Від Ганівки — до Козельщини. Від Ганів — до Козельських

Легенда про Чудотворну Ікону Козельщанську

Одного разу зупинившись побіля відновленого старовинного пам’ятника поблизу Ганівки, ми, самі того не плануючи, опинилися на історичному роздоріжжі, де інформація з офіційних та сімейних архівів перепліталася з переказами, чутками й родовими легендами. І цей різнобарвний вир давнини захопив своєю непередбачуваністю, змусив просуватися далі у наших дослідженнях, шукати нових героїв — як сучасних, так і тодішніх.
У найпершому випуску нашої «епопеї» ми згадували про лист до настоятельки Козельщинського жіночого монастиря ігумені Агнії, який написав орієнтовно у період із 1891 по 1896 рік 43-літній Василь Миколайович Ган, дворянин, землевласник, господар маєтку Ганівки і голова Кобеляцької земської управи. Загалом послання розповідає про те, як у Козельщині з’явилася знаменита чудотворна ікона Божої Матері.
Однак сам лист являє собою цінний для Козельщинського краю історичний документ не лише через виклад історії ікони. У ньому містяться цікаві дані про життя й побут місцевого сільського панства і села взагалі, методи господарювання, та і просто — про людські стосунки між панами та кріпаками. А ще — згадуються реальні географічні назви, які можна віднайти і на нинішніх мапах України.
Відзначимо й той факт, наскільки грамотно з точки зору граматики та стилістики побудований сам текст; як яскраво змальовані образи й події, — і це при тому, що його писав не вчитель словесності, не письменник, а простий офіцер, штаб-ротмістр. Тож за цим листом можна судити ще й про якість тодішньої освіти. Ми взяли на себе сміливість перекласти текст українською мовою, водночас зберігши авторський стиль. Принагідно дякуємо краєзнавцеві Івану Кравченку за надану сканкопію листа. Тож читайте — і занурюйтеся у минувшину!

Вельмишановна Ігуменя Мати Агніє!
Відповідаючи Вашій шановній увазі отримати від мене письмовий і цілком повний виклад збереженого у моїй пам’яті переказу про час появи у нас у Малоросії Чудотворного Образу Пресвятої Козельщанської Богоматері, — я маю честь цим моїм листом повідомити Вам сам переказ так, як його чув, і настільки точно і правильно, наскільки могла зберегти його моя пам’ять, що до цього часу, скільки я пам’ятаю, жодного разу не зраджувала мене.
Будьте ласкаві вибачити мені деякі, можливо, не надто для Вас цікаві подробиці суто особистого характеру, але я вважав би за потрібне у даному випадку розмістити їх у цьому викладі як істотно важливі, — через запитання, що можуть виникнути, про те, чому і яким чином саме я, Ваш покірний слуга, а не будь-хто інший із числа осіб, що ближче за мене стояли до покійного полковника П.Ів.Козельського, — ознайомлений із цим переказом, якого вкрай оригінальну і за можливості педантично точну редакцію я вважаю себе змушеним зберегти, віддаючи належну данину як пам’яті шанованої мною особи, покійного П.Ів., так і тій своєрідній талановитості, з якою в присутності моїй була ним розказана сама оповідь.

Вид на монастир. Перша дерев’яна церква у Козельщині. Фото з картинп Тимофія Дерези

Передмова
Нинішня Ваша Козельщанська Монастирська обитель, місцеперебування Чудотворної Ікони Богоматері, збудована, як Вам відомо, на землі маєтку Козельщина, що раніше належав відставному Лейб-гвардії Гродненського Гусарського полку — полковнику П.Ів.Козельському, який віддав за своєю старшою дочкою, котра вийшла заміж за Графа Володимира Ів. Капніста, у придане маєток Козельщину.
Близькість маєтку Козельщини від маєтку Ганівки, що належав моєму покійному батькові, відставному майорові Ново-Миргородського Уланського полку, послугувала причиною встановлення великої щирої дружби і взаємної поваги між обома в рівній мірі високоталановитими, але вкрай самобутніми стариками, у той час іще живими пам’ятниками та свідками кращих, аніж тепер, людських стосунків і вірувань. Іще більшому зміцненню приятельських і близьких взаємин між обома старими послужила також існуюча спільність системи ведення своїх господарств, а також тваринництво у найрізноманітнішому сенсі цього поняття — не з виробничою метою, а швидше як мистецтво. І дійсно, покійний батько мій В.М.Ган досяг значної популярності породою верхових коней, і покійний Павло Ів. Коз. був видатним тваринником і хвацьким псовим мисливцем.
Гарних корів і волів породи сірого старо-малоросійського сріблястого кольору, як у покійного П.Ів.К., я відтоді ніде на виставках навіть у Чорноморії, обетованій землі, кращої у світі худоби ніколи не зустрів.
У той час, про який я говорю, я був 13-14 років юнаком (мені тепер 43 роки) живого темпераменту, хвацьким наїзником, завдяки чому я користувався великою прихильністю П.І.Козельського; причому майже жоден приїзд його у наш дім не обходився без того, щоб мене не викликали з моєї навчальної кімнати до П.Ів.Козельського, який приїздив до нас, через обов’язкове його бажання бачити мене і розмовляти зі мною.
Покійний П.Ів.К., володіючи абсолютно вільно чудовою літературною мовою і непідробною образністю всілякої пережитої ним події, разом із тим, якщо звертався до когось із прихильних до нього людей, мав звичку говорити з ними, вставляючи часто цілі малоросійські періоди мови.
Така змішана мова служила у нього завжди ознакою особливої ласки і переважної, виняткової прихильності до даної особи.
У даному випадку одного надто непогожого дня, як зараз, пам’ятаю, і вечір у сутінках листопадового дня, це було у 1863-64 рр. Якось під час мого вечірнього уроку з’явився до мене у навчальну кімнату батьків слуга повідомити, що П.Ів.К., який приїхав до нас у гості, бажає мене бачити, і що батько мій прохає мене з’явитися у вітальню.
Зайшовши до вітальні та розцілувавшись, як зазвичай, з П.Ів.К., мені, як зараз пам’ятаю, кинулися в очі постаті обох дорогих моєму серцю стариків.
Покійний батько мій, забившись у куток просторого дивану, сидів, насупивши брови, курив частими потяжками цигарку і багатозначно покректував — властива йому ознака нудьги й нездужання; а П.Ів.К., димлячи нещадно своєю об’ємною цигаркою, сидів у протилежному кінці того ж дивану і, покректуючи у свою чергу, похмуро й замислено крутив свого довгого й сивого запорізького вуса.
Для мене було очевидним, що обидва старі однаково нудьгували й обох ця нудьга однаковою мірою пригнічувала.
Багато було пережито ними обома у житті, багато вже разів було ними переказано про минуле невиразне, а тепер усе, що переживається, у порівнянні з дорогим минулим, було, на їхню думку, до такої міри прикрим, що очевидно обговорювати те, що відбувається тепер, не могло являти собою інтересу даної хвилини. Розмова ніяким чином не клеїлася, і вдячної теми для неї вони обидва не в змозі були підшукати. Старі продовжували мовчки сидіти і багатозначно покректувати.
«Скажіть мені, дорогий куме, — звернувся нарешті батько мій до П.Ів.К. із запитанням, — яким чином розвели Ви породу Вашої гарної Малоросійської худоби і звідки Ви дістали племінних родоначальників?»
«Кхе! Кхе! Любий куме, — відповідав П.Ів.Козельський, — довго довелося б мені Вам про це розповідати. Адже початок придбання племені моєї рогатої худоби йде від давно минулого часу, і порода моєї худоби — порода Запорізька, а подароване мені все плем’я було моєю покійною матір’ю. Ось звідки — хіба?»
«Розкажіть мені, дорогий куме, як це сталося? Ви ж великий майстер розповідати, а я від душі люблю Вас слухати.»
«Кхе! Кхе! Радий буду розповісти, та, видно, мені доведеться довго порпатися у моїй пам’яті, розбираючись у тім, що було років тому 40 або 50 із хвостиком, — задумливо дивлячись удалечінь і куйовдячи волосся на потилиці, відповідав П.Ів.К. — Ну, так тому й бути, втім, як зволите, любий куме, розкажу Вам, що пригадаю».
І звертаючись особисто до мене, П.Ів. Козельський додав: «А ти, люба дитино, добрий молодий козаче, сідай ближче до мене та слухай старого діда, послідняго у роді запорожця, обома вухами, бо, як бува, ми з твоїм батьком помремо, то щоб було кому повідати об тім, що почуєш, нашим онукам».
І обійняв мене, при цьому по-дружньому всадовив мене поряд із собою і почав свою розповідь.
— Давно це було, дорогий куме, — так давно, що я навіть добре і не пригадаю, — чи то 40, чи то 50 літ, а може, й більше тому, але тільки добре пам’ятаю, що це було на початку літа, в кінці травня чи на початку червня-м.. Я, узявши службову відпустку, приїхав до себе у Козельщину і набирався духу, щоби відрядити когось із близьких мені людей у Херсонську губ. до моєї матері, просити в неї присилання мені грошей; зауважте собі, кажу тому «набирався духу», що мої попередні грошові стосунки з моєю матір’ю були не в особливому порядку.
Адже знаєте самі, дорогий куме, що тогочасному доброму гусарському корнету, та ще й, до того ж, мені, уродженцеві півдня, куди холодним і неприємним здався Петербург, місце стоянки нашого Гусарського полку; а тому так! і від нього, як це зазвичай, прийнято писати канцелярськими чиновниками, Ваш покірний слуга гусар-корнет час від часу шукав нагоди зігріти своє заледеніле серце — то у чарці доброго іскрометного вина, то у жагучих очах чорнооких красунь! А ти, молодий козаче, — звертаючись до мене, говорив П.Ів.К., — те, що я кажу, слухай, та тільки собі на вус не мотай!
А я ж у ті далекі добрі часи, судіть самі, навіть по-теперішньому, був молодець, мужчина хоч куди! Та водночас зігріваючи моє серце, я остаточно заморожував мою грошову кишеню. Коли-не-коли, та й надішлеш, бува, такого роду зворушливу цидулку матусі: «Дорогоцінна мати, суворість і вимогливість мого військового побуту, а потім і жахи війни, які постануть переді мною в недалекому майбутньому, змушують мене супротив моєї волі турбувати Вас надсиланням мені грошей у такій-то сумі! Ваш незмінно відданий і в сердечній скорботі син.»
І дивися, розжалобиш матусю листом, і пошле мені рідненька дещицю грошей; ну, й почнеш «протирати очі» надісланим грошам, і стане твоєму серцю спочатку тепло, а часом і зовсім жарко.
Ось так, дорогий куме! Ох, і багато ж разів давали мені знати ці гарячі погляди чорнооких красунь! Багато разів у моєму житті я зарікався більше не зазирати у променисту глибінь їх! Та, видно, мій гусарський ментик, частенько, як на гріх, усі дані мною зароки мав за ніщо.
Але вибачте, я захопився, — сказав це лише до слова. Так! Ось і в даному випадку пам’ятаю — сиджу я в моїй Козельщині та й думаю: як же мені бути, тепер матуся лиш недавно сплатила всі мої гусарські борги, а мені доводиться знову звертатися по гроші, як вона подумає про мене в даному випадку? Та ще й, до того ж, імовірно, відмовить у проханні?
І ось у той же день вирішив: як-то кажуть, або пан, або пропав! — відрядити до матусі відданого мені кріпака, мого камердинера Пилипа Івановича, старого, випробуваної вірності слугу, з обов’язковим дорученням уміло й хитро вплинути на серце матусі, щоб роздобути від неї дещицю грошей.
Виїжджати довелося моїй людині удосвіта наступного дня. Тим часом, нудьгуючи серцем від самотності, я того ж вечора наказав запрягти собі у дрожки баску трійку і покотив до близького мого сусіда й землячка ж мого петербурзького знайомого в гості (не приховуватиму від Вас, куме, й цього разу з наміром провести приємно вечір, милуючись його дружиною-красунею, пишною квіткою холодної півночі, яка ще гарніше, ще пишніше розцвіла під гарячими сонячними променями нашого на той час благодатного півдня!).
Повернувшись уже пізньої ночі додому, я, незважаючи на легку втому, спати зовсім не міг; цілий рій настирливих, гарячих дум, що хвилювали мою кров, змусив мене прокрокувати всю решту короткої літньої ночі, аж до появи рожевої світанкової смуги на небокраї — по моєму кабінету. Провівши безсонну ніч, я на світанку наказав покликати мого вірного камердинера Ф.Ів., маючи намір віддати йому останні мої накази відносно виконання ним даного мною доручення до моєї покійної матусі.
З’явившись у дверях мого кабінету, Ф.Ів. доповів мені, що вчора увечері за час моєї відсутності вдома старий Омелько, права рука у сільськогосподарських справах моєї покійної матусі, пригнав мені як подарунок від матінки з-за Дніпра цілий гурт рогатої худоби і коней. Тож, доки він не вирушив у дорогу, — чи не забажаю я вийти помилуватися пригнаною худобою і розпитати про дещо старого Омелька? При цій новині всю мою втому як рукою зняло.
— Дай мені мерщій умитися і веди мене дивитися на худобу та коней!

ДАЛІ БУДЕ

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *