Різдвяне диво

Красуня-Зима має норовливий характер. Сьогодні чудесно, сніжок дрібненький сипле, аж ось загуде, заметів повибудовує, що й добрим людям пройти ніде. І втихне ненадовго.
Саме тихого зимового вечора Леся та Сашко пішли колядувати. Вони були із заможної сім’ї, мали теплий і чепурний одяг, багато іграшок, тож і колядували тільки задля гарного настрою та власного задоволення. Розпашілі, веселі вибігли з хати — і заледве не збили з ніг дівчинку. Маленька. Тендітна. Зодягнена у тоненький плащик і хустину — напевне, їхня ровесниця.
— Пхі, — скривилася Леся.
— І що то за чудо в неї на голові?!!— вигукнув Сашко.
У Марусі, а саме так звали дівчинку, на очі набігли сльози. Вона не видала свого болю і хутенько попрямувала до ще напіввідчинених дверей оселі, з якої щойно вийшли діти. Маруся не образилася на прикрі слова, адже їм і на гадку не спадало, як їй із мамою та двома молодшими сестричками важко. Особливо взимку, коли одна-єдина пара чобіток на всіх.
Гроші, цукерки та яблучка були справді для Марусиної сім’ї конче потрібні. Тому вона, незважаючи на холод, ходила з хати в хату у своїй благенькій одежі, співала людям про Ісусика, що народився, про янголят, пастушків. Вістила людям мир і злагоду, які віднині мають оселитися в кожному домі.
Минуло небагато часу. Маруся тішилася кількома цукерками, та й грошенят дрібку наколядувала — на хліб вистачить.
А Сашко з Лесею подались спершу до тітки й дядька, опісля — до дідуся і бабусі, та ще й сусідам заколядували. Вони несли додому заледве не повну торбинку печива, цукерок, фруктів. Та повертатися ще не хотілось, надворі ж було так гарно. Тож вирішили трішки погуляти.
За сміхами та жартами діти проминули потрібну вулицю і, завернувши не в той бік, опинились на чужій вулиці. Вони тут раніше ніколи не бували. Самотні хатини з малесенькими подвір’ями, з дахами, що «світили» дірками і темними віконницями. Все побачене їх прикро вразило. Убогі зацвілі стіни викликали внутрішній холод.
Пройшовши кілька метрів, помітили будинок іще вбогіший і набагато менший від інших. Лише у ньому жевріло світло.
Діти мовчки перезирнулися і попрямували до облізлого віконця, звідки чувся дитячий плач. Зазирнули всередину. В темній кімнатці Марічка ділила цукерки між сестричками, а на лаві лежала їхня хвора матуся.
Леся із Сашком, не змовляючись, рушили до дверей. Постукали, і коли Маруся вийшла на поріг, простягнули їй торбу з подарунками. Але дівчинка вперто відмовлялася. І тоді Леся сказала: «У церкві священник розповідав, що треба безкорисливо допомагати тим, хто потребує допомоги. Я думаю, що ти мусиш прийня­ти цей подарунок заради сестричок і заради нас. Бо ми з Сашком вчинимо тоді не так, як навчає Ісус».
Маруся була розчулена і здивована. Аби якось віддячити несподіваним дарувальникам, вона запропонувала провести їх хоча б до кінця вулиці. Та коли діти вийшли із двору, час ніби зупинився.
Усе завмерло. Навіть вітер не колихав заспані дерева. І тоді на небі з’явилася сліпуча зоря, радше яскравий пучок променів, що збільшувався і збільшувався. Зі світлової хмари вийшов ангел і сказав:
— Ви добре зробили, що допомогли Марусиній сім’ї. Тож не забувайте сьогоднішній вечір і робіть завжди так само, як зробили сьогодні. З такими дітьми щасливою буде кожна сім’я, і батьки, і Україна.
Ангел зник так само раптово, як і з’явився. А між дітьми відтоді виникла міцна дружба, яку нічим не розбити. І хто сказав, що чудес не буває?

Варвара СЕРАФИМ
За матеріалами сайту rizdvo.livejournal.com

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *