KONICA MINOLTA DIGITAL CAMERA

Тато не знав відповіді на жодне з моїх запитань

Тато про війну: «Поліцаї із своїх були, із филенківських. Забув як його вже звали, він щось там після війни відсидів, а тоді знов жив у селі. І от почали хлопців та дівчат у Германію забирати. Він прийшов, так і так каже, а мама швиденько яєшні насмажили, чарку налити, то поки і отставили. Та Маню ж нашу, сестру мою старшу. Після неї я йшов, та то такий вже малий вдався, шо після освобождєнія мене і на службу зразу не призвали, отставили у воєнкоматі, розносив пакети по району, бо рост тільки 147 сантиметрів, а призивали, як 150 було. Поліцай вдруге приходить, каже, вже пора Мані збиратися, а мама знов яєшні, горілки, то іще отставили. А як втретє прийшов, то з порога сказав, ти, Лисовето, як хочеш, а дочку збирай, уже ніяк її не оставити тут. Мама знов таки чарку налили, що там було на стіл поставили, плачуть, просять, бо то ж поліцай ще чи кум їм були. Та нічого не поробиш, забрали Маню. А скільки то часу прийшло, і вона вернулася. Ще ми в окупації були, ще під німцями. Не знаю, оце і не скажу, як вона добралася з тої Германії, може, і розказувала?— не помню, ми малі були, не до того. Тільки приїхала вона зовсім хвора, все лежала та кашляла. Та, мабуть, місяців зо три пролежала, а тоді і померла. Оце ти, доцю, питаєш, як і чим вона добиралась у войну звідти? — а я і не знаю, тоді про це не думав, може, мамі вона щось і казала, не знаю.»

Хати у Филенківці зводили понад ярками, біля ставків, а кладовище — на рівному. Коли село виросло, і місця біля яру не лишилося, хати піднялися на рівнину, а тоді почався колгосп і паралельно кладовищу проклали одну з головних вулиць. Починалася вона «білим домом» — колгоспною конторою, далі йшли школа, інтернат, поліклініка, лікарня, а завершувалося все садком, який посадив мій дід Гриша.
Кладовище ховалося за шкільним туалетом і їдальнею, відгорожене старим парканом і такими ж старими деревами. І ось там, майже на самому його початку, була одна «наша» могила — тітки Мані. Ніколи і ніхто не називав її Маруся чи Маша. І для тата, і для бабушки-дєдушки то була Маня — сестра і донька.
Змалечку разом із родичами я ходила на Проводи до Мані. Прийдемо, постоїмо трохи, мама покладе на залізний хрест крашанку і цукерки, тоді ще до дядька Пюри по сусідству зайдемо. З року в рік одне й те дійство. Іноді приходили напровесні прибирати, але у гущавині кладовища, під десятилітніми деревами, завжди було напівтемно, бур’ян майже не ріс, могилка стояла чистенька, просто зменшувалася з роками, от і все.
А у дєдушчиній хаті висів портрет Мані — серйозна така дівчина, волосся зачесане набік, щоб красива, так ні. З дитинства я знала, що Маня померла молодою, вона була старшою татовою сестрою. У 70-80-і роки вже ніхто за нею не плакав, доглядали могилку, згадували, от і все.
Тато розповідав, що сестру забрали на роботу у Німеччину. Він часто згадував війну, окупацію і як місцевий староста чи то поліцай, кілька разів приходив до них з повідомленням, що потрібно Мані збиратися та їхати на роботу, бо прийшов наказ. І як раз у раз бабушка пригощала візитера горілкою, смажила яєшню і донька лишалася вдома. А тоді якось староста переступив поріг і сказав: «Лисовето! Все, прийшла черга… Більше не можу викреслювати твою дочку зі списку. Збирай Маню.» І пішов. І не став підобідувати, як попередні рази. І сестра поїхала. Де і ким вона працювала у Німеччині — про те тато не казав, бо і сам не знав. Згадував, що повернулася Маня ще за війни. Хвора. Все кашляла. Полежала місяців зо три і померла.
І татова розповідь роками сприймалася як само собою зрозуміле явище: українських хлопців та дівчат у роки війни тисячами забирали на роботи у Німеччину. Хто повернуся після закінчення війни, як наша сусідка тітка Галька, хто помер від виснажливої праці.
А Маня… Маня якимось дивом приїхала додому посеред війни. В останнє татове літо, коли він у черговий раз згадав про сестру, до мене нарешті дійшов той факт, що тітка повернулася додому не після війни, а посеред неї. Як? Як вона змогла приїхати з Німеччини на Полтавщину? Яким поїздом? Хто їй допоміг? Невже і справді можна було, хай і хворій людині, у розпал бойових дій повернутися з одного тилу в інший, через лінію фронту?!
Тато не знав відповіді на жодне з моїх запитань: «Та я вже і не помню, як то все було. Приїхала Маня, хвора, може мамі що і розказувала, не знаю… Ми малі були, нам нічого не казали.»
Тепер уже ні у кого розпитати, тато помер останнім зі своїх братів і сестер.
Іноді я згадую Маню. Намагаюсь уявити її життя, її дорогу, її чи то сміливість, чи то фарт. Ось моя двадцятирічна тітка їде додому. Цікаво, вона знає німецьку мову? Розуміє, що написано на дороговказах? Вона одна чи їх декілька? А як вона спілкується і з ким? Вона знає, що незабаром помре? А у неї було кохання? Ну, оте, перше, коли всі емоції через край? А ким вона мріяла стати? А кого з братів найбільше любила? А вона знала історію знайомства своїх батьків? А як вона ставилася до Сталіна, колективізації, радянської влади? А тітка любила носити вишиванки? А сама уміла вишивати? А вона у кого вдалася: у тата чи маму? А вона мріяла про весілля? А любила читати? А ми б з нею знайшли спільну мову?
Маня. Та, що повернулася.

Любов ФИЛЕНКО

фото з інтернету

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *