Два Семени

Він був доволі заможним і відомим у Лохвиці, бо держав, як тоді висловлювалися, шевську майстерню: працював сам і давав роботу кільком підмайстрам. Про те, що тут шиють взуття, красномовно свідчила металева вивіска у формі чобота на воротах. За сучасною термінологією, був приватним підприємцем і створив кілька робочих місць для себе та інших людей.
Лишився вдівцем із чотирма дітьми й одружився вдруге на бідній дівчині, яка була на 25 років молодшою за нього, і з нею народили ще двох синів.
Велика родина, власна справа, непоганий дохід — чого ще треба для щастя? Але бізнес довелося терміново згортати, щоби більшовицька влада не записала тебе у «вороги народу». Підмайстрів звільнив, заощадження, які надбав, перевів у цінні речі: золото, срібло. Родині ж потрібно було якось жити…

Михайло з матір’ю Надією (праворуч) і старшою сестрою по батькові Анною (ліворуч). 1949 рік

Але минуле не відпускало: чекісти регулярно приходили з обшуками, після чого забирали господаря у свої каземати. Там, у підвалах НКВС на околиці міста велася непримиренна «боротьба з ворогами народу». Ті, хто жили поблизу, ночами постійно чули жахливі крики і стогони, що доносилися від зловісної катівні: там допитували ув’язнених, точніше, знущалися над ними.
Тоді молода дружина діставала дещо із родинних запасів — срібний посуд чи підсвічник — і йшла до каземату визволяти, чи то пак — викупляти чоловіка. Забирала його додому побитого, замученого, знесиленого… Так було не раз і не два, і тривало доти, поки всі матеріальні цінності в домі не закінчилися. Зрозумівши, що тут їм уже не поживитися, чекісти наостанок так побили чоловіка, що він після того зовсім недовго прожив. Семен Васильович Халецький — так його звали — помер у 1940-му у віці трохи більше шістдесяти літ. Перед смертю наказав дружині, скоріше — заклинав! — «Щоб жодного дня не робила на совєти!». І вона виконала заповіт чоловіка. Хтозна, як їй це вдалося з точки зору радянського законодавства, але вона дійсно жодного дня не працювала на державу, котра знищила її опору і годувальника родини. Жила з того, що платили студентки місцевих училищ, які квартирували у другій половині її хати; вишивала і продавала рушники, торгувала вирощеною на власному городі ранньою редискою…
Коли Семен помер, його наймолодшому сину Мишкові тоді виповнився рік. Через чверть століття він стане моїм батьком.

Мамина гордість, Лідія (праворуч) — молода вчителька. 1960-і роки

…«Ворогів народу» знаходили серед усіх верств населення. І багаті кубанські козаки не були виключенням. У їхніх садибах теж можна було добряче «підлататися» представникам «совєтів», особливо якщо це робити під маркою розкуркулювання. Той, хто пробував опиратися суцільній колективізації, був фактично приречений. Ось і цей молодий чоловік намагався відстояти родинне добро, нажите важкою працею, поліз у бійку і, подейкують, убив одного з чекістів.
За ним гналися, його розшукували, та молодикові пощастило втекти, причому з підробленими документами. З Кубані хлопця занесло в маленьке село на Одещині, де він затримався на деякий час. Причиною стало кохання… Хоча він і був змушений забути своє справжнє ім’я, а називався Симоном, але хай і ненадовго, та відчув себе щасливим.

Однорічна Ліда зі своєю мамою Фросиною (фото 1937 року)

Утім, розшук цього «ворога народу» не припинявся, чекісти вийшли на його слід. Тож молодята, які на той час чекали народження свого первістка, змушені були втікати вже удвох. Прихисток ненадовго знайшли аж у Грузії; там, у місті Кутаїсі у пари народилася донечка Ліда…
Що було далі, історія замовчує. Швидше за все, Симона таки піймали. Про його подальшу долю доводиться лише здогадуватися, але версія, безумовно, єдина: страта. Убивство. Його дружині поталанило більше, їй вдалося повернутися у рідне село на Одещину. Гарувала у колгоспі, не цуралася ніякої роботи — ні на ланці, ні на фермі. Самотужки підняла і навіть вивчила — аж до університету! — доньку. Яка колись стане моєю мамою. У її найпершому свідоцтві про народження батько записаний як Симон, а вже потім, у повторному, — Семен. А як звали його насправді, ніхто не знає і вже не дізнається.

Ось так переплелися зламані долі двох Семенів. Я не знала жодного з них. У мене ніколи не було дідуся. Я не мала ким пишатися, коли мої однокласники розповідали історії своїх дідів-фронтовиків, бо нічогісінько не знала про своїх — такого тоді не розповідали. Цих розмов свідомо уникали. Усе, що тут написала, я зібрала по крихтах, уривках спогадів, почутих від старших родичів. Я не знаю навіть дати смерті своїх дідів. Але у моїх жилах тече їхня кров, у мені зберігається їхній генетичний код — тож я репресована разом із ними.
І цієї неділі, у День пам’яті жертв політичних репресій, я поставлю свічку за них обох, за Семенів. Гадаю, Господь там усе правильно зрозуміє незалежно від того, хто яке ім’я мав при народженні і хто чим завинив, потрапивши між жорна сталінського «Великого терору».

Надія ЛИТВИН
Фото з сімейного архіву

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *