Василеві пир-р-роги

— Ма, дай пилога! — Василько крутився біля матері, котра закладала чергове деко з пирогами до розпашілої печі.
— Та підожди ти зі своїм «пилогом»! — у серцях вигукнула мати, витираючи фартухом розчервоніле біля печі лице. — Он уже й Меланку по хутору водять, а я ще нічого не вспіла. Відчепися, жди жданого! Бо як візьму лозину!..

— А я ще й батогом добавлю! — ховаючи лукаву усмішку у вуса, піднявся з ослону Іван Тарасенко. — Та де ж це видано? Півпарубка вже вимахав, завтра п’ять годів тобі відзначаємо, а ти все «пилога» та «пилога»! Ще й не було в нашім роду таких без’язиких! Страмовище та й годі!
Знав Василько, що ніякого батога чи лозини він не «скуштує». Отож ухопив свіженького пиріжка та й гайнув за двері побавитися увечері з Бровком. О, Бровко — то знаменитість усієї хутірської малечі і неабияка Василева гордість. Випадково прибився цей породистий мисливський пес, коли влітку їхали з татом велосипедом із Кобеляк. Розумні, але якісь сумовиті очі, досить-таки солідний вигляд. Василько кинув йому шматочок ковбаси, чомусь покликав: «Бловко! Ходімо з нами!» І собака… послухався. З гідністю підібрав гостинець і побіг за велосипедом. Мо’, його звали Бровко? Хтозна. Чи то хазяїн його образив, чи сам пішов — хіба він скаже? Отже, прибіг до оселі Тарасенків, та й залишився і за сторожа, і за першого друга Василеві та й усій малечі хутірській.
Граються хлопці у війну — «шпигуна» по сліду знайде. І Боже борони образити Василька! Так вишкірить зуби, що…
Любив Василько з Бровком гуляти. Ось і сьогодні, хоч і вечоріло вже, і завірюха здійнялася, — дарма! Ухопив «рушницю» — палицю з мотузкою — і гайнув по большаку «на полювання»…
…Вже й Меланку відспівали дівчата, вже й до святкового столу все у Оксани Данилівни, Василевої мами, готове. А надворі щось несусвітнє почалося. Хурделить за вікном так, що світу білого не видно.
— Де той Василь запропастився? — бідкається Оксана. — Не замерз би десь. От же окаянна дитина! Іди, Йване, та поклич його, бо вже й душі немає!
— Та він же із Бровком, не заблудиться! — заспокійливо кинув Іван, і все ж нап’яв кожушину та й дверима хряпнув. Шугнув на поріг — ой, леле! А тут і справді «дідько свайбу грає!» — світу не видно. «Де ж хлопець?» — уже непокоїла лячна думка. — «Чи не впав кудись?»
І тут зі снігової круговерті випірнула морда Бровка. Захекався, крутиться на місці і все ніби кличе Івана: «Ходімо за мною! Там біда!»
Іван шугнув у заметіль. Серце стискалося від передчуття чогось страшного. Бровко дав узяти себе за повідок і потягнув у бік Сухої, по большаку. Шугаючи у снігу ледь не по пояс, Іван простував за розумним псом. Дійшли до обійстя Стеценків — Комишнього. Тепер там лише печище.
— Стоп! — ляснув себе по лобі Іван. — Це не ось тут недокопаний колодязь? Бо як виїхали дід та баба Стеценки до дітей, то так і зосталася яма.
А Бровко якраз і тягнув його до цієї ями…
Знайшовся Василько. На руках приніс його до хати і наляканий, і розчулений Іван. А коли вже зайшли до хати, мовчки взяв кільце домашньої ковбаси і пішов до дверей.
— Куди ти? — Оксана на те.
— Бровкові новорічний посланець. Ні, такого пса у світі немає!
Бровко, звісно, був дуже задоволений гостинцем.
Повернувся Іван до хати. Василько уже відігрівся, обсохнув. Та й переляк потроху минав.
— Ну, що, козаче, у хаті лучче, ніж у ямі? — жартома кинув Василеві.
— Та лучче… — Василь на те. — А там хоч і не дуже холодно, та так страшно!
— Бровкові спасибі скажи! — Іван на те.
— Ма, дай пир-р-рога! — раптом озвався Василь
— Шо ти сказав? — батько здивовано звів очі. — Пир-р-рога?.. Молодець! Справжній козак! Ану, жінко, давай усе на стіл — і холодець, і ковбасу, і пир-р-роги! Та по людськи зустрінемо старий Новий год! А взавтра і празник Святого Василя, та й іменини нашому шибенику! Все вже вимовляє! Це ж треба?
Крізь хурделю пробивалися світлячки вікон осель хуторян, за якими відзначали Святої Меланії та Василя, зустрічали старий Новий рік. Бровко у своїй затишній буді уминав заслужений гостинець. А в оселі Тарасенків палахкотить у печі вогонь, на столі — печене і варене. Розчервоніла Оксана Данилівна подає на стіл, а п’ятирічний Василько з насолодою уминає — ні, вже не «пилоги», а пир-роги. Бо ж уперше «р-р» вимовив. Та ще й на свої іменини!

Кость ТАРАНЕНКО
Фото з інтернету

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *