Аби тiльки до Явдохи!

Картоплю завжди витягали на Явдоху. Якщо ви заморочились питанням: куди витягали, чи — звідки витягали, або — не приведи, Боже, — нАщо витягали, то вам не з нами, ніт!
Так от: витягали на Явдоху! Та перед тим, іще на Стрітення, 15 лютого, «колотились» і колотили менших:
— Гришо, ой, боюсь не хвате в нас картошки. Ой, не хватеее! Ти напитуй, чи придивляй там яку, бо будем сей год без картошки! Як всігггдА!
— Ма, не морочте голову! Там картошки — до Гаренка хвате засажать!
— Де — «там»? Де — «там»?
— У погребі — де! Замахався вже ті ящикИ переставлять! В чотирі етажа і по чотирі відра каждий!
— І таке! Де її взялося стіко?
— Та я ж не знаю! Ви керували, вибирали, підписували. Усе — на насіння! Садим луччу, їмо хужу — і так по кругу, і з більшими оборотами! Ніхто нічого докуплять не буде!
— А шо ж там хоть понаписувано на тих ящиках, кажи!
— Та Ви ж писали! А я — кажи! Не помню я так — треба читать!
— Еге? Ну, злазь почитай. Ізлазь, синочку! Бо вже Стрєтєніє, а там — і май місяць!
— Шо, прямо щас? Темно вже! Сніг он мете!
— А свєту в нас шо, нема в погребі? Чи тобі важко, як мати просе… Як не буде вже у вас мами, то тоді, шо хочете: хоть сажайте, хоть голодні сидіть…
Гриша лізе — скобзається, світить під ноги ліхтариком до самого погрібника, шоб «не нахитнуцця»! Надворі — майже двадцять морозу, замок на дверях примерз; ну, Гриші «дешевше» злазить! Вернуться Гриша старається швиденько, щоб не позабувать усе, що вивчив у погребі!
— Три ящика — «Рокєта» підписано, два — «Костіна» якась. Якого вона хоть Кості, ма? У нас і Костів тут рядом неначе немає!
— Та це ж з Ковалівського двору, мати ваша як завелаааа, то вона й досі роде!
— Це той дід-вєтєран, ба? Шо з ордєнами в школу приходив і вмер, як я ше малий був, чи який Коваль? Він ту картошку, мать, ше з Германії привіз, як їхав з побєдою додому, а ми сажаємо й сажаємо.
— Іііі, смійся з баби, смійся. Ти лучче возьми листочок та пиши, шоб батько завтра вп’ять не ліз.
— Ну, яка там ше… «Анютина» — ящиків три. Ніяк не виведем. Оце послєдній раз ви її на насіння вибрали! Скіки садим — скіки й викопуєм!
— Я тебе виведу! Вона он яка добра! І на п’юре, і на суп. Та розвааарюється ж як! Минута — й готова!
— Ну, не знаю, чи добра. Ми її й не їмо ніколи: посадили, викопали — і на насіння! Так, мать, «багато» накопуєм!
— А рання яка там у нас є?
— Та чи я знаю, яка з них рання? Чи хтось знає? Як ми її всю в один день бахнем і за один день викопаєм, як стахановці! Бо вам же, ма, коли довше, чим за день, то вже «лацюги»! Яка разниця, рання вона, чи ше раньша? Молодої не допросисся!
Перепис картоплі з обов’язковим уточненням її «родословної» — як ритуал необхідний і «вліяющий» на майбутній урожай — триває не менше години. І не один раз! Аби тільки до Явдохи!
Витягається картопля ще бурхливіше, емоційніше і «безкомпромісніше», із залученням нових «дійових осіб». Про саджання я взагалі мовчу.
І так ведеться чи не в кожній селянській сім’ї, рівно доти, поки стоїть на сторожі покоління тих, кому картопля не раз була за найсмачніші ласощі. А вже «як не стане мами» — то і молоду купують, а іноді і їсти на зиму, щоб зберегти час, здоров’я і стосунки.
І Явдоха відтак втрачає свою магію, свою причетність до одвічного селянського «зачарованого кола», з якого, не дай, Боже, зняти ті чари. Чи ще гірше — злетіти. Відірвавшись від ЗЕМЛІ.

Інна БІЛОУС

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *