На Божій дорозі…

Валю, Валентину Опанасівну Сітало я зустрів у Козельщині за кілька днів до Нового року. Вона рухалася новозбудованим тротуаром із центру і туди далі, до п’ятиповерхівок, додому. За військкоматом зупинилася, і наче пташкою принишкла. Повернула трішки праворуч, так і застигла. І пильніше вдивлялася у приміщення, а ще більше прислухалася. Так-так, до «Дзвіночка», до дитячого садочка. А чи раптом не почує такі незабутні голосочки дітлахів? Чимало літ працювала вона у цьому закладі вихователем. Мала й відповідну освіту, закінчивши свого часу аж у Макіївці, що на Донеччині, профільний навчальний заклад.
— Що, Валю, «Дзвіночок» щось нагадує? — запитав, підійшовши до неї.
— Не забути тих років, — зізналася щиро.
Ще й таке запитав:
— Чому не на велосипеді? Зима ж, як осінь.
— Та так, вирішила пройтися, — відповіла, — коли воно пішки, то і більше побачиш, і краще поміркуєш…
Привітавши один одного з прийдешнім Новим 2021 роком, ми обмінялися новинами та розійшлися у своїх справах. А першого січня, о п’ятій ранку, її не стало. Вона полинула в інший світ, де немає зла, образ, лицемірства. Туди, де панують духовна благодать, спокій, мир.
Проводжали в останню дорогу тут, у Козельщині, рідні: Олексій Юхимович, дочки Таня та Юлія (кожна з доньок уже має по троє своїх дітей — шестеро онуків мало вже подружжя Сіталів). Зі сльозами на очах сумували біля домовини друзі, колеги, сусіди. А поховали Валю за її заповітом аж у Манжелії — у сусідньому з нашим районі, за Пслом, поряд із мамою Катериною Савівною та бабусею Анастасією Миронівною. Там і попрощалися з Валентиною її рідні брати зі своїми родинами — Михайло, Віктор, Володимир, а також жителі її рідного села. У місцевій церкві священник Георгій з півчою відправили заупокійний молебень. Під час прощання з покійною гарні і важливі були сказані слова.
…Манжелія — гарне село, припсільське, особливо воно чарівне навесні та влітку. Це і є та мала батьківщина, де минали дитинство і юність Валентини Опанасівни, де розквітла її дівоча врода, звідки і благословляли батьки дівчини на велику життєву дорогу.
Божою добротою кожен із нас крокує у Вічність. І це не прогулянка. Життєва стежина кожного з нас устелена не лише яскравими червоними трояндами, а часто і колючками, помилками, огріхами.
Роки, які припали на долю Валентини Опанасівни, часом були бурхливими, неспокійними. У кінці вісімдесятих та на початку дев’яностих Валя виявилася ще і активною громадською діячкою — вона стала прихильницею козельщинського осередку Народного руху України. Вона разом із іншими рухівцями боролася за справедливість, захищала інтереси простих, часом знедолених людей. Валя спробувала й газетярського хліба. Володіючи словом, вона почала дописувати до місцевої районної газети, а потім певний час працювала і в штаті газети. Трохи пізніше за сприяння родини видала невеличку книжечку для дітей. Особливим для нашої землячки був і минулий рік — рік епідемії, карантину. Певний час були зачинені храми. І на Вербну неділю Валя разом із друзями вийшла на широку дорогу, назустріч сонцю. Вони молилися і запрошували сина Божого до своєї оселі, до свого серця. Тож віриться: не з порожнім та черствим серцем залишала цей білий світ.

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *