Життєве кредо Володимира Деречі

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ,
член Національної спілки журналістів України

Мій новий герой журналістської оповіді козельщанин Володимир Григорович Дереча під час першої зустрічі подарував мені гарну і мудру фразу: «Якщо медицина лікує людину, то ветеринарія врятовує людство!» Усе його життя пов’язане з ветеринарією: відтоді, як закінчив ветеринарний факультет Одеського сільськогосподарського інституту — й аж до виходу на пенсію. Зовсім недавно на його життєвій стежині засвітилося вельми вагоме число — 80 літ! Його життєвий шлях — це справжня еволюція від комсомольця-комуніста до мудрої, досвідченої людини з виваженою високопатріотичною, у кращому розумінні, націоналістичною позицією. Нині він — не член жодної партії, але був і є прихильником тих патріотичних сил, де панує високого гатунку українська національна ідея

Про нього вже писали 65 літ тому

Так, про Володимира Деречу вперше розповіли — уявімо собі! — 65 літ тому. У районній газеті «Радянський патріот», що виходила у селищі Олександрівці на Кіровоградщині. У замальовці мова йшла про Володю Деречу, випускника місцевої середньої школи, який пішов спочатку не до інституту, а… на ферму, щоб набратися там першого трудового досвіду. Минуло небагато часу, і юнак став на фермі кращим телятником. Як було написано в газеті, хлопця змалку вабили тварини. «Мій батько теж працює не фермі, — розповів кореспонденту Володимир. — Може, це від нього і до мене передалося».

Пів року, як прослужили.
Зліва направо: Василь Красуцький, Никифор Нікора, Володимир Дереча.
м. Бєльці (Молдова), 15 серпня 1965 р.

«Восени минулого року, — писалося далі в газеті, — хлопцеві доручили доглядати 22-оє телят. Він їх вирощував із трьох до семи місяців. Усю свою молоду енергію юнак віддавав роботі. Його телятка у гарному стані, бо сумлінно дотримується встановлений раціон».
Володимира поважали за його працелюбство і відповідальне ставлення до своїх обов’язків.
А мрія у Володі з’явилася ще тоді, на фермі: вступити навчатися на зоотехнічний факультет Одеського сільськогосподарського інституту. Це було наприкінці п’ятдесятих в артілі імені Крупської.
І мрія Володимира Деречі здійснилася. Після набуття першого трудового стажу поїхав хлопець до Одеси, склав успішно екзамени і став студентом першого курсу ветеринарного факультету сільськогосподарського інституту. Ветеринарія, як на той час, була вельми необхідною, набирала розмаху. Отож навчання було цікавим і різноманітним. На одній із студентських вечірок познайомився із студенткою Любою, з економічного факультету — вона теж виявилася з Кіровоградщини. Було і студентське весілля. А на останньому курсі Люба і синочка-первістка народила. На той час Володимир уже пішов на службу. А з народженням синочка й першу відпустку отримав.

Володимир Дереча із дружиною Любою. Одеса, 1 березня 1964 р.

Після навчання молоде подружжя поїхало на роботу в одне із господарств своєї області.
Ветеринарія, як я вже зазначив, набирала сили. Власне, була цілиною. Отож Володимир Григорович і набував досвіду, часом і гіркого. А в сімдесятих, доля так розпорядилася, сім’я Деречів прибула на роботу в Козельщинський район. Фахівців-ветеринарів на той час було мало, отож Володимиру Григоровичу доводилося багато чого брати на себе і надавати кваліфіковану допомогу господарствам. Особливо відповідальність зросла, коли Володимир Григорович став головним ветеринарним лікарем району. Доводилося звітувати і в бюро райкому партії, і на розширених нарадах партійно-господарського активу. Було й таке, коли потрапляв під нищівну критику. Приміром, у колгоспі імені Ілліча серед худоби виявили хворобу. Значить, винний і головний ветеринарний лікар району…
Як би там не було, але завдяки В.Г.Деречі було запроваджено чимало позитивного досвіду, підвищився рівень боротьби із хворобами худоби, підвищилася і продуктивність у тваринництві.
Не соромно Володимиру Григоровичу за свою працю у ветеринарії. І незважаючи на те, що він уже не один рік на пенсії, цікавиться, як там справи у колег. Веде щоденник, розмірковує над життям-буттям. Небайдужий Володимир Григорович і до політичного життя у країні. Він прихильник тих політичних партій, в основі яких чітко простежується національна, навіть націоналістична ідея. Ось уже тридцять літ існує наша молода держава, а наслідків вагомих ще малувато. «Патріотів малувато, — вважає Володимир Григорович, — якби їх більше, то і результати були б вагоміші». Герой моєї розповіді багато працює над собою, читає, пише, пропонує своє бачення національної ідеї, розквіту нашої країни. У Володимира Григоровича багата бібліотека — і не просто за чисельністю книг, а за їх змістом.
— І які головні книги, — запитую.
— Маю чотири нові переклади Біблії Івана Огієнка, Івана Хоменка, Рафаїла Туркотняка і патріарха Філарета. І хоча свого часу тривалий час перебував у партії, що проповідувала атеїзм, але зараз читаю святе письмо, прагну пізнати істину.

Прости мене, мій змучений народе, що я мовчу…

Колектив районної ветеринарної лікарні, 1977 рік.
Нижній ряд: старший епізоотолог Г.І.Дорошенко, санітарний лікар П.І.Луценко, головний ветлікар В.Г.Дереча, зав. Бреусівською дільничною ветлікарнею В.Д.Карпенко; середній ряд: ветфельдшер РВЛ Л.І.Шевлюга,
зав. Хорішківською в/д Г.П.Іващенко, ветфельдшер Ф.М.Добринін, ветфельдшер Л.П.Первак, зав. Пісківською в/д Г.І.Первак; верхній ряд: нач. ДУКа М.І.Соловей, ст. зоотехнік станції штучного осіменіння В.І.Калько, лаборант РВЛ О.Камельчук, лаборант РВЛ М.І.Андрейко

Так писала Ліна Костенко. І далі: «Все сієш, сієш, а воно не сходить». І далі, за щоденником, розмірковує Володимир Григорович — «Маруся», «Солдатський портрет»…
І тут якраз час познайомити читачів із деякими записами життєвого щоденника Володимира Деречі:
«Радянська історія — це історія великих втрат української інтелігенції. Багато філософів, мислителів було вислано на Соловки. А там, наприклад, восени 1937 року було розстріляно 1111 осіб, серед яких — українська еліта: поети, письменники, культурні діячі, науковці — генофонд нації, що формувався століттями.
Або ось інша тема: у нас завершився «ленінопад», але мало хто знає глибоко, яке зло коїв вождь пролетаріату. Він тричі посилав війська на Україну. Лише на початку 1918 року Муравйов у Києві розстріляв п’ять тисяч людей у дворі Маріїнського палацу!
Кілька слів про нашу добу. Наша країна — олігархічна, бо керують нами олігархи. Мало що в них українського, як мені здається. Для них Україна — джерело для збагачення, яке вони зберігають за кордоном. І поки вони будуть володарювати і керувати, українцям нічого хорошого не світить.»
— Володимире Григоровичу, а ви можете для себе визначити взірця патріота-націоналіста?
— Таким патріотом, точніше — патріоткою, може бути для мене Ірина Фаріон, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Львівська політехніка». Я заздрю по-доброму студентам, які мають можливість слухати чудові лекції Ірини Фаріон. І впевнений, що її слухачі будуть справжніми патріотами-націоналістами.
Слід пам’ятати слова генія і пророка Тараса Шевченка: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте!». Читаймо уважно «Кобзар». Це — Біблія для українців. І ця книга дуже актуальна сьогодні. Як же влучно і сильно наш Тарас висловлювався! Згадаймо ще раз: «Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями!», «Якби ви вчились так, як треба…», «У своїй хаті своя правда, і сила, і воля», «На нашій не своїй землі», «Не завидуй багатому», «Ти смієшся, а я плачу, мій великий друже» (це Тарас писав Гоголю). «Не женися на багатій, бо вижене з хати, не женися на убогій, бо не будеш спати», «Кати знущаються над нами, а правда наша п’яна спить», «Борітеся — поборете, вам Бог помагає, за вас правда, за вас воля і слава святая», «Схаменіться будьте, люди, бо лихо вам буде, розкуються незабаром заковані люди», «Обніміться, брати мої, благаю, мало вас». Треба пам’ятати і таке — якщо Тарас Шевченко розбудив Україну з летаргічного сну, Іван Франко формував цей народ у націю.
Знати нам треба і про наших співаків-бандуристів, як от про Остапа Вересая. Хто ж він такий? Остап Миколайович Вересай — це його псевдонім. Прізвище ж його Радчишин. Народився він 1803 року у селі Калюжному Прилуцького повіту Полтавської губернії у сім’ї кріпаків. Батько його Микола Григорович також був незрячий, грав на скрипці на весіллях, вечорницях — чим і заробляв на хліб. У чотири роки Остап осліп. «Наше життя «темних» людей погане. Дорожче очей немає у світі нічого!» — це він так писав. Згадується такий факт — у Києві мав проводитися Міжнародний з’їзд археологів. На ньому і повинен був виступити, як тоді говорили, Гомер століття, новітній боян-літописець Вересай. І він виступив, неймовірно вразивши аудиторію. Його тужливі закличні пісні розчулювали до сліз присутніх, гуртували у спілки, наповнювали серця ненавистю до кривдників. За виступ на з’їзді Вересая нагородили золотою табакеркою. Помер О.Вересай наприкінці квітня 1890 року у віці 87 років.

Що врятує Україну?

Інколи можна чути, що в нас немає стратегії розвитку. Ні, вона є. тільки не розвитку, а збагачення, коли одні — багатіють, а інші — стають іще біднішими. Таку стратегію всіляко намагаються замаскувати, увести в оману людей, аби їхні голови були зайняті пустопорожніми балачками, власники телеканалів, інших засобів масової інформації.
Дехто прагне відволікти увагу людей від мистецтва, української пісні, історії українського народу, від ідеї національної боротьби за гідне життя. Але ж український націоналізм — творчий, із його ідеями свободи, соціального й морального укріплення. Українська нація ніколи не мала імперської зверхності, не завойовувала інші народи, не збиткувалася над ними. У нашій історії — це лише патріот, котрий не лише любив свою Батьківщину, а і готовий захищати його від будь-якого загарбника.
Яка основна заповідь українського націоналізму? Усе те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації. Тут доцільно зачитати Дмитра Донцова: «Треба ініціювати народження нової психології переможців, а не вічний стогін рабів та сльози».

Мрії Володимира Деречі

Батьки Деречі — Софія Андріївна і Григорій Григорович

…Наче в отій пісні — як заходиш у двір Володимира Григоровича, зліва росте вишенька-черешенька. Вітами, немов рученятами, вона тягнеться і до господаря, і до тих, хто поспішає тротуарами далі. Інколи він зупиняється перед деревцем і немов прислухається. Ось уже чимало літ минуло, як не стало дружини Люби. Ой, Боже, як боляче! І згадується йому багато що, і виринає питання: чи правильно жив і живе? А як же його діти й онуки облаштуються? А як житимуть діти України?

Знімок 1909 року. Великий родовід сім’ї Деречі.
У центрі — дідусь Григорій Прокопович (1885 р. н.)
та його дружина Мар’яна Дмитрівна (1890 р. н.)

Є така притча про премудрого царя Соломона. Якось він ловив рибу на березі озера і до нього прийшов поважний містянин.
— О, царю, дай пораду мені, — звернувся до Соломона чоловік. — Кожний мій день схожий на наступний.
— А чого ти хочеш? — запитав чоловіка цар.
— Я маю все, що необхідно людині, й життя видається мені нецікавим. Я досягнув усього, що бажав.
І тоді премудрий Соломон сказав:
— Ти схожий на рибу, що в цьому озері. У людини ж повинна бути мрія, яка і буде освітлювати його життєву дорогу!
У мого героя-земляка Володимира Григоровича Деречі є мрія: усе робити, щоб наша держава Україна і її народ були щасливими:
— Мрію, щоб Україна була наповнена українським духом, щоб повсюди звучали українська мова, українська пісня. Щоб в Україні панували українці, а вороги загинули. І щоб мої діти й онуки жили і творили у щасливій Україні.
Так вважає Володимир Дереча. На це і спрямовує свою життєву енергію.

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *