Хай не згаса духовності свіча

На тлі типової історії одного з невеликих сіл Козельщинського району з цікавою назвою — Приліпка (а воно й справді, неначе приліпилось до славнозвісної Шар-гори); у зв’язку з приємними і печальними подіями, які стосуються однієї з тамтешніх звичайних родин, маємо намір розбудити у душі кожного, хто зупинить свій погляд на цій публікації, спогади про свою малу батьківщину, рідну хату, бажання вивчати свій родовід, підсилити інтерес до нашої національної героїки. А налаштувати на цю тему має розповідь, записана зі слів уродженця Приліпки, який більшу частину зі своїх 60 років уже прожив у Карлівці. Це Валерій Зіненко — педагог за освітою (чверть віку збігло у трудовому колективі міської ЗОШ №3), музикант — за станом душі, учасник художньої самодіяльності — за покликанням (півстоліття пов’язаний зі сценою)

Сергій СТЕЦЕНКО,
м.Карлівка

Дорога додому

Ах, моє ти село —
Запах м’яти й ріллі.
Ти — колиска моя
На тривожній землі.
Ах, моє ти село,
Ах, велика рідня.
Ти моє джерело
До останнього дня.

— В останні роки моя дорога додому неодноразово вела через Хорішки, де зупинявся автобус, а далі — кілька кілометрів пішки до звивистого русла Псла у Приліпці. Там вікнами до сонця стоїть хата, де чекала мама, а до 1993 року — ще й бабуся. Запам’яталася саме осіння дорога, обрамлена сосновим лісом. Навертали спогади про дитинство. Їх підсилював і приємний запах хвої, і знайома «морзянка» дятла, і пташине різноголосся. А далі, де вже розпочинались луки, раз-по- раз, неначе постріли, розрізали тишу виляски батога в руках пастуха, який пильнував череду з сільських дворів.

Невдовзі полонив уже інший запах — лісу листяного, який нагадав ту приліпську місцевість, що й донині зберегла назву «Волошинівщина», де ми з бабусею Катериною збирали хмиз. Там же, коли підріс, заготівля палива стала моїм обов’язком. Пригадую, як через густий туман збився з дороги. Довгенько блукав, потім зосередився, нашорошив вуха і почув собачий гавкіт, упізнавши й свого Лапка. Це стало моїм орієнтиром. Така халепа траплялася не з одним односельцем, коли раптово налягали осінні тумани.
Додому любив приїжджати зненацька, без попередження, а мама завжди зустрічала здивовано: «Ну, де ти взявся, синку?». Так було… Та, на жаль, у кінці грудня минулого року старенької не стало, і я вже ніколи не почую таких звичних слів. У ті скорботні дні допомогла щира, безкорислива підтримка й конкретна допомога сусідів, рідних, усієї сільської громади на чолі з Олексієм Домаєвим. Хоч українське село переживає не найкращі часи, та, дякувати Богу, ще збереглися звичаї духовного єднання, взає-модопомоги, елементарної людяності. Це особливо відчуваєш у час скорботи, який, на жаль, нікого не обминає. Не маючи можливості звернутися особисто до кожного з вас, дорогі мої земляки, свою щиру вдячність висловлюю всім словами відомої пісні:
«І хлібом, і цвітом, і прадідом-дідом
Гріє душу село, моє рідне село…»
Опоетизований його образ роками несу в душі, він асоціюється для мене з тими дорогими людьми, які відійшли за межу вічності, чиїм теплом дихає кожен куток нашої осиротілої хати. І все це знову й знову озивається щемними пісенними рядками:
«…Тут життя мого чиста роса,
Не згорає зоря, не згаса.»

Або відлунює в серці зворушливо-ніжним Крищенковим словом:
«Подих рідної землі,
Наче хліб з долоні мами,
Подих рідної землі —
Він завжди повсюди з нами».

Вже повернуло на 15-й рік, як залишив цей світ і батько, з діда-прадіда хлібороб, Віктор Трохимович Зіненко. Мені про нього нагадують вже інші пісенні рядки:
«… Мій батько у степах колись орав
Незаймані пахучі перелоги.
Лягали свіжі борозни рядком
І жайвори співали в небі ранком.
Черствий окраєць хліба з часником
Для нього найсолодшим був сніданком…»

Невипадково і рідне село, і хата, і члени моєї родини, зазвичай, вимальовуються через ліричні образи. З дитинства призвичаївся до такого сприйняття світу — співучим був увесь наш рід. Гарно вміла співати мама. Залучив її до сімейного ансамблю ще тоді, як працював баяністом у клубі. Їй під стать були нині сущі — мої рідна тітка Галина Трохимівна і дядина Любов Олексіївна. І звучав той квартет Зіненків не тільки на сільській сцені!
А дідусь Трохим і бабуся Марія радували нас своїм піснеспівом удома: як заведуть, бувало, на два голоси веселу чи якусь журливу пісню, то, дивись, з будь-якою роботою справлялись легко і швидко. Встигала бабуся ще й на репетиції та виступи хору ветеранів війни і праці. Той багатоголосий колектив об’єднував понад тридцять сивочолих ентузіастів під керівництвом, світлої пам’яті, ветерана педагогічної ниви Наталії Гаврилівни Матвієнко. А дідусь, хоч і обминав сцену, любив грати на мандоліні, наспівуючи і народні, і пісні військової тематики. Він пройшов фронтовими дорогами Другої світової. У мирний час охоче працював з деревом: виготовляв необхідні у господарстві знаряддя. Пам’ятаю, як вправно плів батоги, не поступаючись у цьому ремеслі визнаному у Приліпці майстру Віктору Матвійовичу Підорвану.
Другого дідуся Іларіона Олексійовича Мокієнка (по материнській лінії) бачив лише на пожовклій фотографії. На початку 30-х років минулого століття його сім’я була розкуркулена й вислана у Північний Казахстан. Там ще замолоду глава родини разом із малими дочкою та сином знайшов свій останній прихисток, а дружина Катерина з трьома старшими дітьми перед самою війною повернулась на свою згорьовану батьківщину. Тепер вони лежать у різних землях, розпаровані смертю. Невблаганно суворий час, неначе косою, пройшовся по нашому роду.
Не з підручників я мав перші уявлення про таку болючу й суперечливу нашу минувшину. Мабуть, ту гірку, але правдиву історію держави можна було б відтворювати за життєписом моїх бабусь і дідусів. І саме бабця — Катерина Леонтіївна Мокієнко, проживши на цьому світі мало не сто років, була моєю найпершою, доброю і терплячою навчателькою. Дарма, що її шкільна освіта обмежувалася лише Пилипівкою (Пилипівським — Різдвяним постом), бабуся зуміла неабияк освоїти грамоту. Дуже любила читати газети. Пригадується, як у районці спершу видивлялась дописи улюбленого приліпського сількора Федора Тукала, приказуючи: «Ось Тукала прочитаю, а тоді все остальне». А книги тодішня господарка сільської бібліотеки — Ольга Сергіївна (материна похресниця) — завжди підбирала для нас обох. Із п’яти років бабуся привчила мене до чтива.
Шістьма онуками вона втішалась, але, думаю, що мені перепало найбільше бабусиного тепла і нехитрої науки, бо увесь час мав від неї захисток: спершу на тому дворищі, що було під горою Лобасівкою, а потім купили хату за кількасот метрів від Псла і Шар-гори. Від матері я одержав більш жорстке виховання, бо їй судилося колгоспні трудодні доточувати роботою у філії Решетилівської фабрики художніх виробів ім. Клари Цеткін. І вона щодня спозаранку разом із п’ятьма приліпськими подругами торувала стежку до сусіднього села Говтви, де упродовж 37 років клала полтавські узори на маркізетові жіночі та лляні чоловічі сорочки у гурті таких же майстринь народної вишивки. Пригадую, як матуся готувала собі вузлик із сяким-таким харчем на цілий день. А я ласував як не свіжими пирогами зі щавлем (ніхто опісля не пригощав нічим смачнішим), то хрумкими, прямо з печі пампушками і різними вертениками. «Та не хапай же гаряче, наче з голодного краю», — зовсім не сердито сварила бабуся.
А скільки тієї смакоти напікала на сумну чи радісну потребу і рідним, і сусідам! А ще встигала город і худобу порати, для кожної живності у неї було ім’я, все щось гомоніла, як не з коровою, то з курми, а поросят так голубила, що ті, вже й вагу набравши, норовили до неї на руки залізти. Та чи не найбільшою бабусиною втіхою було гаптування на полотняних рушниках та простирадлах квіткових узорів і цілих сюжетних композицій для картин. Вишитий портрет Тараса Шевченка подарувала письменнику Дмитру Косарику, який гостював у нашому селі. Ще й замовлень виконувала багато. І як вона усе встигала?
Пригадую той травневий день, коли бабусі не стало. На прощу сходилися люди з найвіддаленіших кутків нашої, на той час, великої Приліпки. Двір нараз опечалився темними хустками і квітами. У засвіти проводжали звичайну собі селянку, і навзамін тим речам, що, як правило, виконуються «по протоколу», скорботна юрба не раз озивалась чиїмсь простим і щирим словом — спогадом на пошану безвідмовної бабусі Каті, яку за 97 років життя не озлобили, не зломили найтяжчі випробування, яка звично відгукувалась на чужу біду і радість.
З роками усвідомлював, наскільки були схожими між собою звичайні сільські родини: і за способом життя, і за вмінням співіснувати у мирі та добросусідстві, за неписаними народними звичаями й обрядами від народження до прощання. І все — то наше життя, не завжди веселе й щасливе, часом таке суперечливе, як і вся наша історія, у якій, власне, віддзеркалюються стадії розвитку родини у її повному життєвому циклі.
Звісно, все те, що мені судилося відчути і сприйняти душею змалку, стало помічним за партою, в освоєнні шкільної науки та й не тільки. При цьому з особливою вдячністю згадую В.Т.Прокопенка, якого з перших учнівських років знаю як мудрого вихователя, хорошого вчителя історії і дбайливого директора нашої тодішньої восьмирічки. Якщо не зраджує пам’ять, то нинішній рік уже 95-й у його біографії. А між тим Віктор Тимофійович тоді, як випало з ним зустрітися позаминулої осені, ще впевнено дибав з вудочкою від Псла з чималеньким уловом. Поговорили. Сповідуючи активний спосіб життя, на той час мій Учитель старався робити в день не менше 10 тисяч кроків… Хоч я втратив зір, але не втратив почуття вдячності й поваги до тих, хто мене навчав, з ким свого часу працював, і з ким дотепер підтримую дружні стосунки.
І насамкінець про таке. Чи не єдиним, кожному доступним місцем спілкування, обміну останніми новинами у Приліпці стала сільська крамничка. Там можна почути і цікаві діалоги, і від усього помічні рецепти, й оцінку суспільно-політичних подій… Напевне, так у кожному селі, де давно не стало колгоспів, закрилася школа, не функціонує поштове відділення, під питанням діяльність ФАПу. Щоправда, у своєрідний культурно-просвітницький центр перетворилось приміщення колишньої школи. Там розмістилися сільська влада, бібліотека. Є де зібратися людям з нагоди святкових подій і на поминальну трапезу. А ще в одному з класів облаштували своєрідну музейну кімнату на зразок української світлиці. Її прикрашають не тільки рушники, а й різне домашнє начиння. Одним з експонатів має стати і традиційна дерев’яна лава з нашої оселі. А от вишивки, виготовлені руками мами й бабусі, достойно поповнили родинну колекцію і будуть моїми оберегами. На даний час вони стали особливою окрасою виставкової зали Карлівського районного історико-краєзнавчого музею.

Із маминої скрині

Мила й дорога серцю картинка з далекого дитинства: у кутку хати палахкотить у печі полум’я, характерно потріскують дрова; на столі — пахуча паляниця, глиняний посуд; на стіні — портрет Тараса Шевченка, обрамлений вишитим рушником; традиційно, поряд у рамці, теж під барвистим оберегом, — вицвілі від часу фотокартки великої родини; у кутку під божником виблискують ошатні ікони. Біля столу попід тильною стіною розміщена довга дерев’яна лава. За імітованим вікном видніється сусідська хата під соломою, колодязь біля куща калини. Під іншою стіною — скриня, на якій тугий згорток полотна і різні побутові речі, гасова лампа. Неподалік дитяче ліжечко й ажурна етажерка з книгами та світлинами, на підлозі — домоткані доріжки. Майже весь інший простір приміщення заполонили вишиванки, чоловічі й жіночі, розґаптовані квітами рушники, немов гірлянди з польових квітів — розкішні орнаменти на полотняних простирадлах, щедро обрамлена мереживом скатертина, а на дверях — портьєри в маках і багато інших красивих речей — навіть вишита краватка! Особисто мені все це видалося дуже схожим на хатину моєї бабусі Параски, яка жила на мальовничій околиці рідного Радомишля, неподалік від лісу та річки. У баби Параски було восьмеро дітей, а в тих — по двоє-троє своїх нащадків. То коли збиралася до бабусі «на природу» хоча б половина онуків, чавунець для борщу з квасолею вона вибирала найбільший і пиріжків напікала велику макітру. А якщо залишалися ночувати, то тіснувато було й тим, кому вдавалось потрапити на піч, і тим, що присусідились на дерев’яному лежаку. Але ж як усім нам подобалися ті гостини і нехитре бабусине частування!

Ой, вибачте, що відволікся на власні спогади. Але те саме відбувалося з кожним, хто підтримував невимушене спілкування, чия душа бриніла сльозою, щемно реагуючи на слова господарів і зворушливі розповіді гостей, хто не міг не поринути у цю задушевну атмосферу, створену працівниками районного історико-краєзнавчого музею у його затишній виставковій залі. Безумовно, вдале декоративно-художнє оформлення цьому посприяло. Комусь та обстановка навіяла спогади про схилену над вишивками матусю, хтось уявив свою бабцю, що пряде тонку пряжу і тихенько співає під хурчання прядки (така ж стояла біля дверей світлиці з припасованим до днища гребенем). Одним пам’ять вимальовувала снопики сухих польових квітів за дубовим сволоком старої батьківської хати. Іншим — миску смажених пирогів зі щавлем на столі. А коли у когось під ногами прошурхотіла розтрушена на підлозі солома, здалося, війнуло запахом дитинства — лепехи й васильків, які приносив дідусь із луків на Зелену неділю. Зайве казати, що такий колоритний антураж української хати був надзвичайно доречним для обрамлення виставки «Із маминої скрині», відкриття котрої відбулося нещодавно. Біля всього цього вишитого розмаїття зазначалося, що це роботи з родинної колекції Валерія Зіненка, який погодився увесь цей скарб виставити на загальний огляд.
Карлівчани знають Валерія Вікторовича як досвідченого вчителя музичного мистецтва ЗОШ №3 (свого часу очолював районне методоб’єднання фахівців цього профілю), за виступами у складі чоловічого вокального ансамблю РБК та як учасника чисельних культурно-масових заходів. Але родом він із Козельщинського району — села Приліпки, що біля славнозвісної Шар-гори. Цебто з тієї історичної місцевості, де тепер щоліта проходить неабияке театралізоване дійство у статусі обласного свята козацької слави. В.Зіненко повідомив присутніх, що особливістю підготовки та проведення культурно-мистецьких заходів на його малій батьківщині цьогоріч є відзначення 925-ї річниці з часу першої згадки про це поселення у «Повчанні» Володимира Мономаха. А між тим і життя Валерія Вікторовича означене круглою датою — напередодні відкриття виставки йому виповнилося 60 років. Але цю подію опечалив той факт, що матуся Ольга Іларіонівна не дожила буквально 50 днів до синового ювілею, як і до цієї виставки. Саме її роботи у поєднанні з вишивками матері Катерини Леонтіївни Мокієнко є основою цього незвичайного вернісажу. Гачком плетені мережива, які оздоблюють рушники та простирадла цих приліпських майстринь, не повторюються за своїми візерунками. З-поміж тих хрестикових рукотворів у червоно-чорній, різнокольоровій гамі впадає в око біла вишивка — роботи представниць цієї ж родини з того ж села, рідних сестер: Ганни Антонівни Чмиренко та Олени Антонівни Лопушенко (Чмиренко) з використанням гарно вибілених полотняної та лляної тканин. Простежуються й різні техніки — вирізування, виколювання, мережання, де головним інструментом була голка. Але справа, звичайно, не в назві техніки, а в часточці душі, вкладеній у кожну роботу.
Таким чином, ця виставка стала приводом і пом’янути та вшанувати пам’ять названих майстринь-вишивальниць, і водночас привітати з ювілеєм їхнього нащадка. Це із задоволенням зробили, принагідно поринувши у власні дитячі спогади чи озвучивши цікаві житейські історії, рідні, близькі, друзі, колеги, хороші знайомі ювіляра, офіційні представники районної ради ветеранів, сфер освіти та культури, яким Валерій Вікторович віддав багато років свого життя. Не обійшлося і без гумору та жартів, без пісень, у тому числі й у виконанні ювіляра під власний акомпанемент. Зворушливо-лірично прозвучало слово-спогад, слово-вітання з уст творчого побратима директора РБК Юрія Рудя. І такою доречною була пісня «Два кольори» у його виконанні, нараз підхоплена всіма присутніми.
Отже, усе того дня зійшлося до спільного знаменника — і символічна назва виставки, і її по-справжньому дружньо-сімейна атмосфера, і можливість згадати своїх найдорожчих людей.

Фото автора

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *