Голодомор у пам’яті народу

28 листопада Україна вшановує 87-ті роковини пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років. Цього дня українців традиційно закликають вшанувати жертв Голодомору хвилиною мовчання чи молитвою, запалити свічку-пам’яті на вікнах або біля меморіалів Голодомору та відвідати поминальне богослужіння, згадуючи вбитих комуністичним тоталітарним режимом людей.
Нагадаємо, День пам`яті жертв голодоморів — щорічний національний пам’ятний день, що відзначається у четверту суботу листопада. У 1932-1933 роках від голоду, за різними даними, загинуло від 4,5 до 10 млн осіб. Це близько чверті населення сучасної України.
28 листопада 2006 року Законом України Голодомор 1932−1933 років був визнаний геноцидом українського народу. На сьогодні лише 16 зі 195 держав світу, крім України, на міжнародному рівні визнали Голодомор геноцидом.

У суботу перечитувала розповіді-спогади про голодомор, як чиясь бабуся розповідала дітям та онукам, а чия — мовчала до самої смерті про те лихо і лиш неслухняними пучечками збирала крихти зі столу.
Я про голодовку чула і знала з самого дитинства…

Любов Филенко

Генетична пам’ять

Батьки Филенко Марія Луківна і Микола Григорович зі старшими дітьми Колею, Зіною і Вітею. 1958-1959 роки. Більше десяти років минуло з неврожайного, голодного 1947 року, та моя родина ще довго не мала вдосталь хліба і до хліба
на столі.
Мама народилася у 1935 році і вона — дитя голодомору, бо у бабусі Марфи помер чоловік, з’ївши травленого зерна, а у діда Луки — дружина і двоє діток.
Лука з Марфою одружилися і народилася моя мама. Дід Лука загинув на фронті у 1941 році, бабуся Марфа сама виховувала трьох доньок і, щоб урятувати дітей від голодної смерті, віддала у 1947 році мою маму на кілька місяців у родину своєї сестри Наталки.
Тато 1926 року народження і часто згадував 33-й рік: «А як почалася весна, то ми з братами, як курчата кругом хати, на балці, на дорозі «паслися», під’їли всю траву, ходили худі, що держаки, тільки животи повидувалися, як барабан».

Голодомор переполовинив українців. Навіть якщо ваші мами/тата не розповідали про жахи 33-року, знайте, то був час, коли батьки відвозили дітей у місто і лишали на вокзалі, бо, може, хоч там виживуть. То був час, коли посівне зерно змішували з отрутою не від шкідників, а від людей. То був час, коли перша весняна трава була найвишуканішою їжею. То був час, коли, здичавівши від голоду, батьки вбивали, варили і їли своїх дітей. Щоб вижити. А виживши — божеволіли.
Голодовки 23-го, 33-го і 47-го років надовго, на кілька поколінь, переверстали наші звички і вподобання. Українці накривають щедрі столи з будь-якого приводу, готують смачно і багато, завжди мають «про запас» кілька кілограмів цукру і солі, борошна і круп, повний погріб закруток.
Мої тато і мама пережили голод 33-го і 47-го. Мамине: «Пригости кожного, хто зайшов у двір. Як немає звареного, то хоч окрайцем хліба і кухлем води». Татове: «Доцю! Ти крихотки куди діваєш? Курям? Правильно-правильно, не можна хліб викидати, змела зі столу — і курочкам». Воно зі мною навічно. Як і звичка мати кілограмів п’ять цукру та борошна, пару пачок солі, двадцять-тридцять банок закруток. Так, іноді у крупах заводиться міль. І тоді я думаю: «Та хай тобі грець! Все. Не буду більше робити запасів!». Однак генетична пам’ять про пережиті батьками жахи змушує знову і знову поповнювати запаси.
А ще я пам’ятаю про бабу Христю, нашу сусідку через один двір, яка відвезла дитину у Харків на вокзал і лишила там. Бо вигодувати двох не було можливості. І я завжди з острахом проходила мимо її двору, з якого, здавалося, віяло холодом навіть у спеку…
І пам’ятаю мамину розповідь про те, як за зиму 47-го року вона від’їлася у бездітних дядька і тітки, приїхала весною додому гарненька, повненька, а бабуся Марфа боялися випускати її з двору: «Не ходи! Ще зловлять і з’їдять!»

Про ПавлушкА

— Розгрібай, розгрібай листячко, ПавлушкО! Шукай горішки. Білочка взяла собі кілька і нам мала лишити. Ось, глянь, я знайшла один. Ліщинка це, сину. Така смачна-смачна ліщинонька. Я її зараз у карман положу, а дома розлущимо, молоточком поцюкаємо, та зваримо супу. Суп з ліщини не варять? Варять, синку, варять. Ми туди калини добавимо. А ще що? А щось ось знайдемо і добавимо. Ні, Тетянці не дамо. Вона маленька. Мама її цицькою погодує. А ПавлушкО великий! Йому супчику, супчику зваримо.
А тепер, Павлушо, ходімо до джерела. Там, мо’, яка грушка на дереві лишилась. Чи яблучко. У панів там садок був. Ой, великий! Я знаю, знаю, Павлушо, бо я ж у барині служила, то вона все мене за тими грушками посилала. «Іди, — каже, — Варько, до джерела, набери мені свіжої води, бо страх як захотілося, та вкинь отих груш хоч з десяток, бо поки того Хведора дочекаєшся»… А Хведір — то їхній лісник. Ох і толковий був чоловік! Це він тут усе впорядкував, і груші-яблуні висадив, і горіхи, і трави полєзні. Я тобі влітку, ПавлушкО, покажу, де звіробій росте, а де валеріана, де петрові батоги, а де суничка лишилася. Ага-ага, влітку… Ось піде сніжок, тоді розтане, травичка зазеленіє, почнуть садки цвісти і підемо ми у Лишохваїв. Я тобі всі дерева покажу, і трави… І джерельця, і шипшину. Шипшина полєзна, Павлушко! Дуже полєзна. Ось, бачиш, ягодки червоніють? То шипшина. Вона колюча, страх. То ти не лізь, синку, я сама, сама обірву усе до ягідки. А ти запам’ятай: біля цього куща, отак трохи вгору. Бачиш дерево? То глід. Тоже полєзна ягода. Тільки зараз уже немає його, увесь пташки склювали. Які пташки? Та які остались. Не всі у вирій полетіли. Дід Василь? Ні, синку, дід Василь не всіх горобчиків спіймав. Він ото трохи зловив, аби тобі подаруночок принести. Ти не хочеш подаруночка з горобчиків? Добре-добре, я скажу дідові, хай більш не носить.
Бачиш, Павлушо, горішків ми назбирали, шипшину мама зірвала, і три грушки струсили. Ото буде нам вечеря! І дідові Якову з бабою Настею гостинців візьмеш. Баба зрадіє шипшині, зразу запарить у печі. А діда горішком пригостиш. Поїдемо завтра до діда з бабою на паровозі. Далеко поїдемо. А Тетянку баба Векла погляде, я її попрошу.
Який ти у мене дорослий, Павлушо! Сам одягся, і до поїзда дійшов, і їхати не боявся, і їсти не просиш… Просиш? Ну, то з’їж горішок. Кинь у рота і довго-довго жуй. Ага-ага, як наша корова… Забрали Майку ще влітку, синку. А ти її помниш? Ото і жуй, як Майка. А, що дід без гостинця? Так у діда ж зубів немає! Повипадали всі. А я і забула. То ти гризи горішок, і жуй, жуй, довгенько…
Синку! Бачиш, люди йдуть і йдуть. То поїзд приїхав з Ізюму. І наші баба з дідом. Піду їх стріну, бо вони старенькі, не побачать нас на вокзалі. А ти тут сиди, жди, нікуди не йди! Отак тримай торбинку з шипшиною, бабі буде дарунок. А горішки їж. Їж. Потроху. Бо вам ще далека дорога.
…Пішла. Встигла заскочити на товарняк. Тримала себе обіруч руками. Щоб не впасти. Не повернутися. Гризла губи. Молила Бога, щоб не перегоріло молоко у грудях, бо тоді і Тетянка помре. Як дід Яків і баба Настя…

Просто життя

Лободу зараз на селі не люблять, виривають та виполюють, бо жодна худоба не їсть. А в голодовку і лободу їли. І щирицю. А найсмачніше — то калачики. Жаль, зернинки у формі плетеного хлібного калача не встигали дозрівати. Їх зеленими зривали. А вони, коли достигнуть, то на смак — як зерно.
А ще можна їсти цибулинки пролісків. І я, було, сніг ще не зійшов, йду у Лишохваїв садок за першими квітами. Квіток нарву у букет, а цибулинок з’їм штук п’ять, не більше. Бо ж треба і на той рік лишити. От що не їла — то вовчі ягоди. А такі кущі гарні росли у посадці біля ферми! І пасльон мені не подобався. Мама казала, що в голодовку він був, як цукерки, — такий смачний. Вона і навчила мене то все пробувати на смак. Не так щоб ото: оце і оце сьогодні їж! Ні. Просто постійно розповідала про голодовку, як зривали перші листочки, як витягували із землі мерзлі буряки та картоплю, як ласували кінським щавлем. І готувала борщ із кропиви та салат із кульбаби.
Мама знала Лишохваїв садок, як ніхто. Там і яблука-дички рвали, і груші збирали, і ожину, й ліщину, і глід. Влітку рвали звіробій та валеріану, восени ходили за горіхами, терном, шипшиною. Це зараз усі ці трави та рослини називають корисними, лікарськими, а в її дитинстві то була просто їжа. У голодовку — так і просто життя.

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *