Шашлик iз сома

Шановнi нашi читачi — прихильники кумедноi i жартiвливоi сторiнки «Веселий вареник»!
У рік нелегкий, непересічний, але такий прекрасний, бо — ювілейний, ми з вами знову зустрічаємося. І ось сьогодні, уже вкотре, прочитаєте усмішку за «рибною» темою нашого читача з Козельщини Василя Корнієнка. Бо ж і справді, де знайти більше побрехеньок, тонкого (а іноді і не зовсім) гумору, як не з розповідей неперевершених майстрів оповідок — мисливців і рибалок? Зустрінете на нашій сторінці ще чимало і веселенького, і смішненького та дотепного.
Ще раз усіх нас із славним ювілеєм — 90-річчям газети «Козельщинські вісті»! Здоров’я, удач, гарного настрою і нових тем для «Веселого вареника»! А ми вже постараємося, аби вам було не нудно, весело й комфортно. Нехай наші вороги на кутні сміються, а ми — для здоров’я й активного довголіття! До нових зустрічей!

Назавжди ваш — К.Т.

Неймовірна розповідь про те, як ловили сома, а впіймали…

Іван Іванович Карась, провідний спеціаліст районного управління сільського господарства, незважаючи на своє «риб’яче» прізвище, ніколи затятим рибалкою не був. Але останнім часом ну, прямо-таки підмінили чоловіка! А сталося це, відколи він побував проїздом у Градизьку на рибному базарі і скуштував шашлика із сома. І — пропав навіки!
— Ех, якби ви тільки знали, яка то смакота! Прямо нектар, у роті тане! — ледь не щоразу розпочинав свій робочий день Іван Іванович із розповіді про надзвичайні смакові якості отого градизького наїдку і наганяючи на колег, замість розв’язання нагальних сільськогосподарських питань, інтенсивне слиновиділення і вовчий апетит.
Так продовжувалося уже не перший день. І колегам потроху почали набридати кулінарні шашличні теревені Карася.
— Та годі вже вам, Іване Івановичу, розводитися про той шашлик. Купіть на базарі сома, зготуйте шашлика та й нас запросите! — зі сміхом радили іноді Карасеві, — отоді воно й веселіше буде, ніж так, «на суху»!
— Е, ні! — затявся Іван Іванович, — мрія мого життя — самому піймати сома, отоді вже й… Бо ото як побував я у Градизьку на рибному базарі… — знову заводив «стару платівку».
— Так у чому заковика? — ревнув басом одного разу головний ветлікар припсільського колгоспу «Хвиля комунізму» Сидір Петрович Довбня, що саме приїхав до управління зі звітом. — Приїдь на вихідні до мене, в Малинівку. У нас на Пслі є гарні затоки, де й водяться соми. Я все приготую, побудемо з ночівлею. Наловимо сомів, зготуємо шашлика, ще добрішого, ніж у вашім хваленім Градизьку!
— Правда?! — аж підскочив Іван Іванович, — оце так удружив! Оце діло! Так… Сьогодні четвер? Отож завтра увечері мене чекай! Не підведеш?
— Та щоб я здох! — заревів Сидір Петрович. — Отож завтра жду. І без запізнень! Усе буде в ажурі! — хряпнув дверима і загуркотів мотоциклом до своєї Малинівки.
До кінця робочого дня та до обіду в п’ятницю Іван Іванович був, як на голках, в очікуванні такої знаменної події. А надвечір, у повній екіпіровці новоспечений рибалка Карась зупинив свого вірного МТ-10 з коляскою біля широкого подвір’я ветеринара Довбні.
— Го-о-го-го! — ревнув із-за паркану Сидір Петрович. — Молодець, Іване Івановичу! Точність, як кажуть, ввічливість королів. Допоможи! — пораючись біля величезного казана, кивнув на нього.
Іван Іванович потягнув носом:
— Чим це так смачно пахне?
— Е, це найсмачніша наживка для сома — смажені горобці! Цілий день сьогодні їх ночвами ловив та смажив, аби сом добре клював!
— Дивина!.. — тільки й вимовив Карась.
Невдовзі зібралися, все спакували на два мотоцикли, хутко примчали до омріяної затоки. А тут — Боже, яка краса! Повітря — без горілки сп’янієш! Травиця смарагдова, крони сосен та берізок золотяться в надвечірньому сонечку….
Хутко поставили намет, розібрали снасті, Сидір Петрович як професіонал своєї справи налаштував спеціальні вудки для сома, нанизав наживку. Закинув.
— Ну, все, будемо ждати. А перед тим, мо’… теє? — багатозначно клацнув пальцем по шиї.
— Та на природі воно й гріх не теє…, — згодився Карась.
Випили по першій, закусили вареною картоплею з шинкою.
— Між першою і другою!.. — весело загудів Довбня, наливаючи ще по чарці. Потім була і третя, і четверта…
Сонечко вже сховалося за смарагдовою стіною лісу.
— Погляну на вудочки, а ти поки що розведи багаття, — наказав Довбня, — незабаром похолоднішає. — Пішов до вудочок.
Карась тим часом назбирав хмизу, розвів вогнище. Невдовзі надійшов і Довбня.
— Щось н-не клює! — Трохи язиком, що почав заплітатися, мовив ветеринар. — Ма’ть, близько закинув. То я д-далі перекинув. Воно н-надьожніше буд-де…
Випили ще по одній.
— Буде у нас сьог-годні сом! Н-нутром чую, б-буде! — хекнув Довбня після чергової порції «Столичної». І раптом, нашорошивши вуха, приклав палець до вуст…
— Ти ч-чуєш? Щось п-пищить… Чи скавучить?..
Вмить підхопився і прожогом кинувся до вудок. Одна була на місці, а друга сіпалась, як у пропасниці. Миттю схопив занурену до половини вудку і щосили смикнув до себе.
— Та це ж сом!!! — вигукнув, як ошпарений. — Давай швидше підсаку!
— А хіба він так скавучить?.. — ледь мовив спантеличений Іван Іванович.
— Та скавучить, іще й як! Підсаку давай! Я вже тягну!..
У темній воді вовтузилося щось незрозуміле і болісно кавчало. Підтягуючи «сома» (та й важелезний же!) до берега, Довбня вже хотів уперіщити його по голові замашною залізякою, яку заздалегідь приготував, і тут… його очі полізли на лоба. Замість сома з темряви випірнула кудлата мокра голова, а за тим — і весь мокрий ошелешений… собака.
— Свят, свят, свят! — відсахнувся Довбня, а Карась ледь не втратив свідомість.
Потім ветеринар пильніше придивився до «улову»…
Ба! Та це ж сусідський Шарик! — вигукнув спантеличено, — як ти сюди попав?..
Нещасний Шарик мотав головою, накручуючи волосінь на шию, і то жалібно скімлив, то гарчав, намагаючись звільнитися від напасті у вигляді міцного гачка, який уп’явся йому в губу.
Уже майже обкрутившись волосінню, бідний Шарик аж шаленів від нестерпного болю та безпорадності.
— Шас ми тебе виручимо! — Довбня миттю помчав до мотоцикла, вийняв звідти свій незмінний ветеринарний чемоданчик із синім хрестом, розкрив його, хутко дістав шприца, наповнив його якоюсь рідиною. Шарик уже заплутався у кущі шипшини і борсався, як несамовитий. Довбня майстерно загнав шприца нижче заду собаки. За кілька секунд Шарик обім’як і розпластався на траві.
— Ти його вбив?.. — перелякано вигукнув Іван Іванович.
— Та ні! — усміхнувся Довбня. — Це снодійне. За кілька хвилин очуняє. А тепер давай наш «улов» визволяти з полону.
Шарика горе-рибалки порятували. Волосінь розплутали, рану залили йодом. Очуняв пес і, неначе п’яний, почвалав геть.
Після такої трагічної пригоди ще «причастилися» і знову закинули вудки. Тепер уже недалеко. Бо ж затока неширока — всього до десятка метрів…
І сома таки спіймали. І не одного, аж трьох! Правда, значно менших за Шарика, але на шашлики вистачило. Мовчав про пригоду Довбня, мовчав і Карась. І все ж через певний час, прикрашена різними подробицями, ця подія стала предметом гласності. І в управлінні, й усьому селі Малинівці. Цікаво, і хто про неї розповів? Чи, бува, не ображений Шарик? А ви як думаєте?

Кость ТАРАНЕНКО,
за темою
Василя Корнієнка
із Козельщини

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *