Плачте, очі, плачте! Бачили, що купували?

Ольга сиділа біля вікна своєї квартири у Полтаві і сльози лилися з її очей. За вікном було видно недобудови, будівельні крани, чути, як гарчала техніка та шуміли автомобілі, прямуючи об’їзною дорогою

Квартира на десятому поверсі. Однокімнатна. На околиці міста. Виплачена частково (іпотеку платити ще 10 років). Квартира у заставі у банку, власником якого є олігарх. І тому олігарху абсолютно байдуже, що Ольга не може далі знайти гроші на виплату кредиту на іпотеку, бо вона хвора. Скоро їх із чоловіком викинуть на вулицю, а квартиру продадуть за несплату боргу.
Сльози. Плачте, очі, плачте! Бачили, як документи на продаж чотирьох земельних наділів у селі підписували, а тепер плачте, поки не повилазите! Може, з десятого поверху — і все, проблемам кінець?
І згадалося їй рідне село. Була своя добротна хата, свій город, у селі — люди. Була знайома з дитинства робота і стиль життя. Після розвалу колгоспу у 1995 році вижили тим, що забрали свої земельні та майнові паї з чоловіком і батьками. Було їм тоді по 25 років. Молоді, завзяті. Та ще й з однодумцями та друзями. Багато хто тоді став одноосібником, фермером. Майно, що потрапило на паї, в основному, не продали, а об’єднали. Хто на гурт трактора взяв, а хто — машину, корівники. Стали святу землю обробляти.
Ті, хто реформу земельну тоді робив (у 1992 році), думали, що ми, як міські жителі, усе зразу продамо, гроші проп’ємо та проїмо, і буде один хазяїн (ну, може, десять на всю країну). Тоді не вийшло. Прокинувся, видно, десь ген господаря українського. Стали самі землю обробляти. Допомагали один одному. І почали потихеньку отримувати реальні гроші за продаж урожаю.
Схаменувся олігарх: як це так, якісь сіряки — і щоб вони жили у своєму селі, у своїх хатах, працювали на своїй землі, і йому конкуренцію робили?! Не буде цього!
І почалося: то солярка по 30 гривень за літр, а тонна кукурудзи за 2500 гривень по заліку. Задавив закордон українські селекційні насіннєві дослідні станції. Та й погода почала підводити — то заллє, то висушить матінку-землю.
А потім «підкотив» безвізовий режим. Так уже його піднесли українцям — як манну небесну. Такої підлоти для свого народу треба було ще пошукати. Влада повністю розписалася у своєму безсиллі: «Роз’їжджайтеся, люди добрі, молоді та сильні, по засвітах, горбатьтеся там на іноземців, бо ми як влада не можемо раду дати, промисловість не налагодимо, виробництво товарів — теж. Їдьте, а гроші сюди посилайте». І поїхали люди. Це ж треба так людей довести, щоб, їдучи у чужу країну на заробітки (фактично у трудове рабство), бути щасливим! Розбивалися сім’ї, губилися люди…
За кордоном трансплантація органів від чужого донора дозволена (хоча, тепер і в Україні). О! А може, шматок печінки продати і борг за квартиру віддати? Не куплять, бо хвора.
Усі хто, приїжджав із заробітків, жахався українським цінам на товари та послуги. Але люди не могли зрозуміти того, що вони, рабуючи там, виробляли техніку і товари, а приїжджаючи сюди, до залишків сімей, купували імпортні побутові та продовольчі товари, вироблені ними ж там. І гроші поверталися назад, за кордон. А в Україні залишалося сміття з упаковок і зламана техніка.
Реальність була такою, що українського товару майже не було. Був китайський із варіяціями та польський, і, як писали на етикетках, «Вироблено у Європі». А ще був секонд-хенд та вживані автомобілі з Європи. О, так допомогли європейцям із оновленням автопарку! То їм же, нещасним, довелося б за утилізацію старих автомобілів платити зі своєї кишені, а тут раді українці мільйон автівок купили, за розмитнення заплатили. А європейці гроші отримали і собі нові, екологічні придбали.
А ще й війна на Сході розпочалася. Дивна війна. Тільки смерті реальні та розруха. І по каналах: «Спасибі Рінату Ахметову за гуманітарну допомогу!».
Крим якось пропав.
А як не стало вже народного майна (читай неприватизованого), вирішили «ощасливити» українських селян відміною мораторію на продаж землі. Було надруковано в одній із урядових газет: «Що пай, як квартира, не захочеш, — не продаси, ти ж власник». Отут із чоловіком вони й попалися (так не тільки вони)! Їхні паї були у середині поля, 4 штуки. Як колись забирали з колгоспу, взяли всі вкупі. До цього часу якось мирилися. Паїв на полі усього було 40 штук. Так, було важкувато і заїхати комбайном, і оприскувачем. А потім навідався покупець, і сусіди по полю (міські жителі, яким пай у спадок дістався) продали свої паї. І почалося. Вони з чоловіком протрималися два місяці (лютий і березень) від пропозиції продати свої наділи у центрі поля. А потім здалися, бо на поле гелікоптером не залетиш, і техніку на паї не перенесеш. А тоді ще й держава підняла процент сільськогосподарського податку на землю, при цьому надаючи пільгу великим агрохолдингам. Довелося продати.
Але їм не знайшлося роботи на своїй землі. Обіцяли робочі місця у підприємстві, але з широкозахватною технікою і монокультурами на 3500 га треба було всього десятеро сезонних робітників. І все. Грошей із проданих паїв, після сплати податків, їм вистачило на квартиру у Розсошенцях. Пішла інфляція, ціни зросли у рази. Частину грошей довелося ще позичити у банку. Дітям, правда, купили теж однокімнатну у складчину зі сватами.
Тепер ходимо до магазину, купуємо «пластмасове» масло і м’ясо, п’ємо штучне молоко, їмо хліб з «ГМО». І вороття назад немає. І ще ламаємо голови: звідки хвороби та негаразди? Бо не цінували того, що було. А було все, крім одного — відчуття приналежності, єдності та любові до своєї держави. Як думає більшість людей, то така їм і влада випадає. «Плачте, очі, плачте! Бачили, що купували? А тепер плачте, поки не повилазите», — казав сам собі циган біля базару, як хрін їв. А, може, то не про цигана?
І тут Ольга прокинулася. З екрана телевізора аплодували за відміну мораторію на продаж української сільськогосподарської землі. Ольжиної землі. То що, це був не сон?

2019 р.

Ольга КОБИЛЯНСЬКА,
смт Козельщина

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *