Гра, що змiнила життя

Другий рік поспіль на Полтавщині проходить обласний конкурс дитячої казки, який організовує Полтавський обласний центр естетичного виховання учнівської молоді. Цьогоріч у конкурсі взяли участь 63 юних казкарі, які творили на тему «Випробування на чесність».


Серед переможців — вихованки гуртка «Юний журналіст» Козельщинського Будинку дитячої та юнацької творчості, учениці Козельщинського ліцею Дарина та Софія Міщенко (на знімку крайні справа), які отримали Диплом ІІ ступеня.
Вітаємо дівчаток і пропонуємо вашій увазі їхню роботу

Такі підлітки живуть серед нас. Як-от, наприклад, Христя. Для всіх вона — звичайна дівчинка, гарно вчиться, має багато друзів і гарну репутацію у школі. Та є те, про що знає тільки вона. Про її вміння брехати. Кожен із нас іноді каже неправду, але саме з Христею це відбувається щодня. Брехня вже стала її звичкою, через яку інколи навіть перепадало іншим.
Якось мама купила їм із сестрою цукерок на свята. Тоді Христина з’їла всі цукерки сама і зробила вигляд, наче не причетна до цього, і тоді мама накричала на її молодшу сестру. А ще вона запізнилася на урок і поскаржилася, що її затримала однокласниця Оля, яка насправді хворіла. А Христя сказала, що бачилася з Олею вранці в торговому центрі і запізнилася, бо намагалася змусити її йти до школи, але та не погодилася. Або ж коли у школі з’явилася нова, так би мовити, «вірусна» гра, майже всі у старших класах грали в неї. І коли Іра розказала, що пройшла чотири рівні, Христя висміяла її, похвалившись, що пройшла усі сім рівнів, після чого з Іринки почали кепкувати у школі.
Таких випадків було багато, і продовжувалося все це до певного дня. Одного разу Христя пішла у комп’ютерний клас, щоб знайти інформацію на урок фізики, але побачивши на робочому столі комп’ютера гру, вирішила, що фізика почекає. Як тільки дівчинка натиснула на кнопку, щоб прочитати правила, щось відбулося. Усього декілька хвилин тому вона сиділа у комп’ютерному класі, та раптом опинилася в зовсім іншому, незнайомому місці.
Згодом Христя все-таки зрозуміла, де знаходиться. Адже небо було білого кольору, на ньому виднілися маленькі хмаринки персикового відтінку, дерева були схожі на звичайні, крім листя, яке теж було персикового кольору, і усе навколо, навіть трава також було персиковим. «Peach World?» —промайнуло в неї в голові назва улюбленої комп’ютерної гри. – Та бути такого не може! Але ж мені треба додому!»
Христя жахнулася, згадавши, що вона має після уроків терміново віднести ліки мамі, яка захворіла. І дівчинка почала гарячково шукати вихід, як же повернутися додому. Вона згадала, що у кожній грі є правила, і щоб їх прочитати, треба знайти потрібну кнопку. Христя озирнулася і побачила на найближчому дереві між листям персикового кольору квадратну табличку з великою кнопкою у вигляді персика. Дівчинка натиснула на «персик» — і в небі висвітилася голограма з яскравими рядками: «Збирай підказки, щоб дійти до останнього, сьомого рівня. Одна підказка — один бал. Чим більше балів, тим більше, шансів перемогти. Основна умова — завжди казати правду, інакше всі бали анулюються і починаєш усе спочатку. Перемога у сьомому рівні — вихід з гри». 

Потрібно перемогти, як би там не було, щоби повернутися додому! І Христина вирушила на пошуки першого завдання. Воно не забарилося. На її шляху постало розкішне дерево з плодами персика. «Збери персики», — було написано на ньому. — «І залиш усі до одного на галявині».
Дівчинка подумала, що це найлегше завдання, та ще й приємне, адже персики такі смачні! І вона заходилася збирати плоди. Не втрималася, з’їла один, потім другий персик. Хто ж помітить?
Задоволена, що їй так легко далося перше завдання, Христя шукала наступне. І натрапила на гарненьку скриньку персикового кольору. Відкривши кришку, дівчинка побачила табло із запитанням: «Чи всі персики ти залишила на галявині?» та варіанти відповіді «Так» і «Ні». Христя, звичайно ж, збрехала і натиснула «Так»… і знову опинилася біля персикового дерева, вкритого безліччю плодів. Потрібно було починати все спочатку…
Так дівчинка, проходячи рівень за рівнем знову і знову, вчилася казати тільки правду. І ось нарешті перед нею — заключний рівень гри, за яким — вихід і воля, дім, мама…
Перед Христиною розкинувся луг персикового кольору, такий прекрасний, квітучий і безкраїй. Хотілося бігти по ньому аж до небокраю. Раптом дівчина помітила серед трави хлопчика, ймовірно, її однолітка. У нього було руде волосся персикового відтінку. Дивним було те, що він просто сидів на стільці і навіть не робив спроб рухатися.
— Як тебе звати?
— Антон. А тебе?
— Христина. Побігаймо, тут так гарно!
— Не можу. У мене ноги паралізовані.
— А можна якось тобі допомогти?
— Мені потрібно отримати шість балів, щоб я знову зміг ходити.
Христина замислилася. Перед нею був нелегкий вибір: віддати свої бали, так важко зароблені у пройдених квестах, і назавжди залишитися в цьому іграшковому світі. Але хто ж тоді допоможе мамі з ліками? А ще можна було збрехати, залишивши при собі свої бали, і йти далі, до виходу з гри.
Вона думала довго, доки перед очима не висвітилося табло, яке показувало, що її час на роздуми майже сплив. І потрібно було натиснути на одну з двох кнопок. Що ж обере Христя — правду чи звичну брехню?
Але проходячи рівень за рівнем гру, дівчинка вже звикла, що брехня ніколи не дасть потрібного результату. До того ж, можна віддати Антонові свої бали і знову повернутися на перший рівень і пройти усю гру спочатку!
Христина натиснула кнопку «Передати бали Антону». І відразу ж хлопчик устав зі свого стільця, подав їй руку: «Ходімо до виходу!»
…І ось, вона знову сидить у класі, а перед нею на комп’ютері увімкнена гра, і показуються правила. Та Христі вони вже не потрібні, бо дівчинка гарно запам’ятала головне правило — ніколи не брехати. Христина вимкнула комп’ютер і, зібравши всі свої речі, вирушила до аптеки, а потім — додому. Там вона зустріла маму і, не чекаючи ані хвилини, розповіла всю правду про всі свої обмани. І мама вирішила не сварити доньку — адже та зізналася у скоєному. Потім Христя зателефонувала до класного керівника, розповіла все і вибачилася за ситуацію з Олею. І нарешті написала повідомлення з вибаченням Ірі та розповіла про свою брехню однокласникам.
Наступного дня у школі дівчинка знову вибачилася перед однокласниками за те, що весь час обманювала їх, і сіла за останню парту. Усі у класі чекали на вчителя, і от він нарешті з’явився, але не сам: з ним був новенький, який тільки-но перевівся до їхньої школи. Христя не повірила своїм очам: рудоволосий хлопець здався їй дуже знайомим, та вона не могла пригадати, де його бачила. Хлопчик сів попереду Христі, а вона весь урок думала, де вони могли зустрічатися. І от на перерві він обернувся до неї. Дістав зі свого рюкзака два персики й запропонував їй один. «Як тебе звати? Я — Антон!»…

Дарина і Софія Міщенко,
вихованки гуртка «Юний журналіст» Козельщинського БДЮТ

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *