SONY DSC

Зі сторіччям Вас, пані Маріє!

У нашої землячки-козельщанки Марії Пилипівни Кісіль ювілей ваговитий, смиренний, наповнений великими і маленькими подіями. Їй — сто літ! Багато хто з нас не скаже, а десь так глибоко в душі трішечки позаздрить: «От би й мені віку дожити!»
У цей день до ювілярки завітали друзі, знайомі, родичі, керівники районних служб. І слова кожного були щирі, сердечні. Перший заступник Козельщинського селищного голови Анатолій Срібний зичив, звичайно, міцного здоров’я, життєвої снаги і мудрості. Директор територіального центру Людмила Кириченко, як ніхто інший, розуміє цей вік: на життєвому календарі її мами ось уже дев’ятий десяток. «Живіть, Маріє Пилипівно, насолоджуйтеся життям, щоб ми вітали Вас і через п’ять літ!». Голова районної ветеранської організації ветеранів Віктор Бурмус, як і годиться військовому, підполковнику, бажав ювілярці мужності, витривалості й оптимізму.
Того дня, у свої сто років, Марія Пилипівна теж пригубила шампанського. Потім були спогади і звучали пісні, що їх так любить винуватиця події: «Зеленеє жито, зелене», «Ой чий то кінь стоїть», «Ніч яка місячна», «Рідна мати моя».
І у свої 100 серце Марії Пилипівни співає!

Все на дивовижу пам’ятається
До ювілярки Марії Пилипівни я зайшов разом із соціальною працівницею територіального центру Ольгою Іванівною Бірюліною. «Сімнадцяте грудня сьогодні, — стиха промовила наша співрозмовниця. А потім ще й додала: — Святої Варвари». Отакої, подумалося. Ми з Ольгою Іванівною не цінуємо найдорожче — час. Буцімто його і забагато, можна не надто контролювати. А у цієї сторічної жінки навпаки — усе під контролем і все на дивовижу пам’ятається.
Пізніше Марія Пилипівна розкаже, що вона у Козельщині з 1962 року. Багато років вона працювала у райцентрі продавцем. І, певно, у селищі немає жодного жителя, який би не знав її. Про Марію Пилипівну мені багато розповідала її молодша подруга Лідія Данилівна, сусідка Таня Розова, інші земляки. Але щоб отак розмовляти з нею віч-на-віч, чути її голос — то це вперше. Вона могла би бути гарною учителькою. Мова її зрозуміла, дохідлива, переконлива. Чимось нагадала мені мою першу вчительку Ольгу Григорівну — дай їй у руку книгу, і вона перевтілиться у сівача доброго, розумного, вічного. Під час розмови ця поважна жінка створює образ, сцени, колоритні обставини. Багато хто з нас, щоб щось пригадати із минулого, видобуває з пам’яті якийсь факт, дату і вже від цього відштовхується далі. А в Марії Пилипівни голоси, стосунки, деталі — усе якось наче у пам’яті заскановано.
Кожна річ має свій початок і кінець. У кожного є своя мала батьківщина, свій заспоришений двір, де зробив свій перший у житті крок. Є таке місце, оте рідне гніздечко і у Марії Пилипівни. Це село Озера, колись Кишеньківського, а тепер уже Кобеляцького району. Народилася у сім’ї Дубовиків — Серафими Дмитрівни і Пилипа Івановича.
За чисельністю, як на ті часи, родина була скромною. Окрім Марійки, на вихованні були Олексій, Микола та Наташа (їх, на жаль, уже немає на цьому білому світі). Трагічно, зовсім молоденьким загинув Альоша на Донбасі у шахті. Там його друзі і поховали.

«Донечко, доню, а поклич-но дідуся Антона снідати!»
— Отож побіжу я до дідуся, — радо згадує Марія Пилипівна, — обніму його, поцілую. А він погладить мене по голівці. Тоді візьме мене за ручку — ось так і підемо з майстерні до хати.
Дід Антон був не просто столяром — справжнім професіоналом. Не те що вікна, двері, скрині — хату міг збудувати. Слава про нього швиденько рознеслася по світу. Замовлення на столярні вироби почали надходити не тільки з навколишніх сіл, а й районів. Майстровитим був чоловік!
А тим часом молода держава узяла рішучий курс на колективізацію суспільного, у першу чергу, сільського ладу. Влада почала створювати артілі, спілки, колективні сільськогосподарські комуни. Людям почали нарізати землю для облаштування власного двору. У число таких потрапив і здібний, талановитий Антон. Буквально за рік-два у його родині з’явився добротний будинок. Це було у Булахах нашого Козельщинського району. Марійчина ж родина спочатку переселилася на хутір Костини, а значно пізніше (дівчинка вже ходила в школу) перебралися поближче до дідуся Антона. У цьому ж селі звели свою оселю й Марійчині батьки — Серафима та Іван. Починали своїми силами, а потім місцевий колгосп підсобив. І колгосп уже мав своє ім’я — імені Воровського. Стежка до школи за тими мірками була не така вже й довга — близько двох верст.
— А потім, — скрушно похитує головою Марія Пилипівна, — почалася голодовка: коротке слово, та таке страшне й холодне, що й хай йому грець.
Пішов із життя батько. Зарано пішов, по хворобі. І все звалилося на мамині руки та оці маленькі (жінка тулить їх до серця). Мама пташкою билася, не на одній роботі трудилася, по наймах ходила. За свою хатню і надвірну роботу Серафима брала усім, що давали, — одежиною, їжею, грошима.
Пам’ятає ще й пана Білевича — десь за Калашниками його роздолля було.
А за річкою церква ще була…
Голод врізався у пам’ять, як щось металеве, гостре і безкровне.
— Ой, як нелегко було людям, і нам у тому числі, — згадує старенька.
У ті часи Марійчина мама і в місцевому колгоспі робила, і в школі, а по ночах до багатших на працю наймалася — тим і жили. У школі сім карбованців платили, а в колгоспі — копійки давали та пайок невеличким горщечком. На дітей, звичайно, ні. А мама, було, тим горщечком ділиться на всіх. А ще виручала братова дружина. Вона шила одяг на замовлення, а заробітком ділилася із Серафимою — ось так і жили гуртом.
Чимало води збігло з тих часів, а й досі пам’ятаються кукурудзяники на сковорідці та висівки, куплені на млині у Кременчуці. Та найбільше запам’яталося лушпиння з картоплі — таке гірке, що не дай, Боже.
Гарний, світлий слід залишили у Марійчиному дитинстві початкові класи, перша учителька Галина Іванівна Прокопенко, лагідна, чуйна, розумна. Багато діток тоді було: і з навколишніх сіл — Калашників та із Осначів — школярики ходили. Тепер цих сіл уже, на жаль, і немає.

«Хоч і на носі зарубай: я хабарів не даю!»
Останнім часом приходять у сни Марії Пилипівни її молоді роки, дівоча праця у полі. На землі гартувалася її доля. Основною тягловою силою у ті часи були коні, воли, навіть корів упрягали у земляні роботи. Багато сіяли кабаків, буряків, зернових, городини, баштанних і технічних культур. Збирання урожаю часто затягувалося — аж до Покрови, а то навіть і довше. Було й таке, коли кукурудзу ламали по коліна в снігу. Під’їде підвода до соняшникового поля, уся обвішана лантухами. У них і вкидали вирізані кошики соняхів.
Бідовою була молода Марійка. Любила і не боялася на конях їздити. Жаліла їх, розчісувала, гладила, а то й цілувала їх перед тяжкою роботою. І коні були вдячні їй, ніколи не підводили. Вміла Марія і воликів доглядати, знала, що таке ярмо, і клич пам’ятає: «Цоб!» і «Цабе!» — «До себе!» і «Вперед!».
Добра напарниця у нашої героїні — Віра Діброва, теж рішуча дівчина була і працелюбна. Старими волами орали, а молоденькими — скородили, волочили.
— Людей тоді у селі багато було, і молодь уся тоді жила у селі. Оце школу закінчила, — згадує Марія Пилипівна. — І нікуди не могла поступити далі вчитися. Справок ще тоді на виписку і на від’їзд не давали.
Чорним крилом війнула війна. Почалася мобілізація. І в окупації довелося пожити, і радість звільнення від фашистської нечисті відчули у 1943 році. А після війни рани довелося заліковувати, відбудовувати господарство.
Випробування для людей було не лише фізичне, але і моральне. На своєму довгому віку різних людей Марія зустрічала: і добрих, і злих, і підступних, і хитреньких, як інколи буває. Через одного з таких і поплатилася. Через «непослух» на Донбас у шахту запроторив. А було це так. У перші нелегкі повоєнні роки на долю Марії випало особливе випробування. Їй як кмітливій, чесній і справедливій молодій людині доручили завідувати коморою. Та відразу ж знайшовся той, хто ласим, загребущим оком накинув на спільне народне добро. А був він начальником, від якого залежали і долі людські.
— І всі ж подумали, — згадує Марія Пилипівна, — на мене. Переселенців і тоді було чимало. Сім’ями приїжджали на роботу у село, я виділяла їм на прожиття продукти. А в бухгалтерії потім їх вартість вираховували з їхньої зарплати. Тож вимагалося особливої відповідальності. Приїде отой лихий і наказує: «Оте дай та оте дай!» Пішла я тоді до голови колгоспу Івана Ситника і розказала йому про оте «дай і дай!». Як і куди мені списувати видане? «А ти йому не давай!» — сказав рішуче керівник. Коли ж прийшов той хапуга за олією, я йому і відмовила. Сказала таке: «На носі зарубайте — хабарів я не роздаю!»
А невдовзі розпочалася агітація на роботу у шахти на Донбас. Немов і за бажанням агітували. Але у цей список потрапила і Марія, саме отой хапливий чоловік подбав, хоча у дівчини і в планах цього не було. Два тижні добиралася Марійка до тих шахт аж на Ворошиловоградщину. Розбудовували і добудовували. Як вижила в тих умовах, лише Всевишній знає.
Окрім колгоспу, як я уже згадував, козельщанка Марія Пилипівна довго проробила у торгівлі. До серця припала їй ця робота: обслуговувати людей, дарувати їм радість. А потім зводити баланси — тут теж треба мати розум неабиякий. Я чомусь думав, що найголовніше у торгівельній справі — це арифметика, навіть не вища математика. Додавати, віднімати, ділити і множити: що може бути важливішим у роботі продавця?
— Чесність, — відповіла, не задумуючись. — Гроші аж занадто липкі, спокусливі.
І не думав запитувати, але спитав:
— Невже завжди у Вас усе копієчка у копієчку виходило?
— Та ні, було і в мене. Усього один-єдиний раз. На сито і калоші заборгувала. Коли я ще тільки починала в торгівлі, були ще тоді покупці-хапуги. Та я після ревізії заплатила з власної кишені — 21 карбованець повернула.

Зліва направо: директор територіального центру Людмила Кириченко, племінниця Віра, ювілярка Марія Пилипівна, племінниці Таня, Марія, голова районної ради організації ветеранів Віктор Бурмус, соцпрацівник Ольга Бірюліна, журналіст Олександр Синягівський

Від душі і серця
Днів за десять 100-річна ювілярка почала турбуватися:
— А чи згадає хто мене? — бідкалася соцпрацівниці Ользі Іванівні. — І чим ми почастуємо, якщо хтось і зайде?
— Не хвилюйтеся, тьотю Маріє, — утішала жінку Оля.
Так воно і було. І сусідки Таня Розова та Люба Міщенко прийшли. Не забули ювілярку й племінниці Віра з Нової Галещини і Таня з Марією, що мешкають у Кременчуці. Чимало сил у відзначенні ювілею у Марії Пилипівни доклала Ольга Іванівна — вона добре уміє куховарити. Отож допомога цієї жіночки була доречною.
Що ж дарувати і що бажати сторічній ювілярці? Головне, щоб від душі і від серця.
У переддень великого православного свята Різдва Сина Божого я побував у нашому Храмі Пресвятої Богородиці, поставив свічку за здоров’я ювілярки Марії Пилипівни, побажав чимало сонячних днів, миру і спокою, шани і любові тих, хто близенько біля неї. А ще прочитав про себе молитву-роздум, яку ще за життя написала Надя, дружина моя, Надія Антонівна. Хай і ці світлі слова стануть духовним подарунком для Марії Пилипівни.

У ці дні сама благодать опускається з небес у наші серця. Якого нам дарунку ще треба? Хай Царство Боже відкриється для кожного. Хочеться вірити у щастя кожної людини. Він, Син Божий, приходив до нас, щоб урятувати світ наш грізний від мороку, невігластва. І щоб урятувати усіх нас від хвороб, смерті і страждань. От дорого йому довелося розплачуватися за гріхи людські шляхом на Голгофу. І всім, хто вірить у нього, світлу стежинку туди прослав. І славлять Ангели вустами півчих, і торжествує земля наша, і наповнюються душі наші світлими і доленосними почуттями. І тоді серця наші повняться вірою, надією, і любов’ю. Як і серце нашої ювілярки Марії Пилипівни.

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ,
член Національної спілки
журналістів України

Фото Юрія Операйла

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *