Коли знатимемо, як жили наші предки, може, легше буде зрозуміти, як жити нам самим

Музеєм це важко назвати, швидше за все — колекцією. Поки що.
Але, гадаю, з часом вона таки стане музеєм. Маю на увазі зібрання предметів старовини у садибі мануйлівчанки Зої Колосовської

Глечики, макітри та інше кухонне начиння, мисник, скриня, різноманітні столи і столики, лавки й лавочки, рушники, господарське знаряддя… З цього починалася справа, яка, за словами самої господині, «перестала давати їй спати». А ще — з приміщення для колекції. Ним стала старенька хата поруч із оселею Зої Колосовської: сусідню садибу жінка придбала заради землі, а хатинка та стояла без діла. Господиня її підмазала, привела до ладу, побілувала — ось і згодилася…
Старовинні предмети вжитку завжди захоплювали Зою Миколаївну, і жінці завжди шкода було бачити їх на смітниках. Якось довелося організовувати похорон одинокого чоловіка; на горищі його хати знайшла рушники, дерев’яні ночви — і знову стало шкода: молодці ж таки люди, зберегли! Невже все це стане сміттям? Ось так і почалося незвичайне колекціонування.

Зоя Колосовська у своєму домашньому народному музеї


Потім восени поїхала пані Зоя до Чехії на заробітки.
— І це вже був край, — згадує вона, — коли я відвідала краєзнавчий музей у місті Опава. Які чехи молодці — зберігають усе! І настільки уміють його виставити, показати. Мені навіть смішно було, коли я побачила в експозиції пилку, яку ми звемо «дружба-два» — вони її у музеї виставили, а ми й досі користуємося… Бідончик алюмінієвий, доїльні апарати — для чехів усе являє собою цінність. І люди ходять у той музей сім’ями, з дітками, їм цікаво…
У грудні я повернулася додому, і воно мені перестало давати спати. Щоправда, на мене дітки мої почали вже дивитися як на нездраву. Бо я стала збирати у стару хату весь отой «мотлох». Я місцевих бабусь попитала, де є одна-дві покинуті хати, у які можна зайти, щоб мене не вилаяли. Обійшла пару хат закинутих — а там журнали, газети старі, книжки 1969-70 років, якраз мого народження; а це теж наша історія. Якою вона була, подобалася комусь чи ні, — це вже інше; але ж — усе це було!

Ікона роботи І.С.Ткаченка


Тож найпершою ідеєю було все це зберегти, тим паче, що Зоя Миколаївна вже підготувала приміщення. І почалося… Через дорогу у старій хаті знайшла ікону роботи місцевого художника І.С.Ткаченка. Лави-лавочки всілякі, старі документи, картузи, фотографії, карточки військові, знайшлася навіть пам’ятка військового інваліда 1915 року; столики: кухонний, круглий, овальний; подушечка, рушничок, портретик, лопати, глечики, макітри… Люди почали віддавати старі гімнастьорки, кітелі. Тож у етно-формат воно вже не вписувалося, бо часові рамки колекції поступово розширювалися.
— Прядку довго шукала, — розказує жінка. — Аж за четвертим разом знайшла, розбиту. Правда, люди є цікаві. Питаюся в одних: «Прядка є?» — «Є. Але не дам». Лавку одну притягла здоровенну, потім знайшла ще в одному місці. Усе: ліжка, столи, стільці, столики, мисники, миски-глечики – на возику, на педальках, на велосипеді. Окрім скрині, яку син причепом привіз із іншої хати.

Пані Зоя вважає, що їй дуже пощастило. Чому? Бо живе у Мануйлівці, яка вже не одне століття стоїть на місці. Її не розформовували, не укрупнювали, не виселяли. Сама вона родом із Йосипівки, а Бутенки — батьківщина її дідів. Коли за часи колгоспів ці хутори укрупнювали, уся їхня історія руйнувалася, втрачалася. А Мануйлівку така доля оминула. І всі історичні предмети зберігалися, передавалися з покоління в покоління. І хати старі й досі стоять. Тобто є що зберігати. Але в селі ніхто не звик дивитися на ці речі як на цінність, не думав, що з такої колекції може щось вийти, гідне уваги й поваги.
— Я й сама не думала, що все це може зберегтися; воно є по селах, але ми його втрачаємо. Скільки поздавали на металолом старовинних прасок, скільки всього повикидали… Ми ж не оглядаємося, а так: шльопнули, викинули на смітник… «Ой, а у нас у хаті ще панське ліжко стоїть, переходило з покоління в покоління. Якби його підфарбувати…» Отже, все ж таки можливо було його зберегти? А тепер люди приходять, роздивляються з цікавістю, наче експонати в музеї. Значить, вони дійсно являють собою цінність.
У селі Зою Колосовську дехто, можливо, і вважає «незручною» людиною. Бо має свою думку і відстоює її. Не мовчить, коли бачить несправедливість чи непорядок.
Дівчата з нашої самодіяльності хотіли прийти до мене в цю хату і поспівати там, посидіти, — каже Зоя Миколаївна. — Та я дала зрозуміти, що це не те місце й не той формат, щоби влаштовувати ігрища. Можливо, дівчата й образилися, але ж я маю інше бачення. Є задумка зробити старовину ще й на вулиці, тин сплести… Але це згодом.

Так само пані Зоя висловила своє бачення місцевої історії, виклавши у соцмережі світлину могили мануйлівських комсомольців, яких махновці порубали шаблями у 20-х роках минулого століття. Раніше за нею доглядали школярі, а зараз тут усе заросло бур’яном. Можливо, з огляду на закон про декомунізацію? Але ж це не пам’ятник із комуністичною символікою, а могила земляків.
— Звичайно, дитячі майданчики теж потрібні, і біля пам’ятника прибрати, бо він на виду, у центрі села, — говорить Зоя Миколаївна. — А там кладовище закинуте, де ті двадцятирічні бідолахи були порубані шаблями… Їх там 6 чоловік, наші земляки, чиїсь діти. І їх теж треба вшановувати. По-християнськи. Покосити і пофарбувати загорожу — хіба це так важко?

Зоя Колосовська має дуже неспокійну натуру, на місці не всидить. Ось і знову вирушає на заробітки («Клятущі гроші, як же без них?!»). Але через кілька місяців повернеться — і продовжить упорядковувати й поповнювати свій домашній народний музей: без пафосу, не для публіки чи слави. А просто для того, щоб нащадки бачили і знали, як жили наші предки, як і чим живемо ми. І може, їм легше буде зрозуміти, як жити їм самим надалі.

Надія ЛИТВИН
Фото із соцмереж

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *