Там, де душа зустрічає світло

Поїздка святими місцями планувалася з весни, але програма змінювалася кілька разів, оскільки бажання ніяк не хотіли збігатися з можливостями. Зрештою, маршрут вималювався складний: Молдова — Румунія — Болгарія — Греція — Болгарія — Румунія — Молдова. Уже тепер, після закінчення поїздки, озирнувшись на пройдений шлях, розумієш наскільки зухвалою була ця витівка для шестиденного паломництва: великими марш-кидками подолати 4200 кілометрів, перетнути кордони чотирьох країн, невизнане Придністров’я, відвідати три столиці…

Кишинів, Кафедральний Собор
Різдва Христового

Але про все по порядку. Отож наприкінці липня група паломників із Котельви і Козельщини у складі 9 осіб, включаючи водія, вирушила в дорогу. Першим пунктом нашого відвідування став Кишинів —- столиця Молдови і Кафедральний собор Різдва Христового, побудований у 1836 році. Величезний храм за час свого існування піддавався численним утискам, дуже постраждав під час бомбардування 1941 року і сьогодні досі реставрується. Взагалі, Молдова наче затрималася в епосі СРСР. Якщо у столиці злидні не так помітні, то в сільській місцевості їх приховати неможливо. Так само зіпсували враження роми-жебраки, які влаштували бійку прямо перед собором, не поділивши «робочу територію».

Монастир Хинку

На ночівлю ми зупинилися у гірському монастирі Хинку, заснованому в 1678 році біля витоків річки Когильника у природоохоронний зоні «Кодра». Тут, у тиші й оточенні вікових лісів і гір, втрачається відчуття часу і простору і починаєш розуміти, про який особливій стан душі пишуть люди, котрі побували у таких місцях. На долю монастиря випало багато негараздів. За час свого існування він переживав нескінченні нашестя татарських орд, які наводили на паломників страх, і тому монастир довгий час залишався безлюдним. Уже за радянської влади, у 1956 році, він був закритий і до 1990 року на цій території розташовувався санаторій Міністерства охорони здоров’я. І тільки в 1992 році на прохання мешканців прилеглих сіл тут була знову утворена чернеча громада Свято-Параскевського жіночого монастиря. Монастир Хинку — один із найбільш відвідуваних монастирів Молдови. Нині в обителі живуть понад 50 монахинь у віці від 14 до 90 років, 15 робітників і пастухів. Усі живуть у монастирі, а крім молитов, ще й старанно працюють. Підсобне господарство монастиря налічує 20 корів, до 300 овець, є великий сад і город, розташовані на схилах гір. Увесь двір потопає у квітах. Будівлі опалюються дровами, газу немає.
Монастир Хинку займається утриманням дитячого будинку і вихованням сиріт. Як і належить істинно благодатному місцю, монастир оточений безліччю джерел, багато з яких місцеві жителі вважають цілющими. Тут виробляють фірмову воду «Хинку». Крім цього, на території монастиря будується великий храм, для якого українські майстри виготовили дивовижні мозаїчні ікони.
Служби в монастирі проводить архімандрит Павло — чудова людина з добрими очима. Кажуть, до нього за порадою і допомогою їдуть з України, Росії, Європи. Неодноразово його запрошували служити в Кишинів, але він ось уже 25 років залишається в Хинку, каже, що тут його місце і тут Божа благодать. Батюшка спеціально для нас провів літургію двома мовами: молдовською і звичною для нас старослов’янською, попросив нашу групу хором проспівати молитву «Отче наш» — і це було так зворушливо і символічно. На завершення служби отець Павло зазначив, що багато людей проходить через стіни монастиря, але паломники з України, у якій знаходиться аж три відомі у всьому православному світі святині, — для них велика радість і честь. У монастирі нам надали нічліг, безкоштовно годували нереально смачною монастирською їжею, молочними продуктами та пригощали трав’яним чаєм.
Відвідали також Кепріанський Успенський монастир, який, до речі, зображений на молдовській купюрі в один лей. Найбільш ранні згадки про монастир відносяться до 1420-х років, а протягом усього радянського періоду він залишався в запустінні, в 1947 році у його корпусах розташовувався дитячий туберкульозний диспансер. Обитель знову відкрила свої двері паломникам у дев’яності, а навколо неї утворилося велике село…
Хоча був будній день, ми стали свідками красивого вінчання в національному стилі: наречений і наречена, а також усі гості були у молдовських вишиванках (які, до речі, дуже нагадують українські), співав чоловічий хор, створюючи дуже красиву, натхненну атмосферу.
Крім цього, ми побували у монастирі Курки, заснованому 1678 року і розташованому у 55-ти кілометрах від Кишинева.

Бухарестські фонтани

Далі нас зустрічала Румунія. До речі, при останньому нашому її відвідуванні 7 років тому, країна нам не дуже сподобалася. Тепер же тут усе вражає порядком, європейською акуратністю та заможністю громадян. Добравшись до Бухареста уже пізно увечері, намічені для відвідування пам’ятки були закриті. Поселившись у хостел, ми пішли озирнути центр міста. Великі каскади кольорових фонтанів, найбільший будинок Парламенту у Европі, неонові вулиці заповнені туристами — вирувало нічне життя, просочене запахами їжі з чисельних кафе. Фотографуючись біля будівлі Парламенту, ми познайомилися з польською родиною. Глава сім’ї розповів, що має маленький бізнес і у нього працюють кілька українців — дуже хороші хлопці, він ними дорожить і задоволений їхньою роботою. Місто за вікном продовжувало гучно жити до самого світанку. А вранці, залишаючи румунську столицю, незважаючи на незвичайний контраст сусідніх старих будівель зі старовинною архітектурою і багатоповерхівок часів Чаушеску, Бухарест украв у кожного шматочок серця, запрошуючи коли-небудь неодмінно повернутися сюди ще раз.

Храм-пам’ятник святого Олександра Невського
Басарбовський монастир

І ось ми знову в дорозі, попереду кордон з Болгарією і відвідини діючого православного Басарбовського монастиря 1431 року, приміщення якого знаходиться у скельній породі. У XVII столітті у монастирі мешкав святий Димитрій Басарбовський. Не дивно, що біля святині стояли цілі ланцюжки туристичних автобусів з польськими, французькими, німецькими та навіть японськими туристами. Їх ми потім зустріли й у столиці Болгарії Софії, де відвідали кафедральний собор святого Олександра Невського. Цей Величезний храм здатний умістити до п’яти тисяч осіб. Собор був зведений у 1912 році на честь визволення Болгарії під час російсько-турецької війни. У 1944-му, під час бомбардувань, споруда серйозно постраждала, проте пізніше була відновлена. Інтер’єр щедро прикрашений мармуром, мозаїкою. Треба зазначити, що древнє місто практично збудоване на останках фракійської цивілізації і по всьому місту ведуться розкопки, працюють музеї під відкритим небом. Вразила і базиліка Святої Софії (311-313 рр.), згодом її ім’ям «Софія» («мудрість») ще у XIII столітті люди стали називати і місто.

Рильський монастир

Із Софії ми попрямували у Рильський монастир — головну святиню болгарського народу, куди треба підніматися гірськими серпантинами. Цікаво, коли навігатор «запевняв», що ми вже поруч, звивиста дорога до монастиря вела ще 40 кілометрів. Розташування багатьох обителей у такий віддаленості і за відсутності доріг пояснюється бажанням заховати благодатне місце від жадібних очей численних завойовників тих часів.
Монастир стоїть в одному із наймальовничніших куточків на південному заході Болгарії — у Рильському гірському масиві, на злитті двох гірських річок, у яких хлюпається форель і які, вбираючи у себе дощові води, несуть швидкоплинні потоки униз. Заснував монастир у Х столітті преподобний Іоанн Рильський, чиї мощі тут і зберігаються. Про їхню цілющу силу свідчать багато чудес одужання стражденних. Монастир дуже красивий, за куполами церков видно гори з нанизаними на них хмарами. Кришталево чисте повітря, дзюрчання річок і благодать обителі посприяли відкриттю тут кількох корпусів для проживання величезної кількості паломників.
Проїжджаючи колоритні болгарські села, ми помітили на деяких воротах і дверях будинків фотографії людей з траурним бантиком. Виявляється, так тут заведено поминати померлих: 40 днів висить фото на виду в односельців, щоб вони, проходячи повз, згадували померлого добрим словом і бажали йому потрапити у Царство Небесне.
У Рильському монастирі ми мали заночувати. Уся наша група зібралася на вечерю у придорожній таверні. Щедрі порції болгарської кухні, місцевий фольклор і гостинність змусили нас забути про дорожню втому і схиляли душевному спілкуванню, розмовам про життя. Після цього дивовижно спалося під дзюркотіння гірської річки, шум лісу у тінях химерних скель. Уранці відвідали службу, яка велася на болгарській мові, досить близькій до української, тому нам усе було зрозуміло. Ми планували ранній виїзд, але не могли зрушити з місця, поки не закінчилася служба, і навіть після неї ходили по території монастиря, не в змозі намилуватися навколишньою красою.

Кафедральний собор, Салоніки, Греція

Далі своїм вітальним «Калімера!» нас зустрічала Греція. Її простори нагадали українські поля, де, щоправда, крім кукурудзи, пшениці, соняшнику і ячменю, вирощують оливки, тютюн, цитрусові та виноград. Але також помітна різниця у якості самої землі — наші шикарні чорноземи грекам і не снилися. На полях дуже розвинена система зрошення, без якої у властиву цій місцевості спеку нічого б не росло. Кажуть, що греки ліниві, але ми стали свідками, що на такій спеці бути активними просто неможливо. Думаю, що саме клімат робить український народ таким рухливим і працьовитим.
Нашою метою були Салоніки — величезне місто на березі Егейського моря. У монастирях Греції здавна належало зустрічати втомленого подорожнього шматочками лукума і склянкою холодного вина, щоправда, з часом, на жаль, вино замінили водою. І тепер на вході будь-якого храму можна покуштувати грецькі ласощі й утамувати спрагу.
Нам пощастило відвідати дуже доглянутий діючий жіночий монастир у Суроті, де знаходяться мощі афонського старця Паїсія Святогорця, який похований, за своїм заповітом, у цій обітелі на височині Дакійської долини, тож ніби підноситься над усією Грецією і передає їй своє благословення. Величезна кількість паломників пояснюється чудесами зцілення і допомоги нужденним навіть після смерті старця. Тут же знаходяться мощі преподобного Арсенія Каппадокійського.

Місто Салоніки, Греція

У Салоніках ми відвідали Кафедральний собор і з завмиранням послухали візантійський спів, де слова молитви, заломлюючись в акустиці будівлі, кличуть душу за собою. Так само побували у базиліці великомученика Димитрія Солунського, який вважається покровителем Салоніків. За переказами, базиліка збудована у 323 році на тому самому місці, де був замучений святий. За час свого існування вона багато разів зазнавала набігів, пожеж і грабежів арабами, турками, норманами. Будівля і внутрішня обробка збереглися до нашого часу, неодноразово відновлювалися і вважаються об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Тут же знаходяться мощі мучениці Анісії Солунської. Взагалі, самі Салоніки зародилися за часів Римської імперії, тому по всьому місту ведуться розкопки, про що свідчать обгороджені історичні артефакти. Сюди стікаються натовпи туристів не тільки для відпочинку на курорті, а й подивитися на історичні пам’ятки. Ми теж мали можливість пройтися по набережній, побачити пам’ятки архітектури і подивитися на Салоніки з висоти знаменитої Білої Вежі. Тут випадково зустріли українських земляків із Донецька, які з радістю поспілкувалися з нами, до речі, українською мовою, ще й люб’язно підказали, що в обідні години велика частина магазинів і кафе закривається, а в неділю й зовсім не працює.

Хрещення новонародженої гречанки


Після Салоніків ми повернулися до болгарського кордону, але по дорозі вирішили заїхати у грецьке село Кавала, де апостол Павло хрестив Першу християнку Європи — Лідію. Тут ми стали свідками хрещення новородженної гречанки. На свято поз’їжджалися численні родичі, що нагадало сюжет із європейських фільмів, у яких народження, хрестини, весілля і поховання — це дуже значимі події у житті, а тому заслуговують на увагу всієї сім’ї. Гості були ошатні, веселі, з подарунками, обіймалися, розпитували одне одного про життя, раділи зустрічі. Коли почався обряд хрещення, всі завмерли, споглядаючи таїнство: священник повільно читав молитви; у хрестинну чашу, за грецькими традиціями, він додавав оливкову олію; потім звучала клятва хрещеної матері любити дитину, як своє маля. Це було неймовірно красиво, тож ми ні на мить не пожалкували, що трохи відхилилися від маршруту.

Місто Бургас, Болгарія

Далі наш шлях пролягав через болгарське курортне місто Бургас, де випала можливість скупатися у Чорному морі. Тут нас тепло зустріли у монастирі Святого Георгія, де ми і заночували. Рано-вранці виїхали до іншого курортного міста — Варни. У районі «Золотих пісків» ми відвідали середньовічний гірський монастир Аладжа, розташований у скелі. Нині монастир не працює, а є музеєм.
Коли ми шукали переправу на паром, приїхали на маленьку румунську пристань, де, як з’ясувалося, ніхто не розуміє навіть англійської. Запитуємо, чи є хоч хтось, з ким можна порозумітися, кажемо, що ми з України, аж тут… із трюму старої баржі виходить хлопець зі словами: «Здоровенькі були!» Ми так йому зраділи! До речі, в Румунії працює дуже багато наших земляків із західної України, їм навіть не потрібно отримувати закордонний паспорт.
Зараз, через кілька місяців після цієї поїздки, забувши про виснажливу дорогу, літню спеку, перебираючи фотографії і спогади, знову відчуваю трепет у серці від пережитого й побаченого. Дорога додому проходила у прискореному темпі, адже необхідно було перетнути кордони з Румунією і Молдовою. Тож потрібно відзначити терпіння і професіоналізм нашого водія Михайла, який завжди помічав, коли ми почувалися в автобусі некомфортно, зупинявся на будь-яке прохання, вибирав захоплюючі місця для фото, а по дорозі додому ще й двічі дав можливість освіжитися у Чорному морі, що стало для нас величезним сюрпризом. Для скорочення дороги додому він навіть улаштував паромну переправу через Дунай.

Такі поїздки — це пам’ять, емоції, спогади, нові друзі й бажання здійснити ще привабливіший маршрут у майбутньому. Щире спасибі Ніні Григорівні Калашник, завдяки якій у цій мандрівці взяли участь козельщани. Дякуємо за організацію поїздки Володимиру Сахну, який разом із водієм Михайлом Оксентюком є студентами Київської духовної Академії. Вдячні за компанію нашій місцевій майстрині «Котелевського коржика» Оксані Дорошенко та її чоловікові Андрію. У моєму розумінні вони — «золота молодь» нашої нації: духовні, виховані, натхненні, розумні, талановиті, безстрашні і прагнуть уперед. Думаю, за такими, як вони, — майбутнє.

Олена БІЛЕЦЬКА

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *