Найвища честь — бути схожим на діда Шурка

Олександр Мусійович Телух народився 12 березня 1927 року у багатодітній сім’ї. Мати його, Варвара Миколаївна, до 1922 року мала вже сім’ю, у неї було п’ятеро дітей — два хлопці і троє дівчат. Та у 1922 році чоловік її під час Першої Світової війни був поранений і помер. Зосталася мати вдовою із п’ятьма дітьми. Важко було самій, і через рік вийшла заміж за бездітного чоловіка Мусія Телуха. У 1924 році у них народився син Андрій, у 1927 — Олександр, у 1930 — донька Євдокія. На той час діти від першого шлюбу були вже дорослі, окрім найменшої доньки, Парасковії, котра народилася у 1916 році.
1933 року Варвара Миколаївна захворіла і померла. Залишився її другий чоловік із чотирма неповнолітніми дітьми. Тож уся жіноча робота, у тому числі й догляд за братами і сестричкою, лягла на плечі шістнадцятирічної Парасковії. Батько два роки жив удівцем, працював, а після роботи допомагав удома, виховував дітей. У 1935 році він привів у дім уже немолоду жінку, щоб допомагала по господарству і доглядала дітей. У 1938 році Параска виходить заміж, і батько розділяє хату на дві частини — одну віддає дочці з зятем. Після цього батькова жінка сказала, що буде доглядати тільки найменшу Євдокію, а хлопці нехай живуть із сестрою. Так і сталося.
Сашкові на той час виповнилося 11 років, він видався дуже непосидючим, швидким, тому з ним було багато мороки. Та загалом хлопців непогано виховали.

У 1941 році всіх чоловіків мобілізували на фронт. Мусія Телуха не взяли до армії за віком, залишили у Кременчуці для підпільної роботи. Олександру ж на той час уже виповнилося 14 років і йому дуже хотілося проявити свою винахідливість і воювати з німцями. Він був хлопець «шибутний», моторний, кругом усе помічав і розказував батькові. А той за синовими розповідями доповідав потрібну інформацію своєму керівникові підпілля.
Якось Сашко натрапив на зброю, яку залишили у місті і не встигли забрати до окупації, і хлопець розповів про це батькові. Чоловік порадився з товаришами по підпіллю, і було вирішено зброю закопати, щоб вона не потрапила до німців, а при потребі — використати. Зробили це утрьох — Мусій Телух і ще двоє чоловіків. Але один із них виявився боягузом і виказав, де сховок, зрадивши своїх товаришів. Тож другого дня Мусія та його товариша забрали до гестапо. У центрі міста на площі їх обох повісили, причепивши табличку на грудях: «Таке буде з кожним, хто протидіятиме німецькій владі».
А того, хто зрадив своїх товаришів по підпіллю, теж настигла кара — німці згодом і його розстріляли.
Поховати батька не давали, сказали, хай висять, щоб усі бачили, що буде з кожним, хто не співпрацює з новою владою. Його вдалося поховати аж на третій день після страти. Допомогла дружина Павла, Олександрового брата по матері. Вона, за фахом учитель німецької мови, працювала перекладачем у гестапо. Жінка знайшла трьох підпільників, переодягла їх у німецьку форму і у третю ніч вони пішли начебто замінити вартових, які сторожували повішених. Перекладачка німецькою мовою сказала вартовим, що є наказ зняти одного повішеного і поховати…

Олександр Телух (справа) із бойовим товаришем

Після смерті батька Олександр увесь час мріяв утекти воювати, але його ніхто не пускав. У кінці вересня 1943 року Кременчук звільнили від окупантів. Коли німці відступали, то обливали бензином будинки, хати і підпалювали. Більшу частину хат на Занасипу (район міста), де жив Олександр, теж спалили.
Коли у Кременчук вступили радянські війська, Олександр пішов до військового штабу проситися на фронт. Але коли там дізналися, що йому всього шістнадцять, хлопцеві відмовили. Цілий тиждень, поки були війська у Кременчуці, Сашко щодня ходив і просився взяти його із собою. Біля штабу стояла запряжена кіньми бричка, якою возили генерала. А хлопець дуже любив коней, тож весь час доглядав і за генеральськими. Одного разу йому вдалося поговорити з самим генералом. Тож скориставшись моментом, юнак почав просити генерала, щоб той узяв його з собою; розповів, що залишився без батька і матері, а хату спалили, а тому, якщо не візьме, то однаково він утече на фронт чи буде шукати партизанів. Після цієї розмови у штабі вирішили, що буде краще узяти цього хлопця з собою — в армії він буде на виду, інакше десь втече, пропаде, загине.
Коли радянська армія вирушила з Кременчука, Олександрові сказали, щоб він сповістив сестру, що його беруть із собою у штаб. У війську його через місяць призначили зв’язківцем. Він був «сином полку». Його любили за кмітливість і швидкість — ще бій не закінчився, а він уже побіг шукати розрив проводів, щоб відновити зв’язок із командуванням. Так він воював аж до самої Перемоги. Після війни йому дали на два місяці відпустку додому. А всі його документи переслали у місто Новоросійськ Краснодарського краю, щоб він там продовжив навчатися і закінчив офіцерську школу.

Під час відпустки юнак приїхав до Кременчука, погостював у рідних брата і сестер. З війни повернувся брат Григорій. Павло загинув. Андрій був поранений і поїхав до сестри у Задовгу Козельщинського району. Сестру евакуювали в це село, бо чоловік загинув, а жити у місті з двома дітьми не було де.
Тоді вирішив і Сашко з’їздити у Задовгу погостювати. У селі йому сподобалося. Брат і сестра уже працювали у колгоспі, за дітьми наглядали сусіди. У колгосп Олександра охоче прийняли, бо не вистачало чоловічих рук — відбудовувати господарство. Познайомився із місцевими, і в око йому впала дівчина, теж, як і він, — сирота. Тож у 1946 році Олександр одружився з Вірою Кравченко. Про навчання він уже не думав, забув і про документи учасника війни… Аж через деякий час Олександр згадав, що всі папери — у Новоросійську, куди він так і не поїхав навчатися. Зробили запит, і всі документи переслали до військкомату у Козельщину.

Олександр Телух, зять Михайло, донька Таїса, дружина Віра з онуками

Життя йшло своєю чередою. У 1947 році народився перший син Павло. Наступного року молодій родині виділили у Задовзі ділянку під забудову. Спершу Олександр облаштував землянку, щоб можна було жити і взимку, — добре, що навчився будувати землянки на війні. А у 1949 році вже збудував і хату. У Телухів народилося троє дітей: спершу Павло, тоді — Іван у 1955 році, а дочка Тася — у 1953. Дружина Віра Федорівна працювала на ланці, а потім дояркою. Сам Олександр Мусійович був і причіпником на тракторі, і хати будував, і скотарем працював. Найбільше трудився у будівельній бригаді колгоспу «Більшовик України», а потім — у колгоспі імені Ілліча.

Олександр Телух із дружиною Вірою

Бойовим був, у колгоспі працював, людям допомагав і вдома без діла не сидів. Дуже любив дітей, онуків. І коли вони гостювали у дідуся й бабусі ціле літо по троє, четверо, а бувало й більше чоловік, бабуся Віра завжди готувала їм обід на природу, як зараз кажуть — на пікнік. І хлопців, коли щось утнуть, вона не сварила, бо просто не вміла сваритися, а тільки промовляла: «Ну прямо, як дід Шурко!» Так його називали односельці — Шурко. То для малих шибеників це було найвищою нагородою — щоб їх порівнювали з дідом, що вони чимось на нього схожі. Бо дехто, як і він, дуже любить коней, у когось добре виходять вироби з дерева, іншим до снаги будівельні роботи, а хтось — такий же «шибутний», як дід Шурко.
Олександр Мусійович Телух прожив свій вік недарма. Щороку, під час святкування Великої Перемоги, земляки завжди із вдячністю згадували, що він пішки дійшов до Берліна. Багато горя людям принесла війна, тож Олександр Мусійович не любив про неї згадувати, як і не любив хвалитися медалями. Що вдалося згадати із тих поодиноких коротких розповідей, а що — можливо, найстрашніше, так і залишилося в його пам’яті назавжди.

Ніна ЧЕНАКАЛ,
племінниця Олександра Телуха,
село Задовга

Фото з сімейного архіву

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *