МЕДИЧНА РЕФОРМА: ВІД СЕЛА ДО СЕЛА, ВІД ПАЦІЄНТА ДО ЛІКАРЯ…

У минулому номері газети ми почали розмову про медичну реформу в наших козельщинських реаліях. Роздуми з цього приводу викликала у мене нарада у районній раді, учасниками якої стали голова райради Юрій Марченко, заступник голови райдержадміністрації Світлана Тригубенко, перший заступник голови виконкому Козельщинської селищної ради Анатолій Срібний, головний лікар комунального некомерційного підприємства «Козельщинський Центр первинної медико-санітарної допомоги» Козельщинської районної ради Ольга Явтушенко, голова Асоціації фермерів району Сергій Сушко, в.о. Пригарівського старости Євген Дубина, сімейний лікар і депутат районної ради Марія Сірецька, депутати селищної ради округів с. Сушок.
Нагадаю, у статті минулого номера я зупинилися якраз перед темою фельдшерсько-акушерських пунктів і способів приваблення у наш регіон молодих сімейних лікарів.
То що, поїхали далі?

Лист від мешканців Сушок до районної ради, про який було згадано у попередньому номері газети, мав на меті акцентувати увагу місцевої влади на проблемі медичного обслуговування Сушок та сусідніх із ними сіл. Але фактично він показав рівень необізнаності пересічних селян (та й не лише пересічних) з основними принципами медичної реформи, а звідси — й рівень її несприйняття. Це не їхня провина, швидше — біда.
Так сталося, що Козельщинському району не пощастило в тому, що децентралізація (у нас вона, на жаль, набула вигляду розвалу району), підготовка і самі вибори у Козельщинській об’єднаній територіальній громаді та перший етап медичної реформи фактично співпали у часі. І ми борсалися у перипетіях розмежування функцій тих чи інших підрозділів, зміни підпорядкованості об’єктів соціальної сфери і передачі з балансу на баланс їхнього майна; зрештою — у виборчих перегонах, а потім — у формуванні нових структур, розподілі обов’язків… А натомість мали би сконцентрувати бюджетні зусилля і максимально кинути кошти на зміцнення матеріально-технічної бази нашої медицини, новітнє переоснащення, підключення до Інтернету, особливо її первинної ланки, у першу чергу — ФАПів та амбулаторій, із тим, щоб вони могли увійти у реформу зміцненими і готовими технічно та кадрово до будь-яких викликів.
Знову нагадаю, що реформа докорінно змінила принцип фінансування галузі. Досі сума, що виділялася на конкретний медичний заклад, залежала не від кількості хворих та їх потреб, а від фізичних розмірів лікарні (яку треба опалювати, ремонтувати тощо), числа працівників та головне – від кількості ліжко-місць. Тепер держава виділяє кошти на кожного конкретного пацієнта. І від кількості пацієнтів, яких обслуговує той чи інший заклад, залежить його фінансування.

Юрій Марченко:
— Щоб людина приїхала кудись працювати, їй потрібно дати квартиру, автомобіль, якісь пільги, гідну зарплату. Давайте відверто: хтось піде з молодих людей у село на зарплату п’ять тисяч гривень? Вчитися 8-9 років, а хто на контракті — чимало заплати за навчання, прогодуй, одягни, оплати житло; плюс три роки інтернатури… А потім вона прийде сюди отримувати 4-5 тисяч? Тож потрібно сьогодні ставити питання: купити хоча б одну-дві квартири, а вже потім їхати в академію і запрошувати випускників.

Розглянемо на прикладі наших Сушок. За даними минулого року їхня місцева амбулаторія має обслуговувати 1208 людей. Відразу ж зауважу, що такої кількості не вистачить навіть для утримання одного сімейного лікаря, бо його повне навантаження повинно становити 1800 пацієнтів (підписаних із ними декларацій). Не кажучи вже про медичних сестер і решту обслуговуючого персоналу, в тому числі й водія, посади яких вимагають повернути у штат своєї амбулаторії сушківчани.
Але головна перешкода — те, що з усього населення всього лише 740 осіб підписали декларації з різними сімейними лікарями (а їх п’ятеро), що складає всього-навсього 41%. То звідки ж узятися коштам, за які утримувати амбулаторію? Можливо, працівники Козельщинського Центру ПМСД, у підпорядкуванні якого перебуває Сушківська АЗПСМ, свого часу не досить чітко пояснювали людям, що декларації — це не просто папірець, а реальні кошти на медичний заклад, і взагалі — можливість самого його існування? Важко сказати. Але коли розібратися з причинами такого низького відсотка, побачимо наступне. Одні не хочуть нічого підписувати, бо в селі немає свого постійного сімейного лікаря. З іншими сам лікар не хоче укладати угоди, бо пацієнти воліють, щоб їх обслуговували на місці, а він, у свою чергу, не погоджується працювати на виїзді. І він багато в чому має рацію: адже у Козельщині на місці й аналізи здаси, і рентгенівський знімок зробиш, тобто пройдеш мінімальне необхідне обстеження, за яким можна поставити діагноз і призначити лікування. А якщо виїхати в село – треба все одно спочатку направити пацієнта до Козельщини для обстеження, а потім ще раз їхати в село, щоби поставити діагноз і призначити лікування. При цьому втрачається оперативність у лікуванні, що зовсім небажано.
І ще одна проблема – кількість населення на папері не відповідає його реальній кількості. Багато хто зареєстрований удома, а фактично виїхав у місто чи за кордон на заробітки. Тож важко визначити, скільки реальних людей може підписати декларації. Утім, ця проблема стосується не тільки Сушок, а всієї України…

Ольга Явтушенко

Ольга Явтушенко, головний лікар Козельщинського ЦПМСД, пояснила:
— Щоби надати селянам можливість приходити на прийом до сімейного лікаря, ми запровадили так звану групову практику. Адже Сушки – не єдина амбулаторія, де немає сімейного лікаря, є ще й Мануйлівка. Тож ми склали графік, відповідно до якого лікарі виїжджають у села працювати. У Сушках вони бувають раз на тиждень. Це, до речі, крім викликів, на які лікар теж виїжджає, а також екстрені випадки, це само собою. При цьому зауважу, що за роз’ясненнями МОЗ України, лікар не повинен приїжджати на виклик до пацієнта. Це не є зобов’язанням сімейного лікаря, а швидше за все — завдання невідкладної медичної допомоги. А ми поки що йдемо назустріч людям, хоча не повинні бігати за пацієнтами. Якщо ми будемо скрізь їздити, то не встигатимемо виконувати свою безпосередню роботу. Тому зробити виїзди в Сушки частішими фізично неможливо, бо це буде за рахунок інших пацієнтів. Та й чому ми їздимо тільки в Сушки, Мануйлівку і Солоницю? А не в Оленівку чи Рибалки, Йосипівку чи Василівку — там же теж люди? То давайте ми не будемо лікувати, а тільки їздити, бо на виїзді лікар витратить цілий день і огляне 8-10 пацієнтів, а за цей час на місці, у Козельщині — 50-60. Де логіка?
Так, потрібно визнати все ж таки, що за майже сто років існування у медицині так званої «системи Семашка» люди привчилися звертатися до лікаря зазвичай тоді, коли вже не можуть устати. Ось у чому біда. Дуже мало людей розуміють, що їм необхідно вчасно зробити флюорографію, вакцинацію або вчасно від неї відмовитися за певними показаннями. Просто пройти обстеження сімейного лікаря раз чи два на рік для того, щоб знати про стан свого здоров’я. Так прийнято зараз у всьому цивілізованому світі і має назву превентивної медицини, яка має на меті, перш за все, попередити захворювання. Зрозуміло, що важко переключитися за один день і усвідомити, що сімейний лікар — це не лікар екстреної служби і що у нього інша функція. Але треба вчитися правильно ставитися до свого здоров’я, інакше сімейна медицина не зможе працювати. А сьогодні більшість населення вважає, що лікар повинен прийти тоді, коли людині дуже погано. І не розуміє, що до лікаря необхідно йти самому, щоби спостерігатися.
Сподіваюся, ми ще прийдемо до культури дбання про своє здоров’я. І чим швидше це станеться, тим буде краще для нас, пацієнтів, і для медиків.

Анатолій Срібний:
— Безумовно, ми всі ці моменти будемо вивчати, що від нас залежить, допомагатимемо. Зараз у бюджеті Козельщинської ОТГ коштів на квартири немає. Але як варіант: маємо комунальні квартири, у яких немає господарів. Цим питанням можна і треба зайнятися, залучивши юристів.

Яке ж місце у цій системі відводиться фельдшерсько-акушерським пунктам? Нині дуже багато говорять про збереження фельдшерів на селі. Але ж фельдшер зараз може працювати лише у складі лікарської практики, і якщо не буде фінансування на цю практику (тобто — підписаних декларацій), то не буде і фельд­шера. Виходить так, що у сільській місцевості сімейний лікар повинен заробити на себе, на свій обслуговуючий персонал, на матеріальні та адміністративні видатки і плюс іще й на ФАПи.
Сімейним лікарям Козельщинського ЦПСМД з ФАПами «пощастило» по-різному: Марії Сірецькій — з трьома, Світлані Сірик – з двома; у Лариси Рогізної – два, Мануйлівка і Сушки – по одному ФАПу, ще й за відсутності лікарів; Козельщинська амбулаторія має утримувати 8 ФАПів. Цей тягар для Центру просто непосильний, він тягне козельщинську «первинку» на дно. Це питання інші райони почали розв’язувати ще з минулого року: оптимізували, укрупнювали, оснащували. А у нас усе руки не доходили, а зараз загроза фінансового краху галузі набула конкретних рис.
Вихід із ситуації є: перехід на фінансування з місцевих бюджетів. Це практикується і передбачено законодавством. Другий варіант – Центр бере на свій баланс три найбільші ФАПи з району і стільки ж — з ОТГ, щоб рівномірно розподілити їх між амбулаторіями, а всі інші передати на утримання місцевого бюджету. Та це такий собі варіант. Ольга Явтушенко вважає, що ліпше було б, якби органи місцевого самоврядування (ОТГ, районна рада) перебрали фінансування всіх ФАПів на себе. Тоді за умови підписання декларацій усіма мешканцями Козельщинського краю первинна медицина отримала би шанс на існування і нормальне функціонування. Але у будь-якому разі назріла потреба у перегляді існуючої мережі ФАПів і можливості їх фінансування. Адже краще залишити міцніші заклади, дообладнати їх, підключити до Інтернету, щоби забезпечити нормальні умови для роботи медика.
Як зауважив Юрій Марченко, доцільність існування мережі ФАПів у тому вигляді, який зараз є, — під великим питанням. Можна, звичайно, говорити лозунгами на кшталт «немає ФАПу – немає села». Та чого вартий ФАП і його персонал середньої ланки, якщо немає сімейного лікаря? Та й хворій людині завжди краще бути вдома, ніж самій кудись іти. Медсестра прийде додому, за призначенням лікаря поставить крапельницю, зробить укол… Сьогодні скрізь така тенденція; нам важко до такого звикати, але доведеться.

Сергій Сушко:
— Чи є наразі умови у районі, в ОТГ для того, щоб із чимось їхати в академію запрошувати лікарів? Давайте збиратися всі, керівники, актив району, ОТГ, фермери, депутати, медики, господарники, розглянемо перспективи медицини у районі та питання — купити дві квартири. Гуртом усе можливо, було б бажання.

Отже, ключовою фігурою у цьому процесі, як не крути, залишається сімейний лікар. А з цими кадрами у нашому районі — проблема. Лише «первинка» потребує двох сімейних лікарів; не кажучи вже про вторинну медицину, де маса вакансій для лікарів вузького профілю…
За даними Державної служби статистики України, брак лікарів первинної ланки становить сьогодні 30–35%. А сільське населення нині складає 30% від загальної кількості населення України. Тож можна зрозуміти, що частки приблизно однакові, і лікарі надають перевагу містам. Навіть при низьких зар-платах у містах їм легше працювати.
Щоби молодий спеціаліст приїхав до нас у район, його мало просто запросити. Кваліфіковані лікарі готові працювати в селах, якщо на додаток до хорошої зарплатні вони матимуть, як мінімум, комфортне житло з водопостачанням і опаленням, обладнане місце роботи та відшкодування витрат на пальне для службового транспорту. Чи може наш район створити конкуренцію іншим у залученні молодих спеціалістів? Дуже сумніваюсь.
За неофіційною інформацією, до Полтавської медакадемії приїздять керівники ОТГ і районів, які одразу пропонують її випускникам доплати до ставки у розмірі 5-7 тисяч гривень, — це у тих місцевостях, де є об’єкти нафтогазової галузі, гірничо-збагачувальні, великі аграрні підприємства. Молодому лікареві гарантують квартиру, пільги. Презентують такий райцентр, де його сім’я матиме сучасне, відремонтоване житло, дитина відвідуватиме, окрім дитячого садка та школи, гуртки, секції, басейн тощо.
Ось над чим потрібно думати в першу чергу. Причому, як місцевим органам влади і самоврядування, так і господарникам — об’єднувати зусилля і шукати можливості. Бо скоро ми не те що не діждемося молодих лікарів, а й ті, що працюють у районі порівняно недавно, втечуть туди, де їм запропонують щось краще. І нас узагалі не буде кому лікувати — ні вдома, ні в амбулаторіях. До такої спільної думки дійшли учасники згаданої наради. Тож питання не закрите. Шляхи й можливості шукаються й опрацьовуються. Сподіваюся, незабаром ці пошуки виллються у щось конкретне. Але про це читайте у наступному матеріалі.

Надія ЛИТВИН

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *