“ОЛЕНКА”

Оленку ми зустріли на передових позиціях у районі населеного пункту Піски.
У самому пеклі: на взводному опорному пункті. За роки війни ми, здається, звикли до всього. Але перше враження просто вдарило обухом по голові. На юній дівчині, яка, судячи з усього, не так давно сиділа за шкільною партою, спорядження було добре підігнане, зброя лежала поруч абсолютно правильно, щоб, якщо доведеться її схопити, — не згаяти жодної зайвої миті. Дорослі очі та розумний погляд видавав сконцентрованість і переконував у реальності побаченого. Такого не показують у художніх фільмах.
Так не може зіграти актор. Це не декорація, не виконання Статуту і не спроба справити враження, а повсякденна реальність загартованого в боях українського воїна…

— Як давно Ви воюєте?
— Контракт зі Збройними Силами України уклала у 2017-му. Навчальний центр, два з половиною місяці — «Десна». А потім потрапила в батальйон. Ну, ось уже в жовтні буде два роки. Це мій другий виїзд у Піски. Минулого року виходила в сектор з підрозділом уперше.
— Як сталося, що Ви обрали шлях військовослужбовця?
— З дитинства хотіла. Мабуть, багато фільмів про військових дивилася, подобалися. У мене в сім’ї немає військових, але дуже багато армійців серед друзів. От і все. Так і потрапила сюди. Щоправда, фільми і життя — це різні речі.
— Зараз Ви на передньому краї. Як вдається переборювати страх, ладнати із собою?
— Як потрапила сюди вперше, було дуже страшно. Навіть виходити в туалет — бронежилет, каска, автомат. А потім звикаєш. Другий раз у цьому році заїхали, вже як удома. Приїхав — усе знаєш. Пильність є, і дуже сильна. Десь скло затріщало, залізо – уже все, «на вушному сидиш» (вивчаєш обстановку навколо на слух — прим. авт.), пильнуєш. А взагалі — звикаєш. Нормально все.
— Що було найважчим і найстрашнішим?
— Спочатку було важко звикнути до такого режиму. Ти не можеш вийти, коли тобі хочеться, куди хочеться. Робити те, що хочеться, також не можеш. А в секторі важко було звикнути також до того, що у темну пору ти уже не вийдеш вільно. Знаєш, що можуть десь там за рогом тебе підстрелити, і все. Головне, напевне, — це підтримка побратимів. Вона має дуже важливе значення.
— Батьки знають, де Ви зараз знаходитеся?
— Зараз так. У минулому році не знали, коли перший раз виїжджала у район бойових дій.
— Як вони ставляться до Вашої бойової служби?
— Мама з самого початку була проти. Вона і зараз проти. А батько підтримав.
— У вас були бойові зіткнення, доводилося стріляти?
— Так, доводилося давати відповідь. Щоби впритул підходили (російські бойовики – прим. авт.), – такого не було. А працювати на відстані приходилося.
— Як удавалося пересилити себе, коли хочеться заховатися, а треба діяти?
— Та ні, воно на адреналіні все. Відразу відчуваєш: треба побігти відпрацювати. Спочатку переживаєш. А далі усе на адреналіні. Вибіг — зробив. Усі розуміють, де вони і заради чого вони тут знаходяться.
— За що б’єтеся особисто Ви?
— По-перше, за нашу землю. Це наша країна. По-друге, з дитинства була така мрія. Хотілося потрапити на службу. Сам стиль життя мені імпонує. Постійно «на валізах», постійно в дорозі, постійно в русі.
— Сьогодні про своє рішення не шкодуєте?
— Ані крапельки. На початку дуже багато хто ставив таке запитання. Особливо вдома. Батьки: «Як це, дівчинці 19 років тільки виповнилося, а вона на війну поїхала? Це не для дівчинки!». Дуже багато спочатку такого було. Ні грама не пошкодувала. Жодного разу. Буває, морально втомлюєшся дуже сильно. А фізично — ні.
— Від чого буває моральна втома?
— Усе одно якісь дрібні непорозуміння бувають навіть між своїми. Не хочеться, щоб у колективі хтось сварився. Колектив — це ж як одна родина. У сім’ї, якщо рідні сваряться між собою, також засмучуєшся. І тут так само.
— Важко було увійти в колектив як дівчині, це мало якесь значення?
— Та ні. У навчальному центрі були здебільшого мої ровесники. І 24 дівчини. Почувалася цілком вільно. А тут уже люди віком, як мої батьки, а дехто — як дідусь із бабусею. Було незвично, як до кого звертатися. Батьки з дитинства навчали поваги, на «Ви». А сюди приїхала — кажуть: ніяких «Ви». До всіх на «ти». Досі з половиною підрозділу на «Ви» спілкуюся. А в плані того, що дівчина, — ні, важко не було. Жарти бувають різними. І розумієш усе, і посміятися можна. Але все це в межах розумного, воно певну грань не переходить.
— Наскільки Вам комфортно, коли приїжджаєте додому, зустрічаєтеся з друзями?
— У мене з цивільного життя одна подружка залишилася. З іншими друзями, однокласниками можна списатися: «Привіт — привіт». І на цьому усе закінчується. Справжня подружка залишилася одна. Тут зв’язку, наприклад, немає. Я можу місяць-два не спілкуватися з нею, тому що не завжди виходить, і вона це розуміє. Вона усе одно буде рада мене чути і все одно рада буде, коли я приїду. В неї хлопчик також служить, і їй простіше зрозуміти особливості нашого життя.
— Якщо не секрет: чи є хлопець у Вас і чи служить?
— Не секрет. Є. У моєму підрозділі.
— Чи сприйняли б Ви хлопця, який не служив?
— Напевне, ні. Кожен має це зробити. Одна справа, коли за станом здоров’я хлопець не може служити, а інша — якщо він просто «відкосив». Так, для мене це дуже важливо. Ніхто з моїх однокласників-хлопців не служить. Багато кого батьки відкупили. Тому якось — ні. Не дуже сприймаю таких людей.
— Які у Вас плани на майбутнє?
— Тут не особливо багато загадуєш. Плани є, але я не хочу їх поки озвучувати. Думаю, чи продовжувати контракт далі, чи піти повчитися. Поки схиляюся до того, що продовжуватиму контракт.
— Служба буває різна, зокрема – в тилу. Чому Ви тут і зараз?
— З самого початку, коли прийшла у військкомат, попрохала відправити мене у бойову бригаду. І коли вже прийшло відношення з батальйону, теж попросила, щоби не в тиловий підрозділ. Не можу я на місці сидіти. З папірцями також не люблю працювати. Так і склалося…
— Як ставляться до Вашого вибору вчителі?
— Дуже гордяться. У школу багато разів запрошували. Коли тут була, просто не мала можливості приїхати. Коли була у відпустці, не відмовляла. І туди, де навчалася після школи, також їздила. Там теж усі мені дуже раді. У принципі, вони це і знали, не сумнівалися, бо коли я вчилася, то говорила, що піду служити.
— Чи було щось кумедне?
— Дуже багато траплялося всілякого. Життя не зупиняється. Але таких історій краще не розповідати. Смішного дуже багато, але виносити його назовні якось не хочеться.
— Ваші побажання близьким?
— У першу чергу, здоров’я всім! І близьким, і рідним, і друзям. Здоров’я — це найважливіше. Скільки би грошей у тебе не було, здоров’я ти навряд чи купиш. А ще — щастя і благополуччя.
— Яка Ваша найзаповітніша мрія?
— Вона уже здійснилася. Я дуже хотіла на службу потрапити, це була найбільша мрія. Зараз я тут, роблю те, що повинна і що мені подобається.

Виїжджати з Пісків після цього інтерв’ю нам буде і легко, і важко водночас. По-перше, якби не усвідомлював, що ці хлопці й дівчата здатні за себе постояти, — залишати їх у такому місці було б сумно й боляче.
Пряма ділянка дороги, паскудно-зручний для противника сектор у межах досяжності ворожих снайперів. А від розвідки саме надійшло повідомлення про те, що вони з’явилися на ворожих позиціях. У салоні автомобіля за таких обставин твоє життя апріорі залежить від інших. Від тих, хто прикриє. Чітко точно і надійно. Без сумніву. Адже між нашими спинами, заднім бампером машини та ворогом – фронт. Він багатогранний і складається з дуже різних особистостей. Тримається на кремезних, іноді — тендітних, але, безумовно, дуже сильних плечах.
Чи розуміють там, попереду, у тилу, чого коштує воїнам кожен день спокою і тиші в мирних українських містах і селах? Чи стає хоча б на хвильку соромно хлопцям — одноліткам Оленки, які дозволили батькам «відкупити» себе від служби? Чи розуміють самі герої на лінії вогню, що насправді вони роблять неймовірне: творять історію? Хтозна. Але одне наші побратими знають точно: прийде час, коли вони повернуть мирне небо над українським Донбасом і синьо-жовті прапори над Кримом.

Спеціально для
«Козельщинських вістей» —
Володимир ПАТОЛА Фото автора

КІНЕЦЬ

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *