Читати й допомагати тим, кому потрібна допомога, — поради під час карантину від відомої письменниці Ірен Роздобудько

У червні 2019 року команда Smart Foundation разом із відомою українською письменницею, ілюстраторкою та сценаристкою Ірен Роздобудько в рамках проєкту «Мереживо. Літературні читання в містечках України» спільно з ГО «Український осередок Міжнародного ПЕН-клубу» провели низку зустрічей із читачами Полтавщини. Як тоді, так і зараз ми впевнені, що книголюбів у райцентрах не менше, ніж в урбаністичних містах. В умовах карантину, коли бібліотеки закриті, ми вирішили запитати в Ірен Роздобудько, як письменниця долає карантинну бентегу, що повинні змінити українські бібліотеки, аби привернути увагу книголюбів, та яких книжок і сюжетів очікувати від авторки найближчим часом

— Чим займаєтеся на карантині?
— Як виявилося, така вимушена й довга пауза дала змогу зробити дуже багато справ, до яких ніколи б не дійшло. По-перше, «розгребла» свої архіви 30-річної давнини: різні ящики з нотатниками, листами, малюнками, які перевозила з собою з квартири на квартиру. Це було ніби сісти в машину часу й подивитися на себе, своїх друзів, рідних і сам час по-новому. Знайшла дитячі вірші, щоденники, записи на папірцях. Дещо передрукувала. Хотіла все викинути, але діти категорично заборонили. По-друге, я тримаю зв’язок зі своїми студентами та спілкуюсь онлайн, даю й перевіряю завдання. По-третє, займаюсь арт-терапією: намалювала багато нових вітражів, пошила дітям різних звірів, розмалювала пластмасові іграшки і зробила багато чого іншого, що можна виготовити вдома власноруч.
Я не уявляю, як можна нудьгувати вдома й не знати, чим себе зайняти, тому з «ізоляцією» в мене немає ніяких проблем. Навпаки, була проблема з тим, що багато років не могла присвятити час домашнім справам.

— Коли закінчиться карантин, куди підете чи поїдете в першу чергу?
— Звісно, карантин зруйнував багато планів і мрій. Навесні ми завжди їдемо до рідних у село Тадані, що на Львівщині. Думаю, що відразу туди й вирушимо на кілька днів. А потім буде «гаряча пора» в театральному університеті, де я викладаю. Скоріше за все, займатимуся своїми студентами, надолужуватимемо все, що не встигли.

— Який із Ваших творів порадите почитати під час карантину?
— Усі, які є! І не тільки мої (сміється).

— Яка Ваша улюблена книга з написаних? Чи легко писалося?
— Після того, як книжка вийшла, я про неї забуваю. Тому «улюбленою» вона стає лише під час написання, а потім усе вирішує читач. Тому всі улюблені й усі потім піддаються моїй суворій критиці. І кожну хочеться переписати наново. Але я дуже радію, коли читач продовжує життя книжки на багато років і на багато нових тиражів. Такими є книжки «Ґудзик», «Зів’ялі квіти викидають», «Прилетіла ластівочка», «Амулет Паскаля», «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя» й інші. Складно було писати «Ластівочку», адже це «байопік» про конкретну людину — Миколу Леонтовича. І я хотіла написати так, аби вона була не тільки біографічною, але й цікавою, захопливою, у першу чергу, для молоді. Тому стиль і форма подачі виявилися складними й подекуди незвичними. А взагалі, усі книжки я пишу із захопленням, яке хочу передати й читачам.

— Хто Ваш найкращий критик?
— Кращий той, хто каже правду! Якщо я сумніваюсь у написаному, то даю читати рукопис у першу чергу своїй подрузі, дитячій письменниці Лесі Ворониній, другий читач — мій чоловік Ігор Жук. А потім — видавець Елеонора Сімонова, за якою останнє слово. До критики ставлюся дуже добре, зі вдячністю.
— Чи є книги в роботі? Дайте анонс. Що чекати?
— Хотілося б зберегти інтригу. А в роботі в мене розпочатих щонайменше 4-5 романів. Я ще сама не розібралася, який хочу продовжувати й довести до кінця. Мабуть, настав такий час, коли треба замислитися, навіщо й для кого ти пишеш. Нині ми всі переживаємо певний злам, переоцінку того, що робили, що вже зроблено. Я колись вивела для себе таку формулу: «Справжнім письменником стає той, для кого сумнів у собі перевищує бажання бути надрукованим». От у мене якраз зараз немає бажання якнайшвидше побачити своє ім’я на обкладинці. Важливо висловити те, що болить. А це величезна напруга, яку відганяєш від себе, адже й без того життя ускладнилося і, як на мене, вийшло за певні «червоні лінії». Оскільки я не вмію писати «просто так», то все це треба осмислити і спробувати дати якісь напрямки тим, хто тобі довіряє. Але, попри це, нову книжку написано. Мої «критики» вже висловили свої думки, останнє слово — за видавцем. Чекаю.

— Що або хто Вас надихає на нові сюжети у цей непростий час?
— Надихає читання улюблених авторів. Скажімо, я люблю й завжди знаходжу щось нове у книжках Мілана Кундери. Веду з ним «розмови». А нові сюжети приходять самі, я їх не шукаю. Узагалі, не люблю створювати нічого штучного — тільки те, що несподівано вражає й саме проситься бути висловленим.

— Чи має автор бути в емоційних ситуаціях, щоб творити?
— Звісно. А інакше все буде фальшивим, «притягнутим за вуха» і прошитим «білими нитками». Книжка має нести емоційний заряд. Але, як я вже сказала, часом це дуже складно й навіть небезпечно для здоров’я самого автора. Виснажує…

— Чи відслідковували, що сприяє творчості? Може, поїздки, відвідування виставок тощо.
— Як на мене, впливає рух. Будь-який. Навіть якщо ти їдеш у метро чи йдеш до магазину. Крок, рух, ритм. А надихає — музика.

— Поясніть, навіщо взагалі читати у час технологічного розвитку світу?
— Людина, котра читає книжки, може спілкуватися з усім світом на будь-які теми. Людина, яка вивчає лише якусь фахову літературу, звужує своє коло спілкування до фахових проблем. Людина, яка взагалі не читає, усе одно що сидить у глибокій ямі й бачить угорі лише відблиск сонця. Кожен обирає для себе.

— Як Ви прищеплювали любов до читання своїй доньці?
— Власним прикладом. Читати книжки було природним явищем. Діти мусять бачити батьків із книжками — тоді цікавість і звичка читати виникне сама собою.

Ірен Роздобудько (у центрі) із поціновувачками її творчості біля Козельщинської районної бібліотеки

— Як думаєте, бібліотеки застаріли? Читачам уже нецікаво їх відвідувати? Яка Ваша улюблена бібліотека в Україні? Чи бували в бібліотеках за кордоном? Якою має бути сучасна книгозбірня? Що потрібно зробити, аби привернути увагу книголюбів?
— Бібліотеки існували ще з тих часів, коли люди писали на глиняних табличках. Вони були осередками просвіти й культури. Якби їх не існувало, людство втратило б усю інформацію про себе. Тому бібліотека — це не тільки заклад, де можна взяти книжку, але й сакральне місце з особливою енергетикою. Якщо ставитися до бібліотек саме так, вони ніколи не застаріють.
Я бувала у багатьох бібліотеках України, і здебільшого вони мене завжди вражали, перш за все, ентузіазмом бібліотекарів і тими заходами, які вони проводять. Попри всі труднощі, працівники намагаються внести у свою роботу щось нове й цікаве, часом і без державної підтримки.
Нині у багатьох бібліотеках надають додаткові послуги, які приваблюють молодь: обладнують комп’ютерні й кінозали, релаксаційні кімнати, де можна просто відпочити з книжкою в руках; проводять засідання дискусійних клубів, лекції, літературні вечори. Я навіть бачила спеціальні дитячі кімнати, де можна залишити дітей, аби мами могли почитати й походити поміж полицями. Цю культуру відвідування бібліотек треба розвивати, рекламувати і пропагувати. Тоді бібліотеки не застаріють, не перетворяться на звичайний «склад друкованої продукції». Нині наші бібліотеки, як на мене, тримаються на ентузіазмі самих бібліотекарів. І за це їм — величезний уклін. Але мусить бути й потужна державна підтримка!
У нас трохи інакше ставлення до бібліотек, ніж у більш розвинених і багатих країнах. Мене вразила бібліотека в Чикаго — будинок, схожий на величезний палац, з усіма новітніми технологіями. Була й у бібліотеці Американського Конгресу у Вашингтоні. Теж грандіозний за розмахом і технологіями заклад. Там мені сказали, що мають «усі публікації й книжки всіх письменників світу». Я вирішила пожартувати й запросила щось зі своїх книжок. І через кілька хвилин менеджер приніс роздруківку того, що вони мають із моїх публікацій, — кілька аркушів із переліком назв. Крім того, там були навіть статті, які я писала багато років тому в різних журналах. Це мене вразило. Виявляється, бібліотека має агентів, котрі збирають такі відомості по всьому світу. Отже, це комусь потрібно. Позаминулого року була в бібліотеці українського осередку Філадельфії — і теж вражена колекцією української сучасної літератури. Тут бібліотекарі діють, власне, як і наші: самі закуповують книжки, коли бувають в Україні.
Звісно, зараз є багато можливостей отримати потрібну літературу, не виходячи з дому. Тому бібліотеки мусять стати осередком спілкування, зустрічей однодумців, клубами, у яких люди не почувалися б самотніми.

— Що порадите українцям, аби не потонути у карантинній бентезі?
— Я б порадила не панікувати й дотримуватись усіх простих правил гігієни. Давно чекала чогось подібного і вважаю, що ми всі мусимо бути готові до різних небезпек, адже з таким шаленим розвитком цивілізації вони виникатимуть постійно. І їх треба переживати гідно, залишаючись людьми. А це означає — допомагати тим, кому потрібна допомога, не множити чуток і паніки, уміти аналізувати ситуацію і приймати правильні рішення. Порадила б використати цей час для саморозвитку й тих справ, до яких не доходили руки в буденній метушні. І, звісно, — читати.

Спілкувалася
Катерина ЗАВАДА

ДОВІДКОВО:
Проєкт «Мереживо. Літературні читання в містечках України» покликаний підвищити престиж читання в райцентрах України, знайомити мешканців українських містечок із сучасною українською літературою та включити їх у культурне поле, спільне з великими містами.

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *