Усе світле, радісне, добре пов’язане тільки з татом — найдорожчою у світі людиною для мене

Тетяна Міщенко

Мій тато, Володимир Іванович Устименко, познайомився з моєю мамою у Кременчуці, де обоє навчалися у фельдшерсько-акушерській школі. Вони були затятими спортсменами; вдома зберігається купа грамот за участь і перемогу у різних спартакіадах. Після закінчення тієї школи молодих фельдшерів направили на роботу в Кіровоградську область.

Володимир Устименко — інструктор з волейболу у жіночій
волейбольній команді фельдшерсько-акушерської школи, що зяйняла
ІІ місце у розіграші 1951 року на першість міста.

Зі спогадів батьків знаю, що фельдшерсько-акушерський пункт був звичайною хатою, в одній половині якої приймали хворих, робили щеплення, виконували маніпуляції, там же була і пологова палата. У другій половині жили ми. ФАП обігрівався пічкою, мабуть, був не дуже теплий, бо батьки згадували, що часто новонароджених забирали на свою половину, клали у ліжечко до мене, щоб обом було тепліше.
Тато регулярно здійснював подвірні обходи; говорив, що фельдшер повинен знати все: і хто що їсть, і хто з ким спить, і хто жене самогонку; повинен уміти все: і пологи прийняти, і рану зашити, і вивих управити. Кажуть: «Знаєте, яка різниця між лікарем і фельдшером? Фельдшер не знає ЧОМУ, але знає ЯК, а лікар знає ЧОМУ, але не знає ЯК» (медики зрозуміють, про що мова). Володимир Іванович-любив свою роботу і часто згадував про той період.

Із дружиною Антоніною та однокурсниками, м. Ужгород, 1963 рік

Дещо зі студентського життя. Навчаючись в університеті, тато отримав квартиру в Ужгороді. Допомогла його наполегливість і те, що, грубо кажучи, «розкуркулили» приватного стоматолога-угорця.
Квартирка була — половина будиночка на вул. Мукачівській. У дворі мешкали сім’ї угорців, словаків, євреїв — усього сім сімей. Жили досить дружно. Одна сім’я мала телевізор, тож ми ходили до них дивитися фігурне катання та хокей по Інтербаченню. У дворі ріс один горіх, урожай з якого ділили на всіх. Я трохи знала ­­угорською. А коли тато закінчив університет, він просто здав квартиру райвиконкому.

Тато брав напрокат автомобіль, і ми подорожували Карпатами. Він узагалі дуже любив кермувати, говорив, що їзда його ніколи не втомлює. Першою власною машиною у нього був «Запорожець», потім «Побєда», згодом — «Москвич».
Ми багато подорожували, принаймні, за тими мірками. Були у Прибалтиці, Криму, Західній Україні, Білорусі. Тато — за кермом, мама — «штурман», а я — пасажир. А років із 14 я стала «штурманом».
Було багато гарних пригод. Та одного разу ми на «Побєді» перекинулися; на щастя, ніхто не постраждав.
Коли жили в Ужгороді, ми з татом часто ходили дивитися футбольні матчі. Він уболівав за «Динамо». Останні роки, окрім футболу, уболівав за наших боксерів, за дівчат-біатлоністок.

А ще у них із мамою була велика колекція платівок, вони любили їх слухати й під них танцювати. Тато був один сімейний на курсі, тож часто у нього (бо квартира ж) збиралися одногрупники.
До нього приходили й зі своїми проблемами зі здоров’ям. Усі сім років навчання тато працював медбратом у різних відділеннях, мама також — медсестрою. Ми часто зустрічали її з роботи увечері та йшли на вечірній сеанс у кіно (я під полою його плаща).
У Козельщині також бігали і на концерти, і в кіно — доки все це не замінив телевізор…

Так сталося, що його фах — рентгенолог — і визначив місце проживання: у Козельщинську райлікарню потрібен був саме рентгенолог. Уперше до Козельщини ми з татом потрапили влітку 1964 року. Приїхали оглянути місце нової роботи і підшукати квартиру. Пам’ятаю, що мені дуже не сподобалася «кам’янка» від вокзалу до старої поліклініки, а от «паркетні» тротуари (викладені цегляною паркетною кладкою) навпаки — справили незабутнє враження. Дві стежки їх вели нагору.
Я запитала у тата, чому ми приїхали саме у Козельщину, на що він відповів, що так буде найближче до його та маминих батьків (вони жили під Полтавою). До речі, у Кременчук ми їздили щомісяця «робочим» поїздом. Потім я дізналася, що тато з кожної зарплати возив гроші батькам, допомагав їм.
Коли підросла, уже сама їздила до бабусь і на вихідні, і на канікули. Пригадую, досить довго тато своєрідно піддражнював свою маму: коли заходив у хату, піднімав одну руку вгору й вигукував: «Хайль!». Бабуся у відповідь махала: «Ну, що ти, Володю? Та хай він пропаде! Та хай йому!» Потім якось ці жарти зійшли нанівець.

Володимир Устименко, донька Тетяна, дружина Тоня, й онучка Таня

У Козельщині ми років 5 жили на квартирах: спочатку у провулку Кірова, потім на вулиці Котовського. А коли почали споруджувати п’ять будинків на вулиці Дзержинського (нині Котляревського) — нам там виділили квартиру. Володимир Іванович увесь вільний час був на будівництві. Старожили говорили йому, що місце під будинок невдале, — там, начебто, були монастирські конюшні, потім звалище сміття, але вдіяти вже нічого не можна було. І він, як міг, старався укріпити будинок, сам рив канави під фундамент — не за нормою, а до «підошви», до твердого ґрунту. У деяких місцях не докопувався.
І потім із тим будинком було багато проблем. Ми заселилися, коли він був ще недобудований, тіснилися в одній кімнаті, користувалися туалетом райспоживспілки. Старожили пам’ятають, там був ковбасний цех, коптильня, погреби, сарай із газовими балонами. Тато пофарбував дах будинку масляною фарбою, а вночі сталася пожежа, балони з газом стали вибухати — кажуть, їхні уламки знаходили аж біля ставка. Тато так боявся, щоб не зайнявся дах, поливав його водою, просив і пожежників поливати. А мама, жартуючи, говорила, що просив полити і туалет. Я також пам’ятаю ту ніч, коли прокинулася від вибухів, криків, бачила у відкриту кватирку, як летіли палаючі уламки.

5-річна Тетянка із татом і мамою

До медінституту я вступила 1974 року, маючи власну сім’ю, — доньці уже було 9 місяців. Без допомоги батьків було б дуже скрутно. До трьох років донька жила з моїми батьками, вони допомагали нам і грошима, і продуктами, фізично і морально. Віддячити їм я могла тільки зразковим навчанням. Коли після інтернатури я прийшла у 1983 році на роботу, Володимир Іванович «віддав» мені рентгенкабінет, а сам працював на флюорографі, патанатомом і черговим лікарем.
Мені дуже пощастило працювати з батьком. З ним можна було порадитися, поділитися труднощами у діагностиці, обговорити цікаві випадки. Ми працювали тоді на приладі РУМ-20, більшість досліджень велася у темряві. Герой одного роману, лікар-рентгенолог, говорив про таку роботу: «Сидиш увесь день у темноті, дивишся людські шлунки, врешті, почуваєшся, ніби тебе проковтнули».
Володимир Іванович любив рентгенологію за її доступність, інформативність, універсальність. І до сьогодні майже 80 відсотків діагнозів ставиться за допомогою рентгендосліджень. Він любив повторювати, що наша допомога потрібна і терапевтам, і хірургам, і травматологам — усім без винятку фахівцям медицини.
Його любов до професії передалася і мені. Тато — мій колега, учитель, порадник. Коли у 2013 році у новому кабінеті встановили цифровий апарат, він узявся досконально його вивчати, навчився працювати з комп’ютером, принтером. Мав допитливий розум, був наполегливим. Досконало знав роботу не тільки лікаря, а й рентгенлаборанта — нових лаборантів він навчав тонкощам роботи, її особливостям, бо більша частина успішної діагностики — це правильно зроблений знімок.

Тато був дуже акуратною, відповідальною і самоорганізованою людиною. Бути акуратним у побуті — армійська дисципліна. Від мене також вимагав порядку, привчав, щоб речі були на своїх місцях, чому я завжди опиралася… Хоча зараз вимагаю порядку вже від своїх онучок.
Найбільше мене вражало ставлення до роботи — він ніколи не запізнювався, не брав відгулів. Навчався на факультеті «Лікарська справа», мав фельдшерський досвід, працював багато років терапевтом, був асистентом у хірургів, потім багато років — патологоанатомом.
«Найточніший діагноз поставить!» — жартували у лікарні. Тоді дані від розтинів підсумовували роботу лікаря, проводилися клінічні та патологоанатомічні конференції. А правильність результатів розтинів підтверджували дані гістологічних досліджень, що виконувалися у Полтавській обласній клінічній лікарні. Приходили вони десь через місяць. І Володимир Іванович не приховував задоволення, коли «гістологія» завжди підтверджувала його висновок.
Кожного дня, пообідавши, виконавши домашню роботу, тато півтори чи дві години працював із підручниками. Мав прекрасну бібліотеку. Почав збирати книжки ще в університеті, багато було підручників із хірургії, акушерства, гінекології, терапії. У татовій бібліотеці зберігаються раритетні зараз книги авторів з рентгенології: Лінденбратена, Рейнберга, Рубашева. За цими книжками вчилася і я, та й зараз користуюся ними.

Особлива тема — це нічні чергування. Як і більшість лікарів, Володимир Іванович чергував по лікарні 4-5, а то і 6-7 разів на місяць. На ніч завжди робив повний обхід відділень, заходив у кожну палату, говорив із кожним хворим. Якщо було необхідно, робив призначення, але кожного втішав, підбадьорював, розповідав цікаві історії чи анекдоти. Після обходу заповнював історії хвороби і завжди був на посту разом із медсестрами, фельдшерами (тоді «швидка» була поряд із рентгенкабінетом), не цурався ніякої роботи. На жаль, мало залишилося колег і пацієнтів, які це пам’ятають. Він працював із А.С.Касьяненком, Ю.О.Проскурнею, А.Ф.Суховершею, В.М.Наземцем, Гуглею, Померанцевим, Погинайками, М.І.Шкілею та іншими. Світла їм пам’ять.

«Будячок серед троянд» — так жартівливо називав себе Володимир Іванович.
На цьому знімку — колеги прийши вітати його із 90-річчям.
Зліва направо, верхній ряд: Л.П.Молнар, Л.І.Гармаш, І Г.Митнюк, Л.О.Сердюк, Т.В.Міщенко; нижній ряд: В.М.Корецька, В.І.Устименко, В.В.Тристан, Н.М.Орнинат

Володимир Іванович любив життя у всіх його проявах, завжди бачив хороше, навіть у дрібницях. Любив трудитися в саду, поратися біля бджіл, допомагав зятеві Валерію працювати у теплиці, радів урожаям. Не любив високих слів, офіціозу, критикував своїх «дівчаток» за «мавпування» (так він називав занадто яскравий макіяж). Найбільше любив простоту, зручність і фізіологічність. Він ніколи не переїдав (хоча жартував: «Я ж нє лошадь, мнє полвєдра і хватіт»), не напивався, хоча полюбляв дорогий коньяк, робив домашнє вино. Любив фізичну працю, майструвати. Ніколи не захоплювався ліками. Його головними помічниками при застуді, приміром, були тепле вино і сон.

Вибачте, шановні читачі, за певну непослідовність подій і фактів, пов’язаних із пам’яттю про мого любого тата, я не майстер слова. Усе-таки він прожив чималий відтинок часу — понад 94 роки. І все світле, радісне, добре пов’язане тільки з ним — найдорожчою у світі людиною для мене. Досі не віриться, що вже минуло 40 днів, як перестало битися його велике любляче серце. Бо він і зараз серед нас — друг, однодумець, Інтелігент з великої літери, неперевершений фахівець своєї справи, котрій присвятив усе своє життя.

Please follow and like us:

1 thought on “Усе світле, радісне, добре пов’язане тільки з татом — найдорожчою у світі людиною для мене

  1. ДУЖЕ ЦІКАВО! ДЯКУЮ МЕНІ ТЕЖ ДОВЕЛОСЯ ПРАЦЮВАТИ З ВАШИМ ТАТОМ. СПРАВЖНІЙ МЕДИК І ДУЖЕ- ДУЖЕ ГАРНА ЛЮДИНА!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *