Якби Ви були, діду…

Якби Ви, діду, не пропали безвісти на війні, ми б разом з Вами боялися баби. Вона б виганяла мене з кухні віхтем, щоб не вешталася по-під ногами і зиркала б на Вас: «Сонце ще тільки на тракторній, а ти вже десь причастився, іроде!». А я б їй ні за які пряники не призналась, як стояла на сторожі, поки Ви шаруділи в кладовці і винесли мені окраєць медових стільників.
Ви б любили мене! Ні дєдушка Гриша, ні бабушка Ліза, ні бабуся Марфа мене так не любили, як Ви. Бо у них були Людочка, Ліда з Галею, Наташа. А у вас була я! І ми б разом ходили на пасіку до вашого брата. Дід Савка наливав би Вам чарочку медовухи, а Ви давали б і мені пригубити.
— Шо ти дитя привчаєш?! Та як Манька взнає — начувайся! А як Марфі розкаже — то даже не знаю, — дід Савка насував на вуха крислатого капелюха і йшов углиб пасіки, подалі від гріха.
А ми б із Вами, діду, вертали додому. Через лавку, ага-ага. Козорєзка кидала б на ваги шматок липкої хальви, «це щоб баби не гримали», — сміялися б Ви і відламували мені величенький шматок.
А ще, ми ходили б із Вами на ставок. Ви б закидали вудку, діставали з кисета табаку, вправно вертіли самокрутку, затягувалися раз, удруге і починали розповідати. Найбільше мені б подобалося про Петлюру. Як Ви пройшли вольницею пів України, як варили куліш під зорями, а тоді витягували з-за халяви дерев’яну ложку і сьорбали наввипередки ледь солоне вариво. «А де тоді солі дістати? Война… Було шо у корови з ясел грудку дістанемо, розіб’ємо на куски. А корова на мнясо піде… Ото вже тоді куліш так куліш! Царуємо!»

Про війну, на якій Вас убито, Ви б говорили мало. Одна винтовка на двох, окопи, вириті ложкою і голими руками, загублена шапка, вічно мокрі онучі, бо йшли без передиху, відступали швидко, оборонялися глупо: «Ми отак тільки окопалися, а танки з обох боків нас обійшли і стріляють у спину. А ми шо? Стріляємо у відповідь. Тільки з винтовок. Де по броні шкрябнемо, де своїх уложимо…»
А ще, я б читала Вам «вслух» книжки з бібліотеки. Ви б любили Фенімора Купера і Дюма, всі оті пригоди, авантюри, і Остапа Вишню — посміятися, «як воно так чоловік пише?! Наче і просто, і я б зміг, а бач, не бере жаба цицьки…»
А ще, Ви прийшли б у школу на «день побєди», раз разом, і таке б розказали про ту війну, що вчителька більше не запрошувала б. Однокласники сміялися «ну, у тебе і дід!», а я б гордилася.
А тоді я поступила в університет і Ви пишалися би мною, сиділи б за двором на лавці і кожному стрічному хвалилися, що то і Ваша заслуга, бо он скільки прочитано разом: «Маня, було, ганяє її: йди полоти чи кропиву сікти, а я спиняю — хай, кажу, вчиться, як є охота. Вона ж не линдається селом, не гуляє до півночі». І в кожний приїзд додому брали б за руку і питали: «Ну, що, трапився який харцизяка чи ні? Збирати дідові пенсію?», а тоді тикали б червонець: «На пиво. Тіки, дивись, не пий! Лучче морожене».
А тоді Ви, діду, померли б і я плакала. І цілувала б Ваші руки і лоба. І не боялася б приходити на кладовище. Через пів року померли б і бабуся Марфа. Бо любили Вас і тужили за Вами, хоч і не вміли цього показати.
Якби Ви, діду, не пропали безвісти у 41-му… У мене був би дідусь і бабуся, або — дідунько і бабунька, або ді і ба… А не фотографія незнайомця у смушевій шапці, кожусі, щедро підмальована фотографом і любовно заквітчана мамою вишитим рушником.
Придатченко Лука Гордійович. Народився не знаю коли. Загинув восени 1941-го, десь під Каховкою…

Любов ФИЛЕНКО

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *