Мого брата могли б спалити у Таборі смерті

Розповідає учасник Другої Світової війни Василь Якович Руденко із Приліпки:

— Сам я родом із Новосанжарщини, села Кустолового. На початок війни мені йшов лише 11-й рік, тож воювати мені не довелося, допомагав по господарству вдома, у тилу. В селі ж лишилися самі жінки, старі й діти. Дуже важко працювали після війни, відбудовувалися, сіяли та жнивували. Тож і мені доводилося: вдосвіта — на роботу, вдень — у школу, увечері знову трудилися.
Мій батько Яків загинув на війні у 1943 році, тому про його фронтові дороги я дуже мало пам’ятаю.
А мій брат, Олексій, 1924 року народження, — учасник бойових дій, побував у справжньому пеклі Другої Світової війни. Він мені дещо розповідав свого часу.
Пам’ятаю, у 1941 році викликали 26 хлопців у тил працювати. Охочих з’явилося лише п’ятеро. Десь по обіді поїхали, а вранці наступного дня оголосили війну. Троє з тих хлопців повернулися додому, вночі добиралися полями. А брат мій із товаришем Іваном Співаком поїхали. Добралися до Сталінграда. Там їх переправили через Волгу, коней забрали. Дорожні сумки були вже порожні, їсти нічого. Влаштувалися хлопці на лісопильний завод. Одного дня впала дошка і цього Івана — прямо по голові, убила на смерть. Поховав мій брат товариша, а сам лишився працювати далі.
Потім призвали його в армію у десантні війська у Барнаул. Після військових навчань кинули десант визволяти Київ. Саме там одного ранку брат потрапив у полон до німців. Довгий час перебував у нацистському концентраційному таборі смерті, спеціально призначеному для масового знищення полонених.
Олексій пригадував, що йому пощастило, бо наступного дня нацисти мали б спалити (стратити) і його. Та їх визволили американці.
Після комісії Олексія відправили служити в армії у місто Стрий Львівської області, звідки вже повернувся на мирну батьківщину.
Як тоді було на той час, ніхто не думав про документи, посвідки про участь у війні тощо. Кинувся брат — а в нього немає нічого, що підтверджувало б його службу.
Я тоді вже жив у Козельщинському районі, працював головою колгоспу у Приліпці. Допоміг йому зв’язатися із товаришами по службі у десантних військах, а потім уже відновили документи у військкоматі.
На жаль, з кожним роком реальних свідків тієї війни стає дедалі менше, навіть наймолодших учасників бойових дій уже можна перелічити на пальцях. Тому вирішив і я згадати про моїх фронтовиків, щоб пам’ять не згасала, жила у наших серцях.

Записала Наталія РОМАНЧЕНКО

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *