Готовиться Дунька

— Дунька, мабуть, зібралася помирати, — мовила Сонька, тицьнула пучкою навхрест, витерла носа хвартухом і важко всілася на табуретку.
— Тю! Сплюнь та по дереву постукай, ніж таке казати. З якого дива Дуньці помирати, га?! Год сім, як на пенсію вийшла, он, до послєднєго на хверму бігала, бідони такі вергала — не всякому мужику під силу. Та щоб Дуньці вмерти — це … даже не знаю як сказать. Житиме тая Дунька ще сто год!
— Та хай живе, мені шо? Тіки чого це вона третій день лахи палить на вгороді, га? І хату вимазала. І около синім підвела? А кучері, глянь, які кучері накрутила? Санька Лавріняча її позавчора у районі бачила, Дунька матерію купувала, таку, може, на спідницю чи сарахван. От куди, скажи, вона обновку носитиме? Не іначе, як Вєрці віднесе, щоб та їй шось на смерть пошила. Ти ж її знаєш — вона ніколи у купуваному не ходила. Все їй то Мотька шиє, то Вєрка. Ото, мабуть, і помирати рішила у шитому.
—Ти так кажеш, Сонько, наче у нас тільки смерть попереду, — ображено зтулила губи Катря і з серцем перемішала засмажку. —У нас, можна сказати, тільки жизнь почалася! На роботу не треба, пенсію платять, сили городину посадити-зібрати є, онуків, он, цілий виводок на вихідні привозять. А ти про смерть…
— То нам так. А у Дуньки ні чоловіка, ні діток… Кому вона те добро дбатиме, оті всі синенькі, перці, картоплі?! Це не то шо до тебе Олька приїхала — ти їй машину під зав’язку, Колько навідався — сумку удвох з Василем до автобуса прете. Є кого на колінях почукикать, є кого за коровою послати, а Дунька? Їй тепер без роботи — хоть вішайся. А ну, посиди одна в хаті день крізь день? Ні гримнути ні на кого, ні забалакати по-людськи, коти й ті в неї не приживаються… Ото тільки Лапко гарцює на цепу з ранку до вечора. Точно тобі кажу — готовиться Дунька, готовиться.
— Ти, Сонько, тим язиком, як корова хвостом у Спасівку… Жили баби одні, без дітей-онуків, усігда. Після войни, он, скільки таких було, і нічого. Ніхто від одиночества не вмирав. Мені баба Горпина — легко їм там лежати! — до самої смерті і дітей няньчили, і хліб, було, витягнуть, і корову припнуть, і жука собі збирають — і по моїй грядці пройдуть. А одні увесь вік вікували! А вже як прийшло врем’я, то я їх хоронила. Все відбула, як положено. Ну, і шо, шо не рідня? Воно, сусіди, буває, ще рідніші за родичів. А у Дуньки молоді сусіди, вона з ними по-харошому, доглянуть.
— Ти така, Катю, інтересна! Я тобі про смалене, а ти мені про стрижене… Видно, шо збирається твоя подруга. Куди, що — того не знаю, а тільки чого б ото не перед празниками, а посеред осені гарує Дунька і у дворі, і у хаті? Як не йду звечора до нужника — горить у неї свєт то в сараї, то в галіреї. А бачила скільки вона сміття на тому тижні вивезла?
Катря прочинила сінешні двері і крикнула, так, щоб і на веранді було чутно:
— Василю! Ти Дуньці помагав сміття грузити у п’ятницю, то шо там?
— Та чи я його перебирав?! — Василь зайшов до хати, набрав повного кухля води. — Прибирається жінка, як-не-як, свайба скоро. Вона ж Семена Сидорячого прийняла. Перед приймаком марафет наводить.
— Бач, Сонько! А ти — «помирати, помирати», — Катря висипала засмажку у борщ і облизала ложку. — Останешся на обід чи підеш до Дуньки у дружки проситися?

Любов ФИЛЕНКО
Фото з інтернету

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *