SONY DSC

Дім, у якому завжди всі вдома

Колись у маленької донечки з їхньої родини запитали: «Як у вашому домі з’являються діти?» Дівчинка цілком серйозно відповіла: «А я не знаю. Їх звідкись Петро Анатолійович привозить…». Уточню: мова про Петра Пожитька, начальника нашої місцевої служби у справах дітей, якого тут жартома називають «зозулею» (за аналогією зі птахом, що «забезпечує» пташенятами чужі гнізда).
А ще — про родину Бобіренків і їхній дім, який язик не повернеться назвати дитячим будинком, хоча й сімейного типу. Цьогорічний грудень став ювілейним для Валентина й Тетяни Бобіренків: їхньому гніздечку виповнилося десять років.
За цей час із нього випурхнуло 15 пташенят, яких тут міцно й надійно поставили на крило і по-батьківськи вирядили у самостійний політ

«Понабирали!»

Зліва направо:
Микола, Валентин, Радомир

— Таке слово часто чуємо в свою адресу, — розповідає мама Таня. — А далі? Людині просто немає чого більше сказати. Ця дитина щось зробила погане? Ні. Просто важко побороти стереотипи. Я пам’ятаю, як уперше сусідам повідомили, що у нас будуть прийомні діти: то спочатку в них якийсь острах був… А потім усі настільки полюбили наших дітей! Про них усе знають, цікавляться їхніми справами, розпитують. Ідуть діти до школи, то хтось із сусідів завжди їх підвезе. Запрошують у гості до себе додому, підтримують дружні стосунки, і вже ніхто не остерігається, що моя дитина десь щось погане зробить. Юра, сусід, наприклад, щось біля трактора крутить: «Хлопці, а йдіть-но сюди!» Покаже їм, чогось навчить…
Дійсно, сусіди вже звикли, що у Бобіренків періодично з’являються нові діти. У будь-якому випадку стосунки між ними й дорослими налагоджуються дружні й довірливі. Тетяна Неджеря, що живе поруч, через дорогу від Бобіренків, згадує:
— Жив у них Віталька — взагалі золота дитина, добра, чуйна, працелюбна! Мій чоловік зліг через хворобу, а снігу якраз такого випало! І я, теж хвора, вийшла надвір, гребу-гребу ті замети… Дивлюся — летить Віталій з лопатою, розкидав мені весь сніг у дворі. Сюди, у наш недобудований дім, я переїжджала сама, бо чоловік тоді лежав у лікарні, а мені довелося самотужки перетягувати пожитки. Наймати когось не було за що, тож перевозила своїм авто потроху те, що могла подужати. Під’їхала з речами до будинку — то хлопці бобіренківські миттю прибігли, допомогли все перенести.

Олександр (зліва), прийомна мама Таня, Максим

А ще років зо два тому, теж узимку, була страшенна ожеледиця. Тож я не ризикнула їхати на роботу машиною, вирішила пішки спуститися вниз (вулиця, де живуть Бобіренки з сусідами, — нагорі, у верхній частині Козельщини. Щоб дістатися центру, треба спускатися крутосхилом, — ред.). І взула, не подумавши, високі підбори! Йду, а ноги роз’їжджаються в різні боки. Думаю – зараз уб’юся… Коли це хтось раз! — і підхопив мене з обох боків під руки. Бобіренківські хлопчаки! Мало не на руках спустили мене донизу, дорогою розказуючи про безпеку, а вже внизу поставили і сказали: «Стійте, тьотю Таню, і не падайте!»
Про кожну дитину з цього дому можна щось хороше сказати. Усі до одного чудові, як на показ: виховані, розумні, трудолюбиві, наче бджілки; завжди готові допомогти. Приходять сюди занедбані до краю, знедолені, хворі, а виростають он які — цукерочки! Аж ніби світитися починають. Не знаю, як Валику й Тані це вдається, що вони роблять з тими дітьми?..

А просто люблять!

Донька Ліза

Любов — ось універсальний рецепт від усіх негараздів і відповідь на запитання: як виховувати, що робити з дітьми. У дитячому будинку сімейного типу вони перебувають практично до закінчення школи, доки не поїдуть на навчання, обравши свій подальший шлях. Але знають, що тут їх рідний дім, люблячі батьки, які завжди допоможуть, підтримають, порадять, розділять біду і радість. Студентам, як і будь-які інші батьки, зберуть традиційну сумку на прожиття… Так, приїздять і телефонують із часом усе рідше, та це і зрозуміло: у багатьох є свої родини, народилися діти. Але раз на рік усе одно провідують Таню й Валентина, яких звикли називати мамою й татом мало не з перших днів перебування у цьому сімейному гніздечку. Та й самі батьки їздять до своїх вихованців і вихованок — провідати після пологів, наприклад, або привезти в гості молодшого братика чи сестричку, яким іще далеко до «випуску». А є серед них і круглі сироті, у яких немає нікогісінько у світі, крім Валентина й Тетяни, і для яких занадто цінне поняття родини. Тож із ними тримають постійний зв’язок. Словом, живуть, як одна велика, дружна сім’я. І так вийшло, що Валентин у свої 42 і Таня у 38 мають уже чотирьох онуків, а незабаром з’явиться і п’ятий!
— Таке дивне відчуття: наші кровні дівчата ще тільки підростають: Лізі — сімнадцять, Каті — дванадцять, — роздумує Валентин. — А тут уже сватів засилають, онуки народжуються… Відпускати ж їх від себе ой як важко. Так звикли, що вони завжди всі в одній хаті. Але нічого не вдієш: треба. Хлопцям уже по 25-26 років; телефонують: «Батьку, треба твоя порада». Тож розумієш, що щось серйозне, треба шукати рішення. Наташа ось, наприклад, у свої дев’ятнадцять уже приїжджає з хлопцем: «Па… Ма…» Я питаю: «Що, свайбується?» — «Як ти здогадався? А я все не знала, як вам сказати…»

Дев’ятнадцятирічна Наташа
із прийомним татом Валентином


Дивляться батьки на творіння рук своїх (у буквальному сенсі!) — таких дорослих, красивих, упевнених у собі, умілих і роботящих — і мимоволі пригадують різні дитячі курйози. А їх же ж було та було! Діти — як діти. То порозмальовують одне одного, то чимось намастять. А тоді стоять і дивляться з-під лоба… І як їх карати, коли самому смішно?
Іще одна картинка. Треба було батькам поїхати до магазину удвох. Наказали старшим дітям наглядати за меншими: «Дивіться, щоб порядок був!» Повертаються додому — дійсно, порядок і тиша. Старші сидять, насіння лускають. «А де ж малеча?» «Та все нормально, па, не турбуйся! Ми їм сказали, що граємо у хованки, одного у крольчатнику закрили, другого в погребі, третього у багажнику…» — «Так ми ж зовсім не те вам казали!» — «А ми подумали і вирішили, що так буде краще. Зате всі на місці!»«Ну, тепер періть одяг, бо ж повимазувалися!» Одяг випрали. Кролі не постраждали.


Тато й мама? Вихователі?

Бути лише вихователем, який просто отримує заробітну плату за свою роботу, — таке тут не проходить, вважає Валентин Бобіренко. З дітьми слід вибудовувати значною мірою партнерські стосунки; інколи проявити батьківську суворість, а у чомусь — навіть «прогнутися» під дітей, щоб довести, що їхня думка заслуговує на повагу.
Діти різні, так само і їхні життєві ситуації. Тож до кожного потрібен виключно індивідуальний підхід. Зараз спільну мову з новоприбулими дітьми знаходять простіше, ніж десять років тому: «старожили» самі розказують, що можна, а що заборонено. І це працює набагато ефективніше, ніж почути правила поведінки від батьків-вихователів.
Через деякий проміжок часу дітвора сама починає «намацувати» межі дозволеного в цьому домі: а що буде, якщо я щось зроблю або не зроблю?
Бо рамки поведінки є у будь-якому випадку. Наприклад, не можна курити, лаятися. Тут діють спільні для всіх правила. Вранці встав — ліжко застелив. У кожного є чергування, своє завдання, робота. Дівчата на кухні мамі допомагають, хлопці — щось винести, принести — наприклад, картоплю. Так вони звикають, що жінки не повинні робити щось фізично важке, а чоловіки в той час лежатимуть на дивані. Прибирають у своїх кімнатах, у їдальні, на кухні самі, по черзі. Покарання тим, хто проштрафився, — «наряд поза чергою», як в армії. І ніхто ніколи не обурювався, адже дійсно провинився. Мовчки узяв ганчірку і пішов мити підлогу. І, знову ж таки, кожен випадок розглядається індивідуально.
— Скільки посуду перебили наші дівчата, доки навчилися мити! Але ж вони не винні, що раніше їх ніхто цьому не вчив, — вважає Таня. — Тарілку розбила? На щастя! Тут вони мають розуміти, що за це не попаде.
— Ми завжди всіх налаштовували, що у нас незвичайна сім’я; що ми одна родина й одна команда, — розповідає Валентин. — І робота у нас командна. Кожен за щось відповідає. Якщо один дає збій, то вся система обвалюється. Хтось не почергував — уже в домі брудно. Не помив посуд — немає з чого їсти.
— Діти розуміють, що ліпше разом за кілька хвилин виконати завдання і звільнитися, — додає Тетяна, — аніж, наприклад, сидіти дві години голодними, чекати, доки хтось один начистить картоплі, потім — доки вона звариться, — замість того, щоб усім поїсти вже за півгодини…
До речі, одна народна мудрість у Бобіренків не працює: «Семеро одного не ждуть». Тут завжди чекають, доки зберуться всі, — нехай навіть і одного, щоб разом сісти за стіл. Тож їхні діти не затримуються дорогою зі школи, бо розуміють, що вся родина їх чекає. Так виховується почуття відповідальності: треба поспішати додому, бо через мене всі сидять голодні.
А домашня праця як один із методів виховання сприяє тому, щоб діти вчилися цінувати те, що дають їм батьки-вихователі. Ще жоден не сказав: мовляв, ви отримуєте від держави матеріальне забезпечення — от і працюйте на нас. Бо знають, звідки що береться і якими зусиллями, адже самої державної допомоги недостатньо, щоб забезпечити той рівень життя, який мають усі члени великої родини Бобіренків. А він — досить високий.

Дім, що збудували

Маю на увазі не споруду, не приміщення. Дім — це, перш за все, родина, система цінностей, які тут декларуються; сімейні стосунки, духовний зв’язок між членами родини і ще багато того, що не піддається формулюванню. А будинок — оболонка для всього цього, як шкаралупа, що береже горіхове зерня.
Коли вперше заходиш до веранди, в око впадає ціла виставка взуття, яка займає велику площу: усі черевики розставлені акуратно, парами й рядами. Немає такого, щоб «одна нога тут, а друга — там». Утім, такий порядок панує у всьому будинку. Дівчачі та хлоп’ячі спальні мають кожна своє обличчя. У хлопців — більш лаконічна обстановка, у дівчат — навіть гойдалка розкішна стоїть. На стінах — рамки на декілька фотокарток, куди кожен із дітей вставляє свою улюблену світлину; така собі фотоісторія про спільні подорожі, відпочинок, пам’ятні моменти.
Не так давно Бобіренки добудували другий поверх, і тепер усім набагато просторіше. Хоча затишку від цього не поменшало.
Взагалі, крім затишку, тут багато всього. Квітів — вони займають зараз, узимку, цілу окрему кімнату через потребу у підсвітці, а влітку перекочовують у спальні й інші приміщення. Домашніх улюбленців — кому з дітей які до вподоби: в одному акваріумі плаває черепаха; в іншому, ще більшому, — рибки; є ще морські свинки. Книг — стелажі аж до стелі або просто книжкові полиці у кожній кімнаті («Ми стараємося привчати дітей більше читати і менше сидіти за комп’ютером»). Дітей і світла від їхніх усміхнених облич — і це найголовніше.
Атмосфера в їхньому домі настільки позитивна, що не хочеться йти звідси. Може, саме тому дітвора розквітає тут повною мірою, знаходить застосування своїм талантам. А батьки підтримують усі хороші починання. Комусь подобається займатися фотографією — подарували камеру. Хтось має нахил до танців — будь ласка, є гурток. Хто схильний до музики — у музичну школу. Марить футболом — до спортивної школи.
Коли я запитала у Лізи, кровної доньки Бобіренків, про її стосунки з іншими дітьми, вона лише знизала плечима: «Та звичайні — як у сім’ї між братами й сестрами!». Не знаю, скільки душевних зусиль Таня й Валентин витрачають на те, щоб усе було ось так просто, як між братами й сестрами, але в них це виходить на «відмінно». Можливо, тому, що не роблять ніякої різниці між дітьми: для них усі рідні, кожен потребує уваги, ласки, тепла, турботи.

Про владу — коротко й конкретно

Вітання родині Бобіренків від голови районної ради Юрія Марченка
та районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді РДА

Утім, увага й турбота не завадила б і самим батькам. Адже скільки доводиться долати бюрократичних перешкод на шляху до благополуччя, влаштованості дитини. Це і її реєстрація, і виготовлення паспорта (часто процедура буває майже неможливою, беручи до уваги умови та сім’ї, у яких діти жили раніше); й оформлення субсидії (бо під загальні вимоги для надання субсидії ДБСТ пристосувати важко); й інші різноманітні колізії законодавства. Добре, що місцева влада не залишає єдиний у районі дитячий будинок сімейного типу без підтримки, завжди йде назустріч і допомагає все це владнати. Валентин каже, що так конструктивно органи влади працюють не скрізь; у деяких районах Полтавщини бувають випадки, коли діти з ДБСТ довгий час навіть не можуть отримати паспорти. А у Козельщині є контакт і співпраця.
Коли Бобіренки тільки навчалися на курсах, щоби стати вихователями ДБСТ, то уявляли свою роботу зовсім інакше і не підозрювали, що доведеться стикатися з такою кількістю бюрократичних процедур, фінансовою та податковою звітністю тощо. Думалося: просто турбуватимуться про бідних, знедолених дітей. У результаті ж вийшло: сам собі начальник, бухгалтер, економіст-фінансист, майстер, кухар, дизайнер, постачальник… Але й тепер, через десять років, вони все одно не шкодують про свій вибір. Хоча турбот — море: одні вступають на навчання, другі одружуються, народжують; третіх потрібно лікувати, причому серйозно й дороговартісно. Витрати на все це державою не передбачені. Тож крутяться самі, як можуть.

Тим не менш, удалося повезти дітей на відпочинок до Німеччини; відвідували різні міста України, були в аквапарках, інших місцях для дитячих розваг. Спасибі, є можливість отримати путівки до оздоровчих таборів за рахунок місцевих бюджетів — цієї осені двоє дівчаток відпочивали в Одесі, у «Молодій гвардії». Знаходяться і спонсори для дітвори — у Бобіренків багато друзів по Україні й за кордоном. А ще є земельний пай, роботящі руки і бажання працювати. І є мрія, поки що нездійсненна: придбати мікроавтобус, щоб можна було всім разом їздити відпочивати. Ось так і живе ця незвичайна і згуртована родина-команда.

Сім’я і школа

Із подарунком до ювілею родини. Зліва направо: начальник відділу освіти, сім’ї та молоді Козельщинської селищної ради Олег Кабаченко, Тетяна Бобіренко, селищний голова Олександр Троцький, Валентин Бобіренко, заступник селищного голови Анатолій Срібний

У них звикли довіряти: батьки — дітям, а діти — батькам. Довіра у родинних стосунках допомагає і у шкільному житті. Адже до вихованців дитячих будинків часто й густо ставлення, м’яко кажучи, специфічне. Про педагогів Козельщинського ліцею цього не скажеш, але деякі батьки ніяк не можуть себе перебороти й у будь-яких негараздах у школі, піддаючись стереотипам, звинувачують перш за все дитбудинківських як «неблагонадійних». На цьому ґрунті можуть виникати конфлікти: вихованці ДБСТ гостро відчувають несправедливість, і якщо вони дійсно в чомусь винні, то не відмовляються, але й чужої провини на себе не братимуть. Тож Бобіренки дуже вдячні педагогам і керівництву ліцею за співпрацю у батьківсько-вчительському тандемі, за готовність допомогти, розібратися; за об’єктивність і мудрість у будь-якій ситуації. Адже тільки спільними зусиллями долаються стереотипи, бар’єри й усуваються передумови для виникнення конфліктів в учнівському середовищі.
Зараз єдине, що не вдається Бобіренкам, — це бути присутніми на батьківських зборах у кількох класах водночас. Адже у їхньому дитячому будинку різновікові сімейні групи: брати, сестри віком від трьох і до 17-18 років.
— Тому я у школу ходжу просто так, не на збори, — ділиться Тетяна. — Приміром, дуже люблю в учительську зайти, де кожен педагог у спокійній обстановці розкаже про моїх дітей. І я вдячна, що вони йдуть нам у всьому назустріч.
Можливо, саме через це вихованцям Бобіренків пощастило не тільки виявити, на що вони здатні, але й розкрити повною мірою свої здібності, обрати собі професію до душі. Наталя стала перукарем-візажистом, живе у Полтаві, у шлюбі, вже сама стала мамою. Її сестра Олена так само має свою родину, закінчила Кременчуцький ліцей імені А.С.Макаренка, живе і працює у Харкові. Артема після закінчення гірничого ліцею прийняли на гірничо-збагачувальний комбінат у Горішніх Плавнях. Михайло навчається у Лубнах на столяра-будівельника. Сашко — майбутній еколог, студент-першокурсник Полтавської аграрної академії. У цьому ж виші, тільки на факультеті ветеринарної медицини вчиться іще одна Наталя.

…І про хліб насущний

Зараз у цих стінах живуть восьмеро дітей і двоє батьків (поки що у дитячому будинку є дві «вакансії» для нових братиків і сестричок). Тобто щодня треба годувати десятьох людей, причому смачно! Про те, що харчування дійсно смачне, мені розповіли хлопчаки. А я чисто по-жіночому поцікавилась у Тані, які страви і в якій кількості вона готує, як складає меню, чи бувають індивідуальні замовлення? Бо як на мене, немає більш рутинної роботи, ніж кухонна, навіть для невеличкої родини. А тут — скільки людей і смаків!
— Я не готую багато їжі, усе варю на один раз, щоб було свіженьке. Як виключення – капусняк чи борщ, які смачні й наступного дня. Але це у крайньому випадку. Супи, каші, макарони завжди тільки свіжі, — відповідає Тетяна. — Меню найчастіше складаю я сама, бо дітям зазвичай байдуже, що їсти, тож які страви готувати, вирішую я. Ніколи не варю щось одне, завжди є вибір. Не хочеш борщу — їж картоплю, скажімо, чи якийсь салат, чи зроби собі бутерброд. Вечеря не подобається — візьми те, що залишилося від обіду (якщо залишилося). Якщо хтось чогось не любить, він може цього не їсти, ніхто не примушуватиме.
— Буває, просимо, щоб мама щось окремо приготувала, — додають хлопці, — як прямо вже так чогось дуже захочеться…
Звичайно, якщо у родині намічається святковий обід чи вечеря, то кожній дитині хочеться поласувати чимось особливим. Тоді й приймаються «замовлення». А мамі Тані доведеться менше спати.
— Скільки ж ви спите? — запитую у батьків.
— По-різному, — сміється Валентин. — Якщо у когось день народження — то менше, в інші дні можна собі дозволити довше. Найпершою завжди встає Таня, після неї — усі ми по черзі. Дитячі дні народження відзначаємо щомісяця. Є такі місяці, коли випадає по два, щоправда, легше тим, що один на початку, другий — у кінці місяця. А трапляється й по три іменинники підряд, і кожному влаштовуємо індивідуальне свято. І виходить, що перший день народження — найбільш святковий, на другий – доїдаємо те, що було на першому, а на третій — уже ніякі ласощі взагалі не лізуть…

Спілкуючись із цим незвичайним подружжям, мимоволі ловлю себе на думці, що очікувала побачити втомлених людей, а натомість сама ніби зарядилася від них душевним теплом, світлом, позитивом. Бо, як зазначив Валентин, — ось такі стосунки з дітьми дорогого варті, навіть попри всі недоліки, пов’язані з законодавством і його бюрократичною машиною:
— Дуже приємно і так надихає, коли діти змінюються під твоїм впливом на краще; коли починають усвідомлювати, що вміють щось робити власноруч; що здатні створити повноцінну сім’ю як частинку суспільства; коли не тікають від відповідальності… Тоді хочеться працювати далі, з новими й новими дітьми, упевнений глава родини.
Така впевненість вселяє довіру. І хочеться, щоб бурі й вітри оминали цей дім на горі, а всім його мешканцям було там затишно. І щоб кожна дитина, яка вперше переступить його поріг, відразу ж відчула, що тут вона — дійсно вдома.

Надія ЛИТВИН,
Юрій ОПЕРАЙЛО (фото)

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *