Насип під Лутовинівкою: легенда перша

Після нашої публікації 18 грудня «Насип під Лутовинівкою: ваша легенда?» редакція отримала перші відгуки. Наприклад, одна легенда стверджує, що Гришино-Рівненська залізниця — об’єкт зловісний і несе нещастя. Варто було розпочати або просто активізувати будівництво — і разом із ним починалася війна. Тому, подейкують, і припинили ці роботи остаточно, щоб не випробовувати долю… А наш читач, лутовинчанин Володимир Перекопський переповів спогади свого діда й інших старожилів, яких довелося чути і які пропонуємо вашій увазі

Понад 80 років тому, ця рейка була частиною вузькоколійки, по якій бігали «кукушки»;
нині ж — лише згадка, що лишилася
й у господарстві Володимира Перекопського.
Фото Юрія ОПЕРАЙЛА

Гришино-Рівненську залізничну колію розпочали будувати ще до Першої світової війни у 1914 році. Селяни з усіх ближніх сіл возили землю для насипу. Мій дід Гаврило Пантелеймонович Перекопський теж возив землю кіньми, а його сват Данило Блінов — волами. А жінки потім від возів носили землю корзинами.

У Козельщинському районі насип пролягав із Кобеляк через Кащівку, Бригадирівку, Лутовинівку (біля стадіону, повз заготзерно); через Демидівку (Квіти), Омельниче, Гайове; розривався на місці решетилівської траси і між Пісками та Книшівкою прямував до Манжелії Глобинського району. У самому насипу робили проходи для води, й не тільки для неї, і викладали їх крупними каменями. У Бригадирівці, наприклад, через насип був міст, а в насипі — розрив для проїзду потягів по залізниці, побудований у 1869-1871 роках. У Лутовинівці насип мав тунель для проїзду гарб і для переїзду у тодішній колгосп Ілліча.
У Демидівці насип розривався через ставок, який раніше називали «монашенським», у Омельничому — для проходження води; а в Харченках і Дяченках — через болото.
1914 року в Лутовинівці для робітників, які будували залізницю, спорудили житловий будинок із підвалом, куди заносили інвентар: ломи, лопати, болти і гайки, а також ключі.
До Другої світової війни 1941 року насип був готовий. Велися роботи з будівництва залізничної колії, на той час вона була зроблена частково, навіть пробігали маленькі паровози, які називалися «кукушками». У Лутовинівку прибував поїзд із платформами, з яких вивантажувалися рейки, підклади і залізні шпали для колії, у тому числі й для мостів через розірваний насип. Поїзд ставав на першій колії, приблизно до 100 метрів від стадіону. З лівого боку від села була глибока канава для води, яка бігла з гори і заливала залізничну колію. Тоді великих посадок іще не було, лише високі осики на станції. Сама ж вона була двоповерховою, як у Потоках і Кобеляках.
Лутовинівку німці окупували 15 вересня 1941 року. У будинку, де раніше жили робітники залізниці, розмістили наших полонених. Двір обтягли колючим дротом, при вході поставили вишку з двома кулеметами. А самі окупанти розмістилися у дерев’яному театрі, який знаходився за згаданим старовинним будинком і який, відступаючи, спалили. А будинок робітників після війни відбудували й він став сільським клубом, там демонструвалися фільми, які за один сеанс могли переглянути 250 глядачів, — саме стільки місць було у залі. Працювала художня самодіяльність, був свій духовий оркестр; лутовинівські артисти їздили по селах району і давали концерти…). Слід зазначити, що німці у нас по хатах не жили — тільки у тому театрі, а також у конторі, на підприємствах, яких було багато у селі. А німецький комендант (шеф), якому підпорядковувалися усі поліцаї, навіть козельщинський шеф поліції Мокієнко, жив на станції…
У 1950 році до нас у Лутовинівку приїздили московські інженери. Потім оголосили, що продовжувати будівництво Гришино-Рівненської вузькоколійки немає сенсу — оскільки вже почали ходити поїзди з паровозами вагою 230 тонн — «Серго Орджонікідзе», «Фелікс Дзержинський». Це означало, що насип потрібно було би розширяти удвічі, а то й утричі…
Щодо того будинку 1914 року для робітників залізниці, то він багато разів ремонтувався. Спочатку замінили дерево, потім — покрівлю, стіни були із червоної цегли. Два вагони дошок пішло на той ремонт! Потім колгосп його облицював плиткою. Недовго він простояв, почав просідати, тож плитка потріскалася, почала відпадати. Потім будівлю поштукатурили. Зараз у ньому розміщена церква.
А стару залізницю інколи називають «сталінською», та я з цим не згоден. Це не правильно. Адже проєктувалася ця дорога і розпочиналося будівництво ще за царя.
Усе, що я чув від людей і що бачив на власні очі, я написав. Може, ще хто щось чув чи знає? Поділіться, було б цікаво почитати.

Володимир ПЕРЕКОПСЬКИЙ

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *