Цикл «Яблунево-вишневий край»

У кожного із нас, напевно, є місця, про які ми згадуємо з трепетом і повертаємося у спогадах туди, де залишилося святе і найдорожче, що ми у своєму житті пізнали; місця, які лікують серце, коли воно знемагає.
У моєму житті це — рідне село Сушки, на південно-східній околиці якого був хутір Кринки, по-вуличному — Крим, де я і народився. Він з’явився давно, ще за часів козацтва, на правому березі Сухого Кобелячка — річки колись, можливо, повноводної, а нині пересохлої, що стала берегами великого ставка.
Городня бригада №4, на полях якої трудилися жителі Кринок, у тому числі і я, — під час літніх канікул, починаючи з 5 класу і допомагаючи цим мамі заробляти трудодні.
Той багатогектарний бригадний сад, який щовесни заповнював навкілля медовим ароматом цвіту, а щоосені дарував свої смачні, духмяні плоди.
Оте яблунево-вишневе, голодне, холодне, босоноге і не завжди безтурботне, але таке неповторне і запашне дитинство кінця сорокових — післявоєнних і п’ятдесятих — відновлювальних років минулого століття.
А головне — люди, й особливо родичі, які там компактно проживали; їхні обличчя, очі, кволі посмішки і руки… мозолясті, з випнутими жилами і натруджені домашньою й колгоспною працею.
Та хіба можна описати те життя у короткій передмові до поетичного циклу? Сподіваюся, що читачеві ці рядки допоможуть краще зрозуміти мої почуття.

Із повагою — Євген ОПРИШКО

Хатина — пісня колискова…
Моє село, гніздо родинне
Над тихим ставом розляглось,
Завжди привітне і гостинне
І наймилішеє було.
Там під соломою хатина
Стоїть в задумі, як вдова,
Нехай стара, нехай змарніла,
Але для мене — мов нова.
Хатина — пісня колискова,
Дорога у рясне життя.
В свій час батьки пішли від неї
В незнаний світ без вороття.
Тополі там, пишаючись красою,
Наповнені рослинних дум,
Повз сад поважною ходою
Рядком крокують у шовкун.
Моє село, гніздо родинне,
Щемке дитинство, отчий дім.
У непросту лишив годину
І ту хатину білу в нім.
Де б мене доля не водила,
Де б не ходив по світу цім —
У серці зоряно ясніло
Моє село й хатина в нім!
1995

В селі
Давно тут був, де на полях покоси
Купаються в налитому зерні,
Де верби схилені худенькі коси
Полощуть у застояній воді.
Де осока, рогіззя й верболози,
І ряски зеленава каламуть,
Та жаб’ячі дзвінкі різноголоси
То плачуть, то сміються, то гудуть.
У цім дворі, де затишна хатинка,
Вже не почути рідних голосів…
В саду бутончика, що не розкривсь, могилка
І вишенька, що журиться по нім.
Яке життя отут колись кипіло,
І сад нам дарував свій дивоцвіт.
Здавалось, не прокотиться ніколи
Над нами вихор невблаганних літ.
А сніп того життя дзвінкого
Невтомний час завзято молотив:
Викохував ростки життя нового —
Солому відпрацьовану палив.
Життя завжди на молодість багате:
Минуле — всім, майбутнє — молодим…
У снах я бачу маму, хату,
Сестру, бабусю і себе … малим.
1998

В полоні казковім
На світі є місця, і там ніщо не в’яне.
Вони, як віра, сонячно-святі.
Магнітом серця до них тягне.
Бо ми там, наче риба у воді.
Ген, понад ставом верби кучеряві,
Як зачаровані, стоять коло води.
І наче лілій острівці біляві,
За течією пливуть кораблики-качки.
У мареві серпанку світла днина,
Коли під пташий, щебетливий фон
Голки точив завзято об цеглину,
Щоб слухати сусідський патефон.
На зустрічі розлуки ллють идами.
І, розчинившись у розчулених очах,
Тону увесь в обіймах ніжних мами,
Як любий двір в зелених споришах.
Насипле мама свіжого борщу,
Одріже хліба, посміхнеться радо.
Коли, уже наївшись досхочу,
Почую повну мудрості пораду.
Присяде поруч, крадькома зітхне,
Поставить кухлик, наче лід, води,
Пригорнеться, голівку схилить на плече
І відмахнеться від раптової сльози.
Під кленом сяду на м’яку траву,
І стане легко, затишно і просто…
І, начебто насправді, наяву
До нас приходять шанобливі гості.
Сільські нехитрі страви перед ними,
Розмова, ніби братина, йде колом…
І пісня розливає щемкі чари,
І всі проблеми вирішені словом.
Мелодії виводять звучні голоси…
Пісні, пісні, пісні — їх повна хата!
Душа — в полоні млосної нуги
І тане на губах солодка вата.
Як від чарівного отямишся ти сну,
Спаде вуаллю ностальгічна маска…
Втече за хату у кущі бузку
Сполохана поривом вітру казка.
2017

Кринки
У хуторі моєму край села
Жили звичайні люди-трударі.
Вітали їх щоранку і на схилі дня
Хор пташок і яскраві дві зорі.

Та хутора того уже не стало.
Лиш територія пуста зосталась,
Лиш верби сиротіють біля ставу,
Та назва «Кринки» для історії дісталась.

Не між садами вітерці гуляють,
Там котить хвилями колосся золоте,
І весни барвами незвичними буяють,
Й цвіте хмаринками бездоння голубе.

Ходив я там голодними стежками,
Щоденно чув знайомі голоси…
І дотепер вчувається напуття мами,
Коли ішов у світ шукать свої шляхи:

«Ти не цурайся рідного коріння;
Нехай в душі твоїй повік живе,
Бо дихає воно в доглянутих могилах,
В надії тихій пам’ять вірну жде.

Ми приймемо тебе в любу хвилину,
В судинах наших ллється спільна кров,
Твою тут зав’язали пуповину.
І знай, що світ наповнює любов.

Любов — теплом серця нам зігріває,
Любов — хвилює силу молоду,
Як сонце, що проміння розсіває,
Як місяць, що сріблить нічну пітьму.

Курай по полю розсіва насіння;
Твій сад зросте і дасть свої плоди;
І де б ти не пустив своє коріння,
Та знай — тут теж цвітуть твої сади.

Візьми з собою грудочку землі,
Яка тебе плекала і зростила,
І бережи її завжди — тоді
В тобі буятиме її могутня сила…»

Уже давно я там не проживаю,
За іншою адресою живу.
Як рідний хутірець, бува, згадаю,
Зроню навіяну скупу сльозу.

Я з двору нашого один зостався
І пам’яттю про нього дорожу,
Бо всі живі, хто з ним вже розпрощався,
І він живий, допоки я живу.

А роки-роки, мов гривасті коні,
Не знають втоми — все біжать, біжать…
Який погонич їх постійно гонить
Вперед, вперед — ні крихітки назад?

Я коней зупинити сил не маю;
Не вмовиш зупинить їх рибку золоту;
Я стримую їх біг — не підганяю,
Бо знаю про безодню на шляху.

Через коліно долю не зламаю;
Безодню аж ніяк не обійду…
О, коні! Не спішіть, я вас благаю,
Спочиньте хоч хвилинку на краю.
2019

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *