«Якби моя бабуся встали…»

Чому саме словами неперевершеного Остапа Вишні захотілося розпочати свій спогад-роздум про любу бабусю — Віру Семенівну Шемшур? Мабуть, тому, що першою українською книгою, яку я — російськомовна дитина — прочитала у бабусі влітку, була саме збірочка «Якби моя бабуся встали». Було дивно, не зовсім зрозуміло і водночас смішно. Та зараз не про це…

Лариса Несвітайлова

Мамин старший брат Микола, молодший брат Володя, бабуся Віра, її батько Семен, мама Катя

Дивлюся пости у фейсбуці до роковин Голодомору 1932-1933 рр. в Україні і все частіше згадую покійну бабусю, яка пережила не тільки Голодомор, а й багато інших страшних подій, що випали на долю українців. Але про все по порядку. Бабуся Віра була не дуже письменною, але такою неперевершеною оповідачкою! Дуже шкодую, що свого часу ні я, ані хтось інший із родини не спромоглися занотувати її спогади. Просто розповім про те, що закарбувалося у пам’яті.
Народилася наша бабуся у 1916-му, за рік до жовтневого перевороту, у багатодітній українській родині Семена і Єлизавети Титенків. Вона була третьою дочкою після Одарки та Саньки. Пізніше у сім’ї народилися Дмитро, Степан та Іван.

Бабуся Віра (у верхньому ряду),
її чоловік Іван (нижній ряд)

На той час родина жила у Сибіру, с.Усть-Єланка. Українців у селі було багато, мабуть, потрапили туди завдяки Столипінській аграрній реформі. Як згадувала бабуся, зразу за селом починалася тайга, бувало, до людських господ навідувалися вовки, вирізали худобу. Казала: пам’ятає кожну вуличку, кожний будинок в Усть-Єланці, де пройшло дитинство, де змалку пасла гусей… Сім’я на той час жила більш-менш заможно: мали наділ землі, господарство, де працювали всі, навіть діти. Батько, Семен Михайлович, був знаним кравцем, шив людям валянки; мати Єлизавета лікувала людей молитвами і травами, цей дар передався й нашій бабусі. Уже навіть наша мама не пам’ятає, звідки родом були бабусині батьки. Але, мабуть, спокусившись на гасла більшовиків: «Земля — крестьянам», «Фабрики — рабочим», «Мир — народам», усі, крім старшої дочки, вже заміжньої Одарки, переїхали на Донбас.

У центрі — прабабуся Єлизавета (бабусі Віри мати), стоять бабуся Віра і її сестра Санька

Віру як найздібнішу з дітей батьки віддали до школи, що була, мабуть, у районному центрі, бо учні з навколишніх сіл та хуторів не тільки навчалися, а й жили в інтернаті при школі. Та навчання тривало недовго. Це були часи «колективізації» та «розкуркулення» селян, початок Голодомору.
Зі слів бабусі, їх, підлітків, піднімали вночі так звані активісти та змушували нишпорити разом із ними по людських хатах у пошуках прихованих харчів.
— Було так: заставлять лізти на піч та, не дай Бог, не викажеш, що там прихована жменька квасолі чи сушених груш та яблук — будуть тобі непереливки. Бо слідом лізе комсомолець перевіряти твою «роботу». Тож як приїхав батько мене навідувати, я в плачі, щоб забрав додому…
Навчилася читати, писати — на тому і вся освіта. Хоча вона все життя дуже любила книги. Коли, бувало, не приїдеш до бабусі в гості, у неї завжди під подушкою лежить розпочатий роман.
Дуже болісним був для бабусі спогад про Голодомор… Лише Божим чудом можна вважати, що ніхто з родини не помер у ті часи. Бабуся згадувала:
— Мені було вже років 16-17. Прийшла весна, а я — пухла-пухла. Ледве вийшла з хати надвір та питаю у матусі: «Мамо, чи буду я вмирати?» А вона каже: «Ні, дитино, вже травичка є, калачики, вже житимеш».
Згадувала бабуся і своє дівоцтво. Як не важко працювали в колгоспі, а все одно увечері бігли гуляти. Взимку влаштовували вечорниці. Збиралися у когось у просторій хаті хлопці й дівчата, співали, жартували, а потім укладалися спати всі разом, покотом. Не дай Бог, котрась із дівчат до ранку втратить цноту, зразу селом піде поголос…
А яке у бабусеньки було перше кохання! Хоч і втратила коханого через гордощі, але тримала це кохання у серці все життя. Свого чоловіка Івана, казала, не любила, а жаліла. Там же на Донбасі у селі Благодатному народилися синок Миколка (1938 р.) та донечка Катруся (1.01.1941).

Бабуся Віра із донькою Катею
(моєю мамою)


Не знаю достеменно чому і як, але з перших років Другої Світової родина вже жила на Полтавщині, на хуторі Гириному Семенівського району, разом із родиною старшої сестри Олександри.
Ще один спогад від бабусі, — як уперше німецький солдат зайшов до оселі, де побачив купу дітей, старого (прадіда Семена) та двох жінок. Похитав головою та пішов геть. Ще згадувала бабуся, як під час відступу гнали їх німці разом з іншими односельцями до Дніпра. Якимось дивом їм удалося утекти і повернутися до рідної хати.
Спогади, спогади… Казала бабуся, їй знову пощастило, бо чоловік повернувся з війни неушкодженим. Братам її випала інша доля: Степан пропав безвісті, Дмитро повернувся без ноги, а молодший Іван ще хлопцем став свідком страшної трагедії, описаної у книзі «Хорольська яма». У 1947-му бабусин чоловік Іван Юхимович подався до рідні у Казахстан, щоб заробити для своїх дітей хліба, навіть не дочекавшись народження молодшого сина Володі. Поїхав і більше не повернувся, там і помер ще молодим від запалення легенів.
У голодні післявоєнні роки сталася ще така історія. Моя матуся, ще маленька, з’їла шматочок тіста, яке бабуся замісила, щоб після роботи всім спекти по оладку. А ввечері спиталась у старшого Миколи, де ділося тісто, а він відповів:
— Так ота білобриса з’їла.
Знаєте, бабуся ніколи дарма не переводила шматочка хліба, а нам на всі наші скарги на бідність казала:
— Та ні, діти, ви тепер розкішні.
А ще:
— Ми пережили і голод, і війну, а що вам доведеться — одному Богу відомо.

Віра Семенівна Шемшур


Прожила Віра Семенівна велике і важке життя, пережила втрату багатьох своїх рідних. Особливо велике горе було для неї — це поховати свого старшого сина Миколу…
Усе життя бабуся була одним цілим зі своєю хатинкою-мазанкою під очеретом, яку разом зі своїм покійним батьком «зліпила» власними руками. В останні роки життя, вже у Козельщині, часто по весні сумувала:
— Якби мені крила, так би й полетіла до своєї хати…
Мабуть, і хатина сумувала, бо не набагато пережила свою господиню. Покинула цей світ бабусенька на 92-му році у передноворічну ніч 2007-го. Вона ніколи не вважала Новий рік святом, чекала лише Різдва. Мабуть, передчувала, що одного разу новий рік для неї не настане.
Проста селянська жінка, трудівниця, мати… Ніколи не була Віра Семенівна ні націоналісткою, ні борцем за вільну Україну та українську мову. Але комуністів інакше як запроданцями не називала. На нас, «кубанських дівчат», сердилась інколи, що не розмовляємо українською. Тож заради пам’яті про пережите нашими батьками, дідами та прадідами, заради майбутнього наших дітей, онуків і правнуків ми не маємо права на забуття.
Бабуся не дожила до тих подій, що спіткали сучасну Україну. Останнім часом часто уявляю: а якби моя бабуся встали, що б Вони сказали?..

Фото з сімейного архіву

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *