєстрував у Михайликах 1995 року, попередньо, у 1992 році, взявши в обробіток 50 гектарів землі. Пригадує як техніку — наприклад, трактори без кабін — збирав буквально з металолому. Не було за що купувати нову, бо останні роки перед тим, як стати фермером, працював у місцевому колгоспі на комбайні й початкового капіталу аж ніяк не нажив. Тому на старті довелося брати кредити, хоч і під шалені 36 відсотків. Ось так, упертістю і тяжкою працею доводилося долати труднощі періоду становлення.
Нині «Славутич» міцно тримається на землі. Господарство обробляє 550 гектарів ріллі, у тім числі — земельні паї, що їх довірили панові Олександру селяни з Михайликів, Задовги, Хорішок. Тож роботи і клопотів вистачає.
— Вирощуємо все, за що платять, — розповідає Олександр Миколайович. — Наші базові культури — соняшник, кукурудза, пшениця. Хоча потрохи пробували вирощувати і сою, і картоплю. Але зараз вирішив основний акцент зробити на кукурудзі. Звичайно, дотримуюся технології, сівозміни, зменшую посіви соняшнику. Дбати про свою землю повинен кожний господар, адже вона — його бізнес, його годувальниця. Посієш соняшник по соняшнику рік-другий, а потім залишишся без урожаю і без шматка хліба.
Є у Федорченків ще й дві сімейні молочні ферми, відкриті у 2016 році на базі СФГ «Славутич». Олександр Миколайович устиг перекупити два корпуси тваринницьких приміщень, що продавалися як будівельні матеріали, під розбір, — тим самим не допустивши подальшого руйнування. Спільно з компанією «Данон», у рамках їхнього проєкту завезли молодняк високопродуктивних корів.
Зараз на фермах утримується 40 корів, не рахуючи молодняку. Ферми працюють ефективно, але на плаву тримаються лише завдяки дотаціям із фермерського господарства. Усе знов-таки через незбалансовану цінову політику. Та пан Олександр довіряє своєму досвіду, споконвічній селянській мудрості, тому сподівається, що у нашій державі колись настане «зірковий час» і для тваринництва. Каже, що є на це прогнози спеціалістів; що має бути якась точка неповернення, коли нарешті зрозуміють: скільки ж можна пхати нам із Європи сухе молоко! Може, людям таки захочеться чисто натурального… Ферми співпрацюють зі Світловодським маслосиркомбінатом. Переробники зацікавлені у співпраці з Михайликами, їх влаштовує якість молока, а михайликівських тваринників — закупівельна ціна. Комбінат пропонував і гроші у михайликівські ферми вкладати, але вони відмовилися, не хочуть бути залежними.
Ось так і живе маленьке село — невсипущою працею та мозолястими руками таких, як фермер Федорченко. Він віддає своїй малій батьківщині, її добробуту всього себе. Мало того: готовий захищати створений ним світ до останку.
Саме тому і став волонтером у далекому 2014-му.
— Тоді думали, війна закінчиться тижня за два — за місяць, — згадує Олександр Миколайович. — А затяглося на роки. Спочатку бажаючих допомагати нашій армії було дуже багато. А через рік більшість волонтерів відсіялася, залишився стабільний «кістяк». У чотирнадцятому році як подивився я на ту армію, що тоді була… Та й своїх же хлопців туди відправляв, одягав, узував (до речі, один АТОвець працює після демобілізації у «Славутичі» — авт.), бо не було нічого, — і зрозумів, що якщо нічого не робити, то буде тут «руській мір». Перші два роки дуже страшне було. Возив у зону АТО все: і дрова, і продукти, і все інше, що необхідно. Спочатку мотався по тричі на тиждень. Ночами, цілодобово. Удвох із товаришем, за кермом — я сам. Тоді відбою не було, люди збирали продукти, повну вантажівку щоразу везли у всі наші частини підряд, від Щастя до Маріуполя. Було всього: і під «гради» потрапляли, і від полону нас хлопці відбивали; туди везли «гуманітарку», а звідти — поранених у госпіталь доставляли; бувало, і «двохсотих» наших везли… І найстрашніше було із родичами загиблих розмовляти хоч про що-небудь, доки їхали з цим сумним вантажем. А ще довелося бачити місця загибелі наших танкістів: згорілі танки в лісосмугах і тіла, які розтягували бродячі собаки. Це дуже моторошно…
Зараз Олександр Миколайович опікується, головним чином, спецназом Головного управління розвідки та 92-ю бригадою. Гуманітарні вантажі вже не збирає по всіх усюдах, обходиться своїми силами. На фронті в нього багато друзів. Інколи з війська телефонують, щоб привіз то те, то інше. Так, цьогорічної весни передали замовлення військовою колоною, яка йшла в зону ООС через Полтаву.
Олександр Федорченко має численні відзнаки за свою волонтерську діяльність — від української церкви, ГУ розвідки і навіть президента України. Але найдорожча нагорода — синьо-жовті стяги з автографами й побажаннями наших захисників. Ці прапори — на почесному місці в його офісі, як і ціла виставка фронтових світлин на стінах і під склом на робочому столі.
І дуже хочеться, щоби зусилля цієї людини давали достойні плоди на мирній ниві. Щоб жили ось такі маленькі села, а життю їхньому нічого не загрожувало.

Надія ЛИТВИН
Фото Юрія ОПЕРАЙЛА

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *