Іван Дашівець: «Я знову пішов би тією самою стежиною»

Нещодавно мені вдалося поспілкуватися з відомою у районі й області людиною — Іваном Семеновичем Дашівцем, учителем Пригарівського ліцею. Причина зустрічі більш ніж вагома — його 70-річний ювілей від дня народження, що припадає на 15 січня

Розмова розпочалася із традиційного запитання про колиску дитинства і враження дитячих літ.
— Моє рідне село Іванівка привільно розкинулося серед безбережжя чорноземних степів, неподалік річечки Чаплинки, що несе свої води до Орілі, а та — у Дніпро. Пам’ятаю, що навесні гомінка і шумлива Чаплинка, бувало, затоплювала водою заплаву і навіть прилеглі луки; влітку річка ставала тихою і спокійною, а в період бездощів’я — ледь помітною між очеретами. Сільська дітвора знаходила там справжню утіху.
Запам’яталися зимові завірюхи, що розгулювалися у степах, величезні кучугури снігу в селі. Тепер таке буває рідко.
А ще в пам’яті залишилися козацькі кургани — насипи для сторожових веж, розповіді старожилів про славну козацьку історію краю. Уже в дорослому віці я дізнався, що наш край у період Запорізької Січі входив до складу своєрідної адміністративно-територіальної одиниці — Орільської паланки, яка доходила аж до Орілі. Численні хутори тут засновані виключно козаками, про що, зокрема, свідчать і їх своєрідні назви: Сотницьке, Клешнівка, Кошовівка, Дорошівка.
Вабили своєю таємничістю скіфські кургани, як німі свідки славної минувшини.
— А в побутовому плані що запам’яталося?
— Скажу чесно, ми, сільські дітлахи, дуже чекали Нового року, Різдва Христового, Світлого Христового Воскресіння, Трійці… У ці та інші свята панували душевна радість і піднесення. Звичайно, не обходилося і без ласощів, які тоді були рідкістю.
Нас, дітей, також дуже цікавили розмови дорослих про якихось ніким не перевершених петриківських майстрів, які мають золоті руки.
Такі ж руки мала і моя матуся, яка працювала на Петриківській фабриці «Вільна селянка» (згодом — «Дружба») і дуже гарно вишивала понад півстоліття.
— А потім була школа…
— Так, звичайно. Усі десять років я навчався у Колгоспівській середній школі. У початкових класах моїм учителем був вимогливий і водночас добрий Микола Трифанович Білий. Він не міг приховати, що любить нас. Це ми відчували. Навчатися було цікаво. Окрім того, нам, маленьким школярикам, дуже подобалася молоденька шкільна піонервожата, яка гарно співала і майстерно грала на акордеоні. Вона знаходила час і для нас.
— І ось школярик Ваня пішов до 5-го класу…
— Так, починаючи з 5-го класу, розпочався новий період у нашому шкільному житті. З нами працювало вже багато учителів, тому до кожного потрібно було звикати. Але це не було проблемою, бо ж і ми підростали, з роками багато що сприймали з глибшим розумінням. Нашим беззмінним класним керівником була дуже справедлива і лагідна Євдокія Парфентіївна Скляр. Нам із нею було цікаво і затишно. Я багато що запозичив від неї.
Мені постійно давали різноманітні доручення. Я брав участь у загальношкільних заходах, предметних олімпіадах, неодноразово був їх переможцем. Серед шкільних предметів дуже любив географію, історію, українську мову і літературу, музику і співи, малювання, яке викладав член Спілки художників України, графік і живописець Василь Іванович Соколенко. Він, до речі, також займався з групою учнів, готуючи їх до роботи на фабриці у Петриківці. Я теж пройшов цю підготовку.
Іване Семеновичу, мені відомо, що після закінчення школи ти розпочав працювати піонервожатим, а згодом учителем. Як правило, на цій посаді працює дівчина-випускниця, а тут — юнак. Як це сталося?
— Загалом тут немає нічого дивного. Після школи я без жодної підтримки склав вступні екзамени до Дніпропетровського державного університету на історичний факультет. Але в той рік в Україні збіглося два випуски — десятого й одинадцятого класів, тому конкурс був дуже великий. Моїх високих оцінок виявилося недостатньо. Але мені запропонували навчання у технікумі зварювання імені Патона. Однак я відмовився, бо відчував душею, що то не моє. Аж тут у школі запропонували посаду піонервожатого. Я без вагань погодився і не помилився. Працював із бажанням і натхненням.

1 травня 1971 р. м.Бердянськ

— А потім?
— А потім чотири роки навчався у Бердянському педагогічному інституті, де здобув кваліфікацію учителя початкових класів середньої школи та малювання.
— А як потрапив у Бреусівську школу?

1972 рік. І.Дашівець (крайній справа)
виступає на випускному


— Та дуже просто — за направленням мені дали перший клас, бо учителька молодших класів, відмінник народної освіти України Ольга Олександрівна Карнаух, пішла на заслужений відпочинок. Це було у 1972 році.
— Як тебе зустріли Бреусівка, колектив школи?
— Слава Богу, усе склалося якнайкраще. Я потрапив на квартиру до чудової жінки Серафими Іллівни Павлюк, яка ставилася до мене, як до рідного сина. У наступному році вона прийняла на квартиру ще одного хлопця, молодого учителя фізики Івана Петровича Кизя. Нам було зовсім комфортно.

Турзліт. 80-і рр. І.Дашівець крайній справа

Більше того, я без проблем поступив на заочне навчання у Дніпропетровський університет за спеціальністю учителя географії.
Саме в цей період у Бреусівську школу прибуло чимало молодих учителів: у 1972 році — подружжя Дмитренків — Михайло Павлович і Таїса Петрівна (учителі російської мови та літератури), Олексій Федорович Пиріг (учитель фізкультури), Надія Ростиславівна Бєльченко (учителька німецької мови), Яків Якович Дугинець (учитель початкової військової підготовки), у 1973 році прийшли Ганна Володимирівна Кириленко (учителька фізкультури), Галина Миколаївна Михайлова (учителька німецької мови), уже згадуваний Іван Петрович Кизь та інші.
Тому в роботі педагогічного колективу успішно і творчо поєдналися молодість і енергія молоді з досвідом старшого покоління вчителів. Назву хоча б частину з них: це Микола Іванович Ситник і Меланія Михайлівна Чепіжна (учителі української мови і літератури), подружжя Ситників — Володимир Опанасович (учитель фізики, а з 1973 року і директор школи) і Ніна Миколаївна (учителька початкових класів), подружжя Іванків — Віктор Костянтинович (заступник директора школи, учитель трудового навчання) і Галина Порфиріївна (учителька біології та сільськогосподарської праці), подружжя Білашів — Гнат Григорович (учитель математики) і Надія Олексіївна (учителька хімії), подружжя Мірошників — Костянтин Тихонович (учитель математики, а до 1973 року — ще й директор школи) та Ніна Іванівна (лаборант), Ніна Михайлівна Косиця (учителька математики) та інші.

З першокласниками Бреусівської школи,
одразу після закінчення інституту, 1972/73 н.р.

— А як проводили дозвілля молоді вчителі?
— І молоді, і майже усі старші учителі були учасниками художньої самодіяльності Бреусівського Будинку культури, директором якого був заслужений працівник культури України, кавалер ордена Трудового Червоного Прапора Володимир Іванович Бойко. Я ще також був членом агіткультбригади, лектором первинної організації товариства «Знання». Словом, нудьгувати було ніколи.
— Однак твоє глибоке і потужне коріння проросло не в Бреусівці, а в Пригарівці. Як це сталося?
— У 1974 році мені запропонували посаду директора Пригарівської восьмирічної школи. І я врешті дав згоду.

Зустріч молодих колег. 80-і рр.

— Чи не страшно було, адже ця посада неймовірно відповідальна?
— Чесно кажучи, особливого хвилювання не було. Молодість, енергія, прагнення випробувати себе у складній ситуації взяли гору.
— Твій трудовий шлях досить таки великий. Чи зможеш ти його розкласти на окремі складові?
— Звичайно. Один рік я працював піонервожатим, потім учителем фізкультури, трудового навчання та математики, чотири роки навчався в інституті на стаціонарі, дев’ятнадцять років був директором школи, одинадцять — заступником директора, п’ятнадцять — учителем, а ще рік головою сільської ради і три роки — звільненим секретарем парткому партійної організації колгоспу «Радянська Україна» у Пригарівці.

Зліва направо: донька Яна, дружина Таїсія, її тітка-фронтовичка
Надія Чирва, Іван Дашівець

— То це більше ніж півстоліття! Солідна картина. Що й казати. Здолати таку дистанцію, навіть значно більшу, аніж марафонська, дуже складно. Якими якостями повинен володіти керівник закладу, простий учитель і вихователь, щоб успішно справитися зі своїми обов’язками?
— Якщо говорити про вчителя, то це насамперед такі якості: високий професіоналізм, відмінне знання своїх предметів, володіння методикою їх викладання; знання психології школярів, урахування їх вікових особливостей, уміння здійснювати індивідуальний підхід до кожної дитини, бачити в ній особистість… Зрештою, і це дуже важливо, — дітей потрібно просто любити.
Щодо керівника, то тут, як на мене, потрібно мати організаторські здібності, відповідально і добросовісно виконувати передбачені обов’язки, надихати колектив на творчу працю своїм власним прикладом, уміння згуртувати різновікові групи педагогів у монолітний колектив, об’єднаний спільністю дій, та багато чого іншого. Словом, бути справжнім — це особливе мистецтво.

Методоб’єднання вчителів географії


— Ти здолав не одну творчу освітянську сходинку. Був успішним учасником різноманітних престижних конкурсів, став переможцем районного конкурсу «Учитель року-1995» та призером обласного; маєш звання «Старший учитель», численні відзнаки та грамоти. Багато учнів під твоїм керівництвом успішно справлялися з написанням наукових робіт і були переможцями на рівні району та призерами на рівні області. І це лише деякі заслуги. Водночас, ти став визнаним у районі та навіть і в області краєзнавцем. Яким був твій шлях до цього?
— Можливо, все це розпочалося ще з дитячих захоплень козацькими курганами-насипами, скіфськими могилами, розповідей старожилів про минувшину. Та предметно я зайнявся краєзнавством у 1974 році, коли прибув у Пригарівку. Ти ж добре пам’ятаєш, що тоді діяла туристично-краєзнавча експедиція за сімома напрямками пошуку. Я як директор школи в кінцевому підсумку ніс персональну відповідальність і за цю ділянку, та й сам безпосередньо займався пошуком. І так десятиліттями. Кожного року зі шкільною командою їздив на районний та обласний туристичні зльоти. А це теж, окрім спортивної підготовки, вимагало неабияких краєзнавчих знань і навичок.
З кінця 80-х років минулого століття і до сьогодні я — керівник районного методичного об’єднання учителів географії, на засіданні якого дуже часто розглядаються питання, пов’язані з краєзнавством.
Помітним стимулом на ниві краєзнавства стали збережені в школі унікальні записи священника Симеона Сокологорського про історію Пригарівської церкви періоду 1871-1905 років, а також цінні записи про школу незмінного директора, фронтовика Федора Івановича Гончаренка. Тому я вирішив продовжити пошук також і у цих напрямках. Важливе місце у моїй краєзнавчій біографії мало знайомство з Вірою Никанорівною Жук, провідним краєзнавцем Полтавської області.
Ось так у сукупності і сформувався мій інтерес до краєзнавства. Та я й не уявляю, як можна викладати історію, географію, чимало інших предметів без використання місцевого матеріалу.

Засідання педагогічної ради. 1978 р.

— Багатьом відомо, що ти досліджував історію хуторів і сіл, кутків — складових частин нинішнього села, походження географічних назв (прізвищ, навіть історію столітньої верби обабіч шляху за селом, а також події періоду української революції 1917-1921 років, колективізації, голодомору 1932-1933 років, Другої світової війни і багато чого іншого. Твої статті про історію церкви, школи, колгоспу, про культурне життя, передовиків виробництва, героїв-фронтовиків і таке інше часто друкувалися на сторінках районної газети. Ти виконав значну роботу з підготовки матеріалів до енциклопедичного довідника «Полтавщина» (1992 рік); 12-го тому Полтавської енциклопедії «Полтавіка» під назвою «Релігія і церква» (2009 р.) Згодом побачать світ матеріали до тому «Освіта і наука», де вміщено матеріали про Пригарівську школу й округу. 3 приводу пам’яток історії та культури України: Полтавська область, Козельщинський район (2015 р.). Врешті, ти написав книгу про природу й господарство Козельщинського району. Тобі притаманна настирливість у пошуку — уже як намітив про щось дізнатися, то будеш шукати роками.
Знаю по собі, що така робота потребує багато часу, енергії, терпіння і навіть здоров’я. Мабуть, не кожна дружина з цим би змирилася. Чи не так?

— Почну з того, що тут, у Пригарівці, я знайшов свою половинку — Таїсу Олександрівну. Наше подружнє життя довге і щасливе. Маємо чудову доньку Яну, яка отримала дві вищі освіти, живе і працює у Полтаві.
А щодо запитання, то ти правий. Не кожна дружина змирилася б з тим, що її чоловік мандрує хуторами і селами, часто їздить у Козельщину і Полтаву, просиджує днями в архівах тощо. У нас інколи були розмови на цю тему. Але загалом Тася — мій міцний тил і захист як у шкільній роботі, так і в краєзнавчій діяльності. Без неї я не досяг би чогось суттєвого.
— А чи є випускники школи, які стали педагогами?
— Їх багато. Ось тільки у рідній Пригарівській школі (з 2018 року — ліцеї) працюють Надія Миколаївна Зінченко, Оксана Дмитрівна Тригубенко, Тетяна Вікторівна Гарець, Світлана Володимирівна Няйко — учителі початкових класів; Алла Вікторівна Попенко й Алла Василівна Кирилюк — учительки української мови і літератури, Олександр Володимирович Сидоренко — учитель інформатики, Едуард Юрійович Лещенко — учитель фізкультури, Сергій Олександрович Остащенко — учитель історії у Пригарівці і Сушках; Наталія Йосипівна Гасан; у Козельщинському ліцеї — Світлана Григорівна Тимошенко — учителька початкових класів; Ольга Дмитрівна Скиба — директор початкової Пашківської школи, учитель; Андрій Григорович Лець — учитель, директор Пашківської школи; Віктор Миколайович Кушко — учитель фізкультури Пашківської школи; Аліна Юріївна Пишняк — учителька початкових класів Сушківської школи та інші.
— А якби, наче в отій казці, можна було повернутися в роки шкільної юності, ти пішов би знову тією ж життєвою стежиною?
— Так, бо іншої не уявляю.
— Що ж, сердечно вітаю тебе, колего, з поважним ювілеєм і бажаю, аби майбутні літа були наповнені міцним здоров’ям, сімейним і родинним благополуччям, новими творчими здобутками.

Григорій СЕРДЮК,
член НСЖУ
Фото з сімейного архіву
Івана Дашівця

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *