Розповідаючи історію свого життя, сама дивуєшся, якою сміливою ти була у юності…

Першим січневим ранком ми завжди вітали тебе
з Днем народження, матусю. І лише згодом дізналися, що насправді ти народилася 27 грудня 1940 року. У твій восьмидесятий день народження ми з любов’ю і радістю бажатимемо тобі, рідна, доброго здоров’я, довголіття, благополуччя та багато ще чого… І, як кожного року, в цей день казатимемо, що ти в нас ще молода. А ти посміхнешся у відповідь: «Не віриться, діти, що вже вісімдесят, наче не помітила, як промайнуло життя»

А коли ми розійдемося по своїх домівках, можливо, будеш читати (без окулярів) черговий роман про вигадане життя вигаданих героїв. А можливо, поринеш у власні спогади – правдивий роман, написаний життям… про тебе. Ось ти маленька, білява дівчинка з голодними оченятами, чекаєш на маму, яка прийде з важкої колгоспної праці та скоренько чимось нагодує. А ось підстрибуєш із радощів, що повернувся з війни татко та подарував цукерки у кошичку. Або пригортаєшся до старенького дідуся Семена та обіцяєш написати йому листа, якщо він помре й нічого про тебе не знатиме.
Життя, як та смугаста стрічка… Тато поїхав у Казахстан до своїх сестер наче на заробітки, знайшов там собі іншу, а через кілька років помер від запалення легенів. А ти так і не змогла йому пробачити того, що він залишив дружину та вас, трійко діток, напризволяще. Пам’ятаєш, мамо, тодішнє село Гирине — рідний куточок твого дитинства з мулястим ставочком, школою у колишній панській садибі, що потопала в зелені садків, із сільським клубом та крамницею. А навколо — колгоспні ферми та поля. Уявляю, як колола стерня твої босі ноженята, коли доводилось улітку згрібати сіно слідом за колгоспною косаркою; як боліла спина, коли полола разом із бабусею буряки. Як тобі, ще зовсім дитині, довелося заради їжі по черзі з подругами доглядати малюків у сільському дитячому садочку. Коли закінчила п’ять класів у рідному селі, доводилося в шостий ходити за шість кілометрів у сусідню Богданівку. Туди інколи разом із двоюрідними сестрами й не доходили, бо дуже весело було взимку злітати з гірки, сидячи на шкільній торбині. Потім навчалася у Семенівці на курсах швачок, правда, недовго — хоча шити любила, та не було чим платити за квартиру.
Мабуть, тоді, років із чотирнадцяти й почалися твої мандри у велике життя. Спершу якийсь заїжджий військовий чин запропонував бабусі відпустити тебе доглядати за двома своїми малими дітьми аж у Дніпродзержинську. Ти вирішила поїхати. Спала з малими в одній кімнаті, годувала їх, водила в садочок. Через кілька місяців повернулася в Гирине, бо тебе принизила родичка господарів дому, а ти була гордою. Але мрія їхати на пошуки кращої долі — залишилася. Тим більш, що проїздом у Кисловодськ навідався батьків брат, дядько Дмитро, привіз у подарунок вам із матусею гарної тканини на плаття, а тебе кликав у Казахстан, де жили ще чотири сестри твого вже покійного батька.

Уперше не відчувала голоду,
навпаки — поправилася,
погарнішала… 1963 рік

В 50-60-і роки колгоспникам не видавали паспортів, відтак довелося їхати у Хорол, де жив рідний брат по матері, дядько Іван; важко працювати санітаркою у лікарні, щоб у 16 років отримати такий омріяний паспорт. Розповідаючи мені історію свого життя, сама дивуєшся, якою сміливою ти була у юності. Сміливою та впертою. Вирішила їхати — і крапка. Бабусі залишилося на відкладені кошти купити тобі синє пальто й гумові чоботі, бо зима була на підході. На той час на казахстанській цілині вже працював трактористом твій старший брат Микола. Їхала поїздом до Павлодара чотири доби, а далі автобусом до с. Кайманачихи (Лугового), до дядька Дмитра. Дорогою жалісливі казахи дали чимось обмотати ноги, щоб не відморозила. Так почався твій дорослий шлях, мамо.
Разом із двоюрідною сестрою Ніною влаштувалися на маслозавод. Той час ти згадуєш із приємною усмішкою, бо вперше не відчувала голоду, навпаки — поправилася, погарнішала. А ще із легким сумом – про несподіване кохання до тебе студента, майбутнього агронома Сашка Штрауба. Жалкуєш про себе тодішню, бо не розгледіла свого щастя у скромному німецькому парубку. Натомість утекла до міста Екібастуза, добре, що інша тітка Катя кликала до себе.
Цей райцентр Павлодарської області був місцем відбування покарань засуджених до поселення, які добували тут руду. Тітка з сім’єю жила в бараці та прибирала в гуртожитку для поселенців. Мама каже, швидко зрозуміла, що тітка хоче її залишити у себе як дармову помічницю. Тому й вирішила видати її за колишнього «зека» заміж. «Катю, це нічого, що він старший та лисуватий, зате він бухгалтер. Чекай, сьогодні прийде знайомитися».
Сміємося разом із мамою, коли вона згадує, як сховалася перед приходом «жениха» під круглий стіл, покритий довгою скатертиною. Так званий кавалер посидів за тим столом, посидів та й пішов ні з чим. А юна «наречена» з новою знайомою, яка виявилася родом із Харківщини, вирішила повернутися додому, до матусі.
Дорогою додому ти пережила справжнє жахіття. У ті часи в потягах промишляли справжні злочинні банди, які грабували довірливих подорожніх. Люди намагалися не спати і пильнували свої речі. Ти також намагалася, але втома взяла своє. Коли прокинулася вранці, побачила — зникли гроші та квиток до Кременчука. Поряд у плацкартному вагоні їхала жінка з малими дітьми, двоє молодих солдатів і підозрілий, хоч і гарно вдягнений тип у «грузинському» капелюсі. Молода та небоязка, ти стала вимагати у цього типа, щоб віддав хоча би квиток. А потім пішла за ним у тамбур і ледве не поплатилася за це життям. Дивом уціліла. Сусіди зібрали тобі кошти на квиток, а солдати провели у харківський вокзал. Аж тут виринули двоє: той тип і з ним іще один: «Ну що, розпишемо дурненьку? – Та облиш, хай живе…»
Не встигла вдома відпочити та оговтатися після пережитого, як зібралася їхати на Кубань. До кубанської станиці Павлівської свого часу переїхала старша бабусина сестра, тітка Саня зі своєю родиною. Тож двоюрідні сестри, з якими росла та дружила ще у рідному селі, кликали до себе. Матусю, дякую за це твоє рішення, бо саме тому, мабуть, я з’вилася на світ, що ти поїхала на мою майбутню батьківщину. Саме там, у новому радгоспі, де ти працювала дояркою, зустріла свого майбутнього чоловіка, мого батька. Чи було то кохання? Ти не знаєш і сама. Просто він був освічений на той час, механік. Модно вдягався, гарно залицявся, радував подарунками. Невдовзі ви з батьком одружилися. Згадую, як колись мені про цю подію розповіла покійна бабуся Віра. Каже, отримала листа від Каті, а там написано: «Мамо, я вийшла заміж, що мені робити?».

Лариса, мама Катерина Іванівна з Оленкою,
вітчим Петро Олексійович з Іринкою. 1972 р.

У радгоспі тобі дуже подобалося. Багато молоді, була можливість ходити у кіно, на танці. До Будинку культури приїздили артисти. Можна було залишитися, отримати житло й будувати нове життя. Але доля розпорядилася інакше. Чоловіка призвали до армії. І він вирішив молоду вагітну дружину відправити до своїх батьків, до міста Лабінська.
Життя у великій родині чоловіка не було легким. Знаю, що тобі дуже пощастило зі свекрухою: вона була мудра, терпляча і лагідна. Непогані відносини склалися із трьома молодшими за тебе зовицями. Лише свекор був грубим, особливо напідпитку, причому майже щодня. Жили небагато, добудовували дім, чекали повернення з армії Олександра, мого батька. Знаю, що бабуся Нюся потайки мене охрестила, бо я була хвороблива і неспокійна.
Повернувся тато додому, здавалося б, усі щасливі. Але через деякий час ти випадково знайшла у нього листа від коханки. На тому ваше сімейне життя і закінчилось.
Часто думаю, як так склалося, що життя моїх батьків і моє дивним чином було пов’язане з Казахстаном. Бо саме у Казахстан, місті Чимкенті, поїхав від нас батько.
Один із перших моїх дитячих спогадів — його від’їзд (мені було три рочки). Мама зі мною на руках вийшла за хвіртку, батько торкнувся її плеча зі словами: «Прощай, жена. Расти, дочка». Ти розповідала мені, як заможний та бездітний брат бабусі Нюсі просив, щоб ти мене віддала йому з дружиною на виховання, обіцяв виростити, як рідну, дати хорошу освіту. Але ти не змогла. І вчинила, як повинна була, бо ти — справжня мати.
Я уявляю, мамо, як тобі стало нестерпно жити у свекрів, бо п’яний свекор усе частіше дорікав, що ти з дитиною нікому не потрібна, та вказував на двері. Хоча свекруха намагалася тебе заспокоїти, бо сподівалася, що син схаменеться і повернеться.
Ти вирішила довести, що не залишишся сама. Пішла увечері з подругою на танці, де й познайомилася зі своїм майбутнім другим чоловіком — високим та видним Петром із села, що по той бік ріки Лаби. Розповіла свекрусі, що твердо вирішила вийти за нього, адже вона була тобі як мати, навіть зібрала для тебе так званий посаг.
Мамо, я тобі казала, що пам’ятаю: було темно, ми їхали у машині з вусатим водієм, якого я злякалась, бо раніше не бачила вусатих дядьків. Зайшли у низеньку хату, де біля пічки сидів старенький дідусь, було ще двоє чоловіків і жінка (вітчим і його брат із дружиною). А далі, як у кіно, бачу відображення у позеленілому від віку дзеркалі, що висить на стіні: високий чоловік тримає мене на руках, а мама каже: «Лара, это твой папа». Так, я називала його батьком, але, на жаль, завжди відчувала, що я не рідна.
Насправді, рідним для мене став дідусь Олексій — батько вітчима. Він був зі мною, поки ви ходили на роботу до міста: допомагав зранку одягатися, годував, купував мені цукерки і кольорові повітряні кульки. А головне — розмовляв зі мною і співав мені давніх пісень, одну з яких я пам’ятаю досі.
Новий чоловік виявився неврівноваженим і ревнивим до нестями. Дідусь завжди під час сварок захищав тебе, а я обіймала, коли ти плакала. Ти не раз збиралася покинути його, повернутися додому в Україну, але щоразу пробачала.
Водночас вітчим був роботящим, чудовим теслею, гарним господарем. А ще любив рибалити, тож риби нам не бракувало.
А пам’ятаєш, як поряд із хатиною будували новий саманний дім? Я бачила, як багато людей ногами товкли глину з соломою і ще з чимось, а потім заповнювали нею дерев’яні форми, у яких саман підсихав. Більше 20 років цей будиночок був нашою рідною домівкою.
Мені було п’ять років, коли народилася сестричка Іринка. Дідусь її дуже любив і доглядав уже за нами обома. А коли їй ще не виповнилося і трьох років, він раптово помер. Це сталося в аномально теплий лютневий вечір 1970-го. Для нас, малих, це було перше справжнє горе.
А у квітні того ж року сталася радість — народилася наша найменша сестричка Оленочка. І я надовго отримала статус няні.
Ти мені розповідала, та й я згадала, як одного дня приходжу зі школи, а у нас гість — мій рідний дід Дмитро, а твій колишній свекор. Прийшов просити пробачення й умовляти тебе повернутися до мого батька, хоч і з усіма дітьми. Добре, що вітчима не було вдома.
Як тільки підросла Оленка, ти знову пішла на роботу, на деревообробний комбінат, де працювала разом із вітчимом у будівельній бригаді. «Мала» ніяк не хотіла у дитячий садочок, то, бувало, брали її з собою на роботу. А влітку ми залишалися вдома утрьох. Розумію, як ти, матусю, хвилювалася, лишаючи нас самих.
Бувало всякого, але хорошого згадується більше. Яскраві й теплі спогади про наше дитинство — окрема історія.
Розумію тепер, як ти нас жаліла, коли ми були ще дівчатками, увесь час просила нас гарно вчитися у школі, щоб потім здобути професію учителя, бухгалтера або швачки. Бо сама любила шити. Коли придбали просту швейну машину (вона й досі працює), то ти сама обшивала нас, а ще в’язала гачком кольорові берети. Ми добре вчилися. Ви завжди із задоволенням ходили до школи на батьківські збори, бо нас хвалили як гарних учениць.
Мамо, мамо, а як ти витримувала розлуку з нами, коли ми повиростали та розлетілися, як ті пташки з гніздечка? Зараз ми завжди на мобільному зв’язку з тобою та з нашими дорослими дітьми. А тоді тижнями йшли листи і листоноша був найбажанішим гостем, бо, можливо, принесе листа чи святкову листівку, від котроїсь із нас або з рідного села від бабусі Віри.
Спогади, як нескінченний клубок, — потягни за нитку й буде розмотуватися історія життя. Історія, що складається з безлічі окремих епізодів і спогадів кожної рідної та близької людини…
Багато пережито у твоєму житті, мамо. Стільки, що вистачить не на один роман. Хотіла б я мати такий талант, щоб написати про тебе найкращу книгу, читаючи яку, ти почувалася б щасливою. На жаль, не завжди життєві романи бувають зі щасливим кінцем.
У 1987-му, коли овдовіла, ти була на десяток років молодша за мене теперішню. Через рік після смерті чоловіка вирішила повернутися на батьківщину — туди, де твоє коріння, твоя мати, брати. Та й молодші донечки вчилися у Полтаві. Брати приїхали і перевезли тебе у Козельщину. Сюди ж після навчання повернулися Іра й Олена. А згодом переїхала і я разом із малим сином. Почалася нова сторінка твого життя, сповнена клопоту, переживань, горя від втрати рідних людей, нечастих радощів і безкінечної праці…
І сьогодні у твій ювілейний день народження ми дякуємо тобі, рідна, та просимо пробачення за всі прикрощі, що ми завдали тобі. Ти ніколи не залишала нас без материнської підтримки і любові. Ми щасливі, бо у нас є ти — люба матуся! Ми завжди захоплювалися і захоплюємося твоєю силою духу, витримкою перед будь-якими випробуваннями долі, умінням знайти вихід зі, здавалося б, безвихідної ситуації. Тож здоров’я тобі, благополуччя і довгих років спокійного безхмарного життя!


Спогади своєї мами, Катерини Іванівни Гончарової,

записала Лариса НЕСВІТАЙЛОВА
смт Козельщина

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *