«Мануiдотерапiя» або Сiм борщiв, i — як рукою знiме!

Шановні читачі! Скажу одразу: я не мисливець. Так ото, кілька разів виїздив на полювання, пальнув у «молоко», та ото й увесь мисливський «досвід». Але дуже люблю слухати мисливські оповідки бувалих майстрів «пуху і пера». А вони, ці оповідки, бувають ой які дотепні, хоч іноді й межують із фантастикою, навіть містикою. Отож нерідко й використовую їх розповіді у своїй творчості.
Ні, я зовсім не претендую на лаври, без перебільшення, генія «мисливських усмішок» Остапа Вишні.
Як умію, так і пишу. А про мою майстерність судити вам, читачі.
Жив собі у Бреусівці такий собі чоловік Віктор Хохич. Працював водієм. На жаль, уже нині покійний, завзятий мисливець, оповідач, яких пошукати. Отож і пригадались нині його розповіді — і кумедні, й іноді трагікомічні. Але як він любив запевнити своїх слухачів, «щоб мене грім побив, якщо брешу!» Отож одну з цих оповідок я й поклав у основу своєї мисливської усмішки. За темою, повторюю, мого земляка Віктора Хохича, земля йому пухом.
Отож читайте, дивуйтеся, смійтеся на здоров’я. До нових зустрічей!
Назавжди ваш — К.Т

Не вдалося полювання на качку! Брьохали ми з сусідою Василем, немов лантухом пришиблені. Справді, де ж це видано, щоб отакі вправні мисливці, як ми, та уполювали лише двох маленьких «чирячків»? Та й то не селезнів. Там того наїдку — на один зуб. Решта — дзьоби та лапи. Он хлопці з Кобеляцького району і крижнів набили, і диких гусей, а ми… Хоч на люди не потикайся! Страмовище, та й годі!
І лише Гектор, Василів мисливський пес, аж шаленів від радощів. Бігав, мов навіжений, по луках.
— Добре йому, — бурмотів Василь, — хоч нагуляється досхочу. Та й не п’є Гектор, не те що ми.
— Справді, — підхоплюю я, — зараз хоча б чарчину перехилити.
— Сам же, Петре, й винен, — Василь на те. — Казав же тобі учора, візьмімо більше «пального». Так ти ж — хватить і сімсотграмової пляшки. А вона де й ділася на свіжому повітрі! І на похмілля не зосталося.
— Да… прокол вийшов, — згоджуюсь, брьохаючи за Василем уже по свіжій ріллі, розмоклій після вчорашньої зливи.
— Слухай, — зупиняється Василь, — ось у цьому селі на окраїні живе старенька тьотя Маруся. Казали хлопці, добрячий у неї самогон! То, мо’, зайдемо? Коли ні, то хоч перепочинемо, води нап’ємося, а тоді вже й додому!
— А чого ж? Давай. Може, повезе? Та й ноги вже, як колоди, ледве повземо.
Сказано — зроблено. Розпитали сусідів, знайшли потрібну хату. Чепурненька хатинка, хоч і невеличка. Видно, що хазяйка живе, а не нехлюйка якась. Постукали у двері.
— Заходьте! Відчинено! — почулося з оселі. Всередині смачно пахло смажениною. Відчувався і ледь помітний сивушний аромат. Що й треба було довести!
— Доброго дня, тьотю! — чемно привіталися.
— Здорові будьте, як не шуткуєте! — відповіла хазяйка, відірвавши очі від газети, зняла окуляри з товстими лінзами.
— Можна водички попити та й на лаві трохи присісти? А то наморилися, як собаки.
— А чого ж? Пийте, віддихайте. Хати не пересидите. Охотники, мабуть?

— Авжеж.
Побалакали про те, про се. Здоров’ям поцікавились.
— Та яке там здоров’я? — тітка на те. — Он уже й ноги відказують. Усе літо по хазяйству поралась, а ось ближче до осені — хоч плач! Вже й з двома ціпками ходю. Оце, правда, діти приїжджали. Кабанчика закололи. М’яса взяли, городини собі в город. А мені лікарства разної всячини привезли. Може, й поможе, не знаю, а так… А що то у вас за птички такі інтересні? — кивнула вона на двох чирячків, що висіли на поясі у Василя. — Таких і не бачила! Ото такі вполювали?
— Е, тьотю, то птички особенні! — підморгувши мені, почав «заливати» Василь. — Ми спеціально їх полювати ходили. А заказала їх моя двоюрідна тітка. У неї тоже ноги хворі. Їздила вона в Кобеляки до Касьяна. Так той сказав: якщо з такої пташки зварити і з’їсти сім борщів, хворобу як рукою зніме!
— Брешете! — недовірливо подивилася на Василя тітка Марія.
— Це я брешу? — з якнайсерйознішим виглядом поклав руку на груди Василь. — Та хай мене грім поб’є, якщо це не правда! Та сам Касьян про це казав! Даже в його книзі цей метод описаний — «мануїдотерапія» називається! А Ви — брешу!
— А мо’, й справді помагає.., — засумнівалася тітка. — Хлопці, а може, ви б мені продали одну птицю? Я б тоже попробувала…
— Та Ви шо, тьотю? — аж вигукнув Василь. — Це ж для родички! Та й застрелити таку пташину важкувато! Хай другим разом, може, вдасться, то занесемо до вас. А зараз…
Василь розвів руками. Я ж відвернувся до вікна, ледь не лускаючись від сміху. Ну вже й бреше! Як по писаному. А Василь своєї:
— Ну, все, тьотю! Спасибі за водичку, за оддих, а ми пішли.
— Та підождіть! — тітка заметушилася по хаті. З допомогою двох ціпків хутко підійшла до печі.
— Може, ви голодні з дороги? То я вас нагодую, чим Бог послав.
— Та невдобно якось, — Василь на те.
— Нічого! Мийте он руки та й сідайте до столу!
Ми не змусили себе довго чекати. Знайшлася у тітки і пляшечка. Отож випили по першій, по другій, закусили кров’янкою та тушкованою картоплею зі шкварками прямо з печі. Ого! І настрій піднявся, і жити захотілось.
— То, може, продасте мені, хлопці, одну птичку? — знову тітка за своє.
— Ех, тьотю, жаль вас. Від себе відриваю. Забирайте одну. І грошей не треба. Та дивіться ж: сім борщів! Бо не поможе! «Мануїдотерапія» — справа серйозна.
— Ману… шо? — перепитала тітка, — мудре щось, і не вимовиш!
На столі з’явилася ще одна пляшка. Вже зовсім гарно!
— Ладно, тьотю, забирайте й другу пташку, воно надьожніше буде! — махнув рукою Василь, коли вже й ця пляшка наполовину спорожніла.
Невимовно рада тітка Марія одразу ж поставила на плиту воду на окріп — патрати «цілющих» пташок, дала нам ще й гостинців на дорогу, і ми швиденько зазбиралися додому, доки наївна хазяйка не розкліпалась.
Минуло менше місяця. Якось одного базарного дня заходить до мене Василь.
— Ходімо до центру, пива вип’ємо! — пропонує.
Ну, хто ж від такої пропозиції відмовиться? А в мене ж і кілька в’ялених лящиків є!
Зібралися. Пішли. Доходимо до базару. Глядь — тітка Марія стоїть! Така весела, гарно вбрана, з кимось теревенить.
— Василю, дивись! — штовхаю сусіда.
— Що робити будемо?
— Давай тікати! — сполотнів той. — Бо щас нас так опозорить, що й не відмиємось!..
Та було вже пізно. Оглянувшись і побачивши нас, тітка Марія розпливлася в усмішці:
— Ой, хлопчики мої дорогенькі! Яке ж вам спасибі! Ото як зварила та з’їла сім борщів із отими птичками — враз на ноги стала! І сюди, на базар у ваше село пішки прийшла! Сама, з одним, правда, ціпочком! Не знаю, як вам і дякувати! — все повторювала тітка Марія.
Стояли ми з Василем, як оті соляні стовпи. Не вірили своїм очам і вухам. Але ж факт: тітка Марія після «семи борщів» кріпко стояла на ногах, пішки дійшла зі свого села до нас. Ось і не вір після цього у самонавіювання та вигадану Василем науку «мануїдотерапії». Діла!..

Кость ТАРАНЕНКО

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *