«ДЕСАНТНИКИ»

Неймовірна пригода однієї вилазки на природу

— Ех, якби ви тільки бачили, скільки в Озерах риби! — уже, мабуть, усоте в час традиційних посиденьок та енної чарки після трудового дня, заводив свою заїжджену «пластинку» наш завгар Петро Іванович Копичка. — Там є такі місця!.. І лини, і в’юни, і щуки! А яку юшку ми з кумом варили! Та що там балакати! Вам і не снилося!..
Справді, що подібне може «снитися» шоферській братії у степовій Білоусівці, де в заболоченому єдиному ставку самі жаби квакають!
І ось одного липневого вечора, коли вже й жнива закінчувалися, ми знову, як ведеться, зібралися в гаражі «розслабитися». Розчервонілий, добре вже «розслаблений» Петро Іванович знову завів своєї: «Єх, якби ви тільки бачили, якби …»
— Та годі вже вам, Петре Івановичу, годувати нас байками про ту рибу з Озер! — перебив напівслові завгара молодий шофер Петя Стрючок.
— Кажіть конкретно: коли поїдемо у ваші хвалені Озера на рибалку?
— А шо? І п-поїдемо! — гикнувши після чергової чарки та смачно хруснувши огірком, вичавив із себе завгар.
— Ловимо на слові! — загуло шоферське товариство. — То наливаймо, хлопці! За будущу рибалку!
І Петро Іванович таки дотримав слова. Напередодні свята обжинок оголосив усьому колективу:
— Хлопці! Завтра їдемо в Озера! Готуйся, щоб нічого не забули — ні рибальських причандалів, ні провізії, ні … ну, самі понімаєте! Отож завтра, годині о четвертій утра будьте всі тут, у гаражі. Поїдемо на «летючці»!
— Оце добре, оце по нашому! — загули шофери, розходячись по домівках — готуватися до такої знаменної події.
…Узавтра, ледь на світ благословилося, усі водії вже були в «повній бойовій готовності» в гаражі, збуджені, веселі. Дехто вже й «за комірець» устиг кинути — не за кермом же!
Але…
— Хлопці, сьогодні діла не буде! — розпачливо мовив завгар, — на «летючці» вчора ввечері застукав двигун, так що …, — сумно розвів руками, — відкладемо поїздку до лучших времьон!
— Як?! — загули шофери, — ми ж готувалися, надіялися, і що тепер?..
Я підійшов до гурту трохи пізніше, коли вже пристрасті почали трохи вщухати.
— Шо случилось? — питаю хлопців.
— Та тут … вобшем, катастрофа, — кажуть сумно, — «летючка» наша тю-тю! Нічим їхати.
— На, хильнеш спересердя! — подає мені гранчака друг Микола. — Полегшає!
— Підожди, — кажу йому, — а шо …як поїхати … моєю?
— Ги-ги! Та в тебе ж бензовоз! — сміються хлопці.
— Не бензовоз, а водовоз! Ви ж знаєте, я вже другий місяць возю воду. Цистерна порожня зараз, суха. Десять душ запросто поміститься з усім причандаллям. То шо, Петре Івановичу?
— Та воно якось… страшно! А вдруг зупинять?..
— Та хто остановить? — Головне, щоб у цистерні сиділи тихо, якшо даїшник остановить. Випишіть путівку, наче я їду за пальним. На цистерні ж напис «Огнеопасно»! Не бійтеся, все буде в ажурі!
— То що, хлопці, согласні?!
— Поїхали! — заревла братва.
Доки завгар виписував путівку, хлопці забиралися до цистерни, затягли все майно.Я прикрив кришку неповністю, зафіксував її так, що повітря проходило, аби «десантники» не задихнулися по дорозі, і — в путь!
Їхалося весело. Вже й сонечко стало підніматися. Мотор — як годинник. Зелені деревця навкруги, скошені лани, пташки у високості — краса! Завгар поруч сидить — то куняє, то щось мугиче, причастившись ще в гаражі. Хай собі, він же не за кермом. Я ж тверезий, як скельце. Тож — не підкопатися!
Ось уже переїхали межу сусіднього Кобеляцького району. До омріяних Озер рукою подати. І раптом, де не візьмись, — міліцейський «жигульчик» і сержант стоїть, рябою палицею махає. Другий огинається біля машини. Обидва, звісно, ще й з автоматами.
Зупиняюсь, спокійно виходжу з машини. А шо? У мене все в порядку — і техніка , і документи. Ну, блиснув сержантові фарами, підфарниками, поворотами. Путівку той перевірив. Усе в порядку. Віддає мені документи. Козиряє — ввічливий такий!
— Щасливої до… — хотів доказати, і … враз зблід, затнувся напівслові. Бо ж із цистерни… ой, нене!..
— Шо, хлопці, приїхали?! — ревнув чийсь басовитий голосяка, підсилений луною у бочці, — А далі — уже цілий хор, — ур-ра, хлопці! Пр-риїхали!!!
— Що ц-це т-таке?.. — перелякано пробелькотів сержант. Та враз оговтався і наставив на мене автомата. Тут і напарник підбіг, теж войовничо погрожуючи зброєю.
— Бензин… е-е… десант! — вигукнув я пронизливим фальцетом.
— Ану, «бензин-десант», вилазьте по одному з піднятими руками! — сердито наказали правоохоронці.
І почалося «десантування» моїх нещасних друзів із бочки. Скажу вам, видовище було іще те! Розпашілі, розкуйовджені, з посоловілими очима — бо ж добавили ще й у бочці до випитого у гаражі.
Далі — картина вже зовсім невесела. Права у мене, звісно, забрали. Правда, дозволили повернутися додому машиною.
Удома нам голова колгоспу Дмитро Петрович Поліщук — людина досить-таки крутої вдачі — лаяв на всі заставки і мене, й, особливо — Петра Івановича. Тому ще й на правлінні якусь кару наклали. Про те історія мовчить.
Мої права, правда, Дмитро Петрович за кілька днів забрав з ДАІ. У нього скрізь свої люди. Я ж усе одно місяць слюсарив у гаражі. Отаке було «десантування». Довго його згадували і в гаражі, і в усьому селі, немилосердно перебріхуючи факти.
І все-таки ми в Озера з’їздили. Порибалили на славу. А юшка яка була — пальчики оближеш! Але то все — значно пізніше. Отака пригода, бачте, незабутня. А що? І без таких придибенцій життя було б дуже пісне, як та юшка без озерянської риби. А ви хіба думаєте інакше?

Кость ТАРАНЕНКО,
за темою Віктора Хохича з Бреусівки

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *