У монастирській свічкарні

Микола НОЧОВНИЙ,
письменник

Середина зими 1966-го. Щойно відновився Козельщинський район, а з ним із невеликим запізненням — і райгазета «Радянська село»

Микола Ночовний, 1967 рік.
Фото Аркадія Славуцького

Перший редактор — людина з райкому партії — Микола Тимошенко, йому допомагав ветеран, і взагалі перший редактор районки Микола Стрижак. Згодом уже, подумав про обох і майже всіх, з ким тоді працював: Тимошенко мав хист людинознавства щодо підбору кадрів.
Його заступник Віталій Карналь, завідувач відділом сільського господарства Петро Гаврилко. Надія Чуприна тоді була завідувачкою відділу листів, єдиною козельщанкою. Літпрацівники часто змінювалися, пам’ять утримала лише прізвище Олександра Тихоненка. На зміну малодосвідченому фотокореспонденту Володимиру Похилому невдовзі прийшов добрий фахівець Аркадій Славуцький, із яким я подружився.
У свій перший же робочий день я натрапив у старому фанерованому столі на товстий зшиток у коленкоровій оправі. Належав він… Олесю Терентійовичу Гончару! У ньому — оповідання кореспондента райгазети і літератора-початківця. Директор друкарні Олександр Легкий повідав: у цьому символічному приміщенні у довоєнний і післявоєнний періоди працювала редакція. Набірний цех і друкарський верстат, коли редакція припиняла роботу, накривали мішковиною, столи та стільці зносили на горище…
Якось, зустрівши О.Т.Гончара у Києві, я розповів йому про свою знахідку і запитав, чи надіслати письменникові його зошит. «Ні, — сказав, — пересилати не треба, хай залишається у райгазеті». Невдовзі мені запропонували працювати в обласній молодіжній газеті «Комсомолець Полтавщини». Перед від’їздом я передав зшиток новому редакторові Олександру Котенку, якого швидко тоді звільнили з посади секретаря з ідеології райкому і працевлаштували у редакцію замість журналістського улюбленця Тимошенка. Коли немає чого сказати хорошого, — це про Котенка, — краще промовчати… Подальша доля рукописів Гончара мені невідома.
Працюючи у козельщинській газеті, свої перші оповідання й новели написав і я. У жодну зі своїх книжок я їх не помістив, бо вони були своєрідною пробою пера. А ось вірші тоді друкував не лише у районці.
Микола Стрижак, який знав усе про газету й журналістів, розповів про сумну долю редактора Івана Хилька. У післявоєнний час редактори на посадах довго не затримувалися, але саме його звільнення стало результатом збігу поганих обставин.
Друкарня мала кілька приміщень, у найменшому з яких — кімнатці для одягу — друкарі встановили самогонний апарат. Трунок виходив міцним, дурманним.
Подаючи Хильку останній відтиск четвертої газетної сторінки, де внизу стояло прізвище редактора, хлопці, готуючись до випивки, вирішили пожартувати — на їхню думку, дружньо. У редакторовому прізвищі замінили кілька літер, і воно стало звучати як нецензурщина. Іван Іванович, не дивлячись, «підмахнув» сторінку, давши «добро» на друкування: адже до цього встиг аж двічі прочитати цю сторінку… І залишив її на столі, бо його терміново викликали до райкому.
Друкарі ж тим часом устигли начаркуватися в очікуванні сторінки з підписом. Потім хтось із них пішов до кабінету редактора і взяв зі столу підписану сторінку. Не дивлячись на перекручене прізвище.
Так жарт став недобрим, навіть трагічним. Наступного дня Івана Івановича викликали до райкому, де його вже очікував офіцер НКВС… Відтоді про долю редактора Хилька ніхто нічого не чув. Друкарі ж продовжували працювати…
60-70-ті роки — торжество романтики, час переїздів. Життя склалося так, що більшу частину його прожив у Луганську, де працював в обласній газеті, редагував журнал, очолював письменницьку організацію, видав багатенько книжок: чотири романи, книги повістей і новел, віршів… Війна відкорегувала усе у несподіваний бік. Нині я живу на Полтавщині, у Лубнах.
Дзвінок від редакторки оновленої, отож невмирущої районки застав мене зненацька. І я із задоволенням пригадав усе, що було насправді приємним, незабутнім.

м. Лубни

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *