«На рандеву» козу возили…

Придибенцiя, створена за мотивами розповiдi бреусiвчанина Вiктора Хохича

Одного чудового весняного ранку заходився я поратися біля паркану. Жінка вже голову прогризла: полагодь та й полагодь, бо вже від людей стидно! А там роботи тієї — кіт наплакав. Прибив кілька штахетинок — та й по всьому.
Настрій — як на замовлення! Попереду вихідний, на рибалку вирішили поїхати з другом і сусідом Миколою. Та ось і він — легкий на спомин.
— Привіт! — гукає з-за паркану. — Слухай! Є могоричове діло.
— Що за діло?
— Та моя Галька заставляє козу «на рандеву» до цапа повести. А самому якось не хочеться. Та й далеченько, аж у Кащівку…
— Ні біса собі! За десять кілометрів! Хіба що, в нашому селі жодного цапа не зосталось?
— Та цапи, конєшно, є… Та тільки Галька наполягає, щоб тільки в Кащівку. Бо там, бачте, цап особенний, якийсь породистий. Шо ти будеш робити?.. То, мо’, гайда за компанію, га?.. А тоді приллємо це діло, як слід! — благально дивиться сусід на мене.
«Прилити» — це, звичайно, добре діло, міркую собі. Але ж цимбелити оту нечестиву тварину у таку далечінь?..
І тут блискавкою сяйнула ідея.
— Слухай! — кажу Миколі, — а давай повеземо твою козу мотоциклом!
— Як? — дивується сусід, — Та вона ж вискочить із коляски!
— Не біда! Посадимо, прив’яжемо до сидіння, шолома надінемо. Вона ж у тебе безрога!
— Та… вобше-то можна, — погодився Микола, — Але… коли даішники перестрінуть? Та штраф упаяють за таку «пасажирку»?
— Не хвилюйся! Все буде добре. Давай готувати нашу «наречену»!
Сказано — зроблено. Вивели ми з хлівця козу, приготували паски. Давай саджати в коляску. Еге! Брикається клята «наречена!» І не думав, що стільки сили в невеликої тварини. Два дебелі мужики не можуть здолати! Але таки подолали кляту худобину. Зв’язали їй передні і задні ратиці широкими ременями, посадили, прикріпили до сидіння, наділи закритий шолом. Чим не пасажирка? Але ж несамовито репетує худобина! Собачий намордник не допомагає — бекає, як навіжена! Сяк-так зв’язали їй писок жінчиною хусткою. Замовкла, нарешті!
Завели мотоцикла, поїхали.
До полтавської траси швидко домчали. А тут якраз і «канарейка» стоїть. Зупиняє нас даішник. Перевірив документи. Та все зирить на коляску, мовляв, що це за чудо в шоломі сидить?
Вже і їхати зібрались. Аж тут, з коляски різонуло вуха голосне «бе-е-е!!!». Злізла, мабуть, хустка з писка. Ну, і…
Отетерів молодий даішник, ми теж спантеличено зиркнули на нашу неспокійну «пасажирку»!
— Що… це… таке? — ледь вимовив страж порядку на дорозі.
— Коза! — вигукнули ми в унісон, — До цапа веземо!
— Ко… що? — вирячив очі сержант. Підійшов, підняв забрало шолому, і… Ні, це треба було бачити! Ми думали, що він лусне зі сміху!
— Це ж треба таке придумати!
— Ладно, поганяйте, раз таке діло! — витираючи сльози, махнув палицею сержант.
Понятливий даішник попався, ще і з почуттям гумору!
Нарешті доставили козу за призначенням. Розв’язали. «Рандеву» пройшло успішно. І що цікаво — «наречена» уже без вагань сама стрибнула в коляску і не дуже й пручалася під час не вельми звичної процедури підготовки до транспортування. Писка вже не зв’язували. Все одно скине.
На зворотньому шляху знайомий даішник запитав: «Ну, як, порядок?»
— Во! — показали ми великі пальці і помчали додому.
Добре хильнули за успішне козяче «рандеву» і почали готуватися до завтрашньої рибалки.
Та побувати на ній так і не судилося. Ледь благословилося на світ, як почув я крик Гальки і Миколине бубоніння у сусідньому дворі.
— А хай би вона тобі здохла! — вигукував Микола, — Чуєш, сусіде? Коза оп’ять до цапа! Щось учора не вийшло! Доведеться знову їхати!
— Ну, що ж, така наша доля… — приречено зітхнув і я, з жалем дивлячись на рибальські знаряддя.
А клята коза уже звично забралася до коляски, дала себе зв’язати, і — в путь!
Скажу одразу: аж за третім разом вдалося після «рандеву» задовольнити цапові невситиму «пасію». І таке буває! І козенятка гарні привела згодом наша «пасажирка».
І все було б гаразд. Але ця пригода якось просочилася на село. Мамо рідна! Скільки побрехеньок і небилиць про нас із Миколою ходило! Мовляв, що сама коза прив’язувалася в колясці, і шолом зодягала, і… Чого тільки не вигадають злі язики! Чи, може, не такі вони вже й злі? Бо пригода таки ж і справді неординарна. Не кожен день трапляється в селі, аби таким чином козу «на рандеву» возили…

Кость ТАРАНЕНКО

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *