До дітей, онуків, правнуків

Яків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка

(Продовження. Початок — у №39 від 28.09.18 р., №42 від 19.10.18 р., №44 від 2.11.18 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.18 р., №47 від 23.11.18 р., №49 від 7.12.18 р., №51 від 21.12.18 р., №52 від 28.12.18 р.,
№2 від 11.01.19 р., №4 від 25.01.19 р.)

Дорогі шанувальники спогадів Якова Білоуська!

Не хотілося б вас засмучувати, проте доведеться. Вже за кілька номерів ми завершуємо публікацію понад сотні сторінок цього цінного рукопису. У зв’язку з цим є дві новини — хороша і не дуже. Хороша новина — те, що звернення «До дітей онуків і правнуків» має ще одну рукописну частину. Із першою ви вже ознайомилися. Погана — рукопис другої частини спогадів десь загубився: один дав другому, той — іншому, а інший передав ще комусь. Тож нині крайнього і не знайдеш.
У цій вервечці «крайніх» хоч детектива наймай, щоб допоміг її розплутати і розшукати рукопис! Тож, якщо хочете, щоб ми надрукували продовження цього шедевру (без перебільшення й іронії!), давайте разом почнемо його розшукувати. Можливо, комусь із вас відома хоч якась інформація про місцезнаходження рукопису, будь ласка, повідомте у редакцію будь-яким зручним для вас способом (стаціонарний чи мобільний телефон, Viber, електронна пошта, наша сторінка у «Фейсбук»).
Якщо у вас якимось дивом опинився цей рукопис, то нехай він не лежить мертвим вантажем і не припадає пилом у шухлядці чи на книжковій поличці чи, не дай, Боже, на горищі серед купи непотрібних речей. Краще принесіть його у редакцію. І вам буде велика шана і подяка як від нашого колективу, так і від усіх наших читачів. Будемо вдячні за будь-яку інформацію. І нам, і вам, напевно, страшенно кортить дізнатися: а чим же воно оте усе таки закінчиться?

РЕДАКЦІЯ

Уже нас зібрався великий табун, і ми без висунення і голосування стали командирами. Вийшли на край лісу, як глянули на луки, а я раніше казав, що від села — луки кілометра два, тоді ліс, і луки заслані людьми. І тільки п’ятки мелькають; там гурти скоту пасуться і снаряди рвуться. Та по всьому видно, що він стріляє не по людях. Так — просто лякав, бо ріденько і десь у стороні рвуться снаряди. Один тільки попав у гурт скоту і то, видно, случайний. «Усе! — кажу. — Сідай і співай «Броня крєпка і танки наши бистри». Дальше не йдем, там он снаряди рвуться!» Посідали під деревами, правда, не співали, бо не до пісні, не співається. Сиділи, поки стало темно, стріляти перестав. «Пішли!». Прийшли в село, а в ньому вже пусто майже. Ушилися усі «окопняки», самі господарі. Каже нам наш хазяїн, що були такі, що пробігли село і не останавлювалися, а ваші ждали вас, ждали і поїхали, покинули все: продукти, казани, посуд. Ну, все. Що мені з ним робити? Кажемо: «Продукти, що хочете, їжте, а то свині віддайте, собаці» Сіли, повечеряли, що підходяще було, узяли собі на дорогу і поманесеньку пішли додому.
Ніч. Темно. Дороги не знаєм, де ідемо, куди — аби на схід. Ідем, ідем. Село, постукали у крайню хату, женщина обзивається. «Тьотю,що це за село?» — «Озера!» Чого нас туди занесло?! А як нам далі іти? Я знав, що від Сушків дорога йде на Озера. «Тьотю, а як нам вийти на Сушки?» Вона нам розказала. Пішли. Ідем-ідем, а вже світає. Село. Що за село? У Сушки ми б уже давно прийшли. Щось за тітка вийшла на двір. «Тьотю, що це за село?» — «Булахи!» Як нас туди занесло? Вийшли за село, сіли під кучками гречки, давай підкріплятися. «Бач, — кажу, — і не даром несли те, що узяли, а то і додому не дійшли б!» Дійшли таки десь у дванадцятім часі дня.
Прийшов додому, ліг спати, спатки хочеться, ноги болять. Тільки заснув, коли це мама будить: «Уставай, вийди надвір, до тебе он приїхали!» Встав, вийшов, дивлюся — стоїть голова колгоспу, а головою був чоловік із Пригарівки Олексій Ялесеєвич Дяченко, хороший був голова. За всіх, скільки їх перебуло у колгоспі, луччого не було. Німці розстріляли як комуніста, забрали і більше він не повернувся. «Ну, що ж, — каже, — синок, собирайся на окопи». «Я, — відповідаю, — тільки повернувся звідтіля» — «Я знаю, — каже, — мама казала мені, що ти тільки ліг оддихнути, та що ж будемо робити? Поїдете у Високу Вакулівку». Було 2 години дня, а на три щоб виїхали. «Що ж, — каже голова, — бери, синок, лопату і іди в бригаду (а бригада була аж у Білоуськах), там Артем Пилипович і Пилип Пимонович запряжуть 2 пари волів і два вози, і з Богом! А продукти, — каже, — уже повезли для вас у бригаду з комори».
Ну, що ж, за лопату. Коли іде уже і Гриша, і Мишко дожидає. Ідемо дальше, дві дівчини Радченківські дожидають, зійшлися — і на Білоуськи. Прийшли, а там уже стоять дві гарби, запряжені волами, і хутірська молодьож нас дожидає. Поїхали. Їхали ми у Вакулівку три дні. У перший день ми виїхали за Ганівку. Там луки, верби, красота! Давайте тут станемо на ночовку. Стали. На другий день спали, поки сонце припекло, поки дівчатка їсти зготовили, ну і їхати. Та куди? Он яка жара! Вечором поїдемо. Поїхали ми з Ганівки, доїхали у Задовгу. Там наліво, скраю села, — школа, садок хороший. За школою — луки, озера. Волам є що їсти і пити. Стаєм там на ночовку.
Там ми з Гришою пішли гуляти на село увечері. До нас підійшла дівчина місцева, розговорилися. Вона каже, що малою служила у Білоуськах у Гриші дядька Антона і пригласила нас на вулицю. Я не знаю, коли Гриша прийшов, та я повернувся до нашого табору тіль-тіль сонце сходе. Проводив оту Варю, що приглашала нас, і проболтав майже до утра. Вона мені сказала, що пасе колгоспні телята, сьогодні буде пасти з подругою. Лагер телят — на луках, коло Мар’янівки. Виїхали ми з Задовги після обіду. Не доїжджаючи Мар’янівки, я договоряюся з Гришею, щоб знову остановитися на ночовку. Правда, ті два мужики запротестували: «А що ми скажемо, де ми оце були?» — «Скажете, що обламалися». Стаєм знову на ночівку. Ми з Гришею ійдемо до тих дівчат, і з ними — до вечора. Вечером вертаємося з ними в Задовгу на вулицю знову, та назад повернулися уже утром.
Приїжджаємо у Вакулівку, а там наш голова колгоспу і військовий стоять. Голова: «Де ви їздите?» — «А ми обламалися». «Бачте, — до військового, — я ж казав по телефону, що виїхали» — «Ну, ладно, — військовий каже, — їдьте у с. Довге, там будете квартирувати і працювати!» Ще не доїхали до села, а вже темніє, вечір, де там найдеш квартиру? Луки кругом. Стаємо там на ніч. Уже десь перед обідом приїхали у село. Там бригадир розпреділя на квартиру. Одна жінка стоїть та: «Оцих хлопців, — до нас, — давай мені. У мене такий самий є. Я привикша до того, коли він там прийде. І вони мені не мішатимуть. Пішли, хлопці!» І повела нас у свій двір. Тут ми були уже в хаті, нас троє. Та з нами ще Митько Луценко з Білоусьок. У неї теж син 1925 року народження і теж звати Яшком. Того дня ми не працювали, нам ніхто нічого і ми нікому нічого не кажемо.
А копають, уже до усадьби нашої хозяйки дійшли. Через дорогу двір: хата здорова, длинна, сарай теж такий. Бачимо — там дівчата чи жінки топлять. Ми питаємо Яшка: «Хто то?» — «А то, — каже, — дівчата з Кишінського району. Там їх повно!» Вечером прийшли вони. Точно, повен двір. Повмивалися. Ми стоїмо теж надворі. Ось одна гукає: «Хлопці! Ідіть до нас! Будемо знайомитися!» Пішли ми. Їх чоловік 20, може більше, і молодих, зовсім молодих, а то все, ну, десь поверх 20 років. Познайомилися. І вони тоді кожен вечір гукають нас: «Хлопці! Ідіть до нас гуляти!» То ми і ходимо, один Митько нікуди ніразу не пішов, а чого — не знаю.
На другий день вийшли ми уже працювати і нам старшой відміряв участок. Значить так — через усю усадьбу нашої хазяйки, але то нічого, та треба знести сарай, тоді через погріб, загорнути колодязь, спиляти три товстющі осики. Та усадьба, рів іде понад краєм. Копаємо, але а як розбити отой сарай і остальне? Хазяйка день і ніч плаче. Ми копаємо, єлі-єлі ворушимося. Осталися самі. Уже всі перейшли аж за село у степ. Осики Артем та Пилип Пимонович спиляли і попиляли на дрова. За це хозяйка довольна хтозна і як, а їм той військовий сказав, щоб попиляли. А потім бачить, що ми свого участка не кончим і до нового году. Тоді він нам каже: «Слухайте, хлопці, ви отут кончайте та підемо туда до гурту, а те нехай пока остається на сарай і остальне!» Хорош чоловік був, так воно все і осталося стояти. О! Ми раді стараться. До обіду усе закінчили.
І повів нас старшой до гурту у степ. Відміряв нам участок. Це вже було від села далеченько, десь до трьох км. Ускорості веде знову щось за гурт дівчат. А то наші сусідки, оті Кишінські, забув їхнє село. Отак ми стали сусідами і дома, і на роботі, бо їм відміряли коло нас. Вони уже третій участок займають, а ми зайняли ще тіки другий. Та нас гальмував отой сарай та інше.
Ось тут у мене прийшла пора любові. До цього були в мене дівчатка. І ото, що в школі була подружка, та то була просто дружба, захоплення. Але до кожного молодого хлопця або дівчини об’язатєльно прийде пора любові, і не завжди у строго встановлений час; може прийти в кого даже у 14-15 літах, а може у 20-25 і даже більше. А немало не одружиться повік або не вийдуть заміж повік. Значить, то людина «пуста в любові». До неї так і не прийде пора кохання. Тому і слово таке — «холостяк». Так чоловік «холост в любві», а не одружився довік — «вічний холостяк», він прожив вік без пори любові. Ця людина вважається хвора, хоч не фізично, а душевно. Тому багато і багато, не знаючи всього цього, одружуються у час простого захоплення. А пора любові приходить, може тому і розводяться вони. Вислів один: «Не зійшлися характером» — ні, не в характері тут діло, а просто незнання своїх душевних чувств. Усі оті, що з першого вечора, або кожному, з ким зустрічається, говорить: «Я люблю тебе до гроба» — просте теліпання язиком. І це не якась філософія, а просто людська мораль.
Поки не прийшла до мене ця пора, я зустрічаюся з дівчиною і, може, і не короткий час. Сам собі думаю: пхе, так оце така любов? Вона ж для мене безразлічна: зустрівся з нею чи ні, чи пішов я до неї, чи вона не прийшла, — мені однаково. Кажуть, та і в літературі немало зустрічаю, що через любов мучаться, навіть самогубство буває. «Тю, дурні!» — думаю. Ну, хороша вона, ну, красива. Ну то й що? Я ото буду печалитися, як вона не вийшла, чи пішла з другим? Не буде Галя, буде другая…
Та прийшла і до мене ота пора любові. Ішов мені 18-й рік. І отам на окопах у с. Довгому з дівчаток, отих наших сусідок, я при первім знайомстві задивився якось на неї. Познайомилися. Олею звати. Я поговорив з нею один вечір, другий, і розумію, що в мене почуття до неї зовсім не такі, як були до других. Мене до неї тягне. Хочу, щоб швидше вечір прийшов. Думаю: та що це таке? Он скільки тут дівчаток, піду до других десь! Ні! Тягне мене тільки до сусідок, до неї. Вона не вийшла до гурту. Я — до неї в хату. І ось стали ми копати окопи рядом. Мені її хорошо видно, та кинулося у вічі, що вона якось різниться від дівчат, а чим і як, не пойму нічого.
Перерва на відпочинок через кожну годину 15 хвилин, одна перерва до обіду 30 хвилин, на обід — одна година, після обіду теж є одна перерва 30 хвилин. Як тільки перерва — ми ідемо до дівчат. Вона сяде окремо від гурту, або сяде біля неї одна-дві дівчини. Сидять, балакають. Ось одного разу сидить вона сама, підходжу до неї, сів, кажу: «Слухай, ти не штунда?» Вона: «А що таке «штунда»?» Я їй розказав за штундистів. «Так ось, — кажу, — ти, наче нашої віри. Ну, ти, — кажу, — для остальних, як чужа наче» — «Ні, — каже, — я не штунда». Вечером по шабашу ми ідемо удвох у село і так кожний вечір. Увечері, як завжди, вони гукають: «Хлопці! Ідіть до нас гуляти!» Ідемо, співаємо. У них гітара є і ті, що грають. Вони почули, як ми з Гришею співаємо, кожний вечір просять, щоб ми заспівали, або ігри якісь устроїмо. Вийде й Оля. Та я до неї підійду або сядемо удвох на призьбі, а призьба кругом хати була висока, широка. Хата давнього будівництва. І от як тільки ми удвох, дівчата щось наче шушукають і так наче усміхаються. Гриша ж там з однією шури-мури завів. У нього Валя.
Ми балакаємо своє: розповідає вона за себе, за свою жизнь. Батько її з матір’ю покинув, коли їй було 5 років, вона одна в матері. Мати ще не стара — 40 років. Я їй розказую за себе. Ну, як обично, болтаю і болтаю. Та я і раніше казав, що дурного в мене ніколи ніде, нікому не було. Уся моя розмова до діла, і тільки правда. Розповідаю їй, як ми на Дніпрі копали окопи, як звідтіля п’ятками мелькали… Говорити я міг на любу тему і без кінця. Словом, поняв я, що «утрєскався» в неї основатєльно. Начав понімати, що «тепєрь повєртє, дєті, що єсть любов на свєтє», або кацапи співали: «Улюбился, утрескался. Был бы ножик, зарезался бы!»
Та бачу і понімаю добре, що я для неї не безразлічний. Видно по всьому, що вона хоче бути до мене взаємною, та і бачу також добре, що її щось наче стримує. Та я нічого і не пойму. Одного дня вечером перед кінцем роботи приїжджає щось за мужик бігунками. Дівчата побачили — як кинуться усі до нього, оточили його. Це від нас далеченько, що там вони розмовляють, нам нічого не чути. Довгенько вони так говорили. Дальше всі дівчата ідуть до місця роботи. Вона осталась коло нього, розмовляють удвох. Я сидю з хлопцями, дивлюся на них. Бачу, що чогось його розговор став жвавіший, голосніший, сам дядько руками розмахує. У цей час підходять дівчата. «Хто то такий?» — питаємо їх. «А то наш бригадир приїхав!» Хтось із хлопців питається: «А чого то Оля там осталася? Чого він ото перед нею розходився?» — «А хтозна, що там може бути між чоловіком і жінкою…» — «Як чоловіком?» — «А то її чоловік!» Хлопці як зарегочуться! Гриша качається та регочеться: «Та він же їй папа, та справді це, чи ви того… загинаєте?» — «Справді, — кажуть, — вона замужем. Уже один рік її донечці і ото її чоловік» — «Чого ж вона сюди приперлася?» — «А вона оставила дочку у матері, вона її відлучає від груді. Так щоб не бігти до дитини, вона і приїхала сюди. Рішила, що для неї так буде легше перенести розлуку з дочкою!» — «Добре, — каже Гриша, — та вона за цей період забула за грудь, та і за маму, та що він папа, так папа тільки для дочки, та і для неї, та йому ж років під 30!» — «Ні! — кажуть, —34!» — «Ого-го!» І регочуть.
Я встав, відійшов трохи вбік, і біль, і жаль нуртує в мені; думаю, оце так влип! І злість бере мене на неї: чого ж ти мені не казала, що в тебе чоловік є, що ти заміжня жінка, чого? Дивлюся — він, її чоловік, урізав батогом коня зі злістю і помчав, вона обернулася, іде, діходить до мене, а з очей тіль-тіль не поллються сльози. Дивиться на мене, усміхнулася, а усмішка така жалісна, така вимучена, що в мене вмить пройшла на неї злість, а піднялась іще більша жалість. Думаю: що тебе, молоду, непогану, недурну, заставило вийти заміж за отого валаха-Стецька (а він, чесно, похожий на Стецька)? Ну, що?
Кончили ми роботу, йдемо до села. Я до неї не підійшов, а іду з дівчатками із Шепелівки. Вони нам теж знайомі були, і Гриша іде з ними. Прийшли до двору, повмивалися, повечеряли. Ось наші «сусідки» звично гукають: «Хлопці! Ідіть до нас гуляти!» Гриша отвічає: «Ідіть ви знаєте куди? Ви заміжні!» Не пішли ми в той вечір до них, пішли до шепелівських (вони були на квартирі з-перед нашого двору) дівчаток. На другий день копаєм і не підходимо до них. Відпочиваємо коло наших дівчат. Увечері знову вони так само гукають, кажуть: «Та ми ж не усі заміжні! У нас одна тіки така!» — «Пішли!» — каже Гриша. — «Ну, пішли». Дівчата сидять на призьбі, на ослонах. Дивлюся — Олі немає. Одна встала, у хату шмиг, а то була сестра її двоюрідна Маруся. Сказала видно, що я прийшов. Ось виходять удвох. Підходе вона до мене, зайшла наперед і так відтискає мене, відтиска, а я відступаю аж на причілок хати до садка, де немає нікого.
Сіли ми там теж на призьбі, вона прижалася до мене. Кажу: «Чого ти мені не сказала?» Вона: «Давай посидимо мовчки!» Помовчав я і знову кажу: «Я ж не істукан, що буду мовчати, скажи мені, що тебе заставило вийти заміж?» Хотів сказати: «Тіль не за папу». Як заллється вона сльозами. «Ех, — каже, — ти ж нічого не знаєш!» Кинулася вона мене цілувати, обцілувала губи, лице, очі. Я розтерявся, бо ще парубок такий, що дівчини зроду не цілував. Прижала вона мою голову до себе і плаче, не віддихне. Я висвободив голову, давай успокоювати її. Не скоро вона заспокоїлась. Кажу знову: «Чого ти мені нічого не сказала, що ти заміжня?» — «А, — каже, — дівчата замітили, що я наравлюся тобі і попросили мене, щоб я нічого про те не казала. Кажуть, давайте пошуткуєм» — «Ну, і до чого їхні шутки довели?!» — «А до муки моєї на всю мою жизнь. Я ж нікого, нікого не любила» — «Так що ж тебе заставило вийти заміж?» Вона каже: «Давай договоримось так, я тобі сьогодні нічого не скажу, а завтра увечері ти не приходь до дівчат, а прийди он на той вугол садка. Я прийду до тебе і все-все тобі розкажу завтра!» — «Ну, чого, що не сьогодні, січас?» — «Хай завтра!» Сиділи ми довго. Тут уже і я розхрабрився: начав цілувати її, бо вона перша почала. І скільки я її не просив розказати мені сьогодні: «Хай завтра!» — і все. «А тепер поцілуй мене і йди до дівчат, а завтра приходь, куди я сказала». Вона пішла перша у хату, я підійшов до дівчат впосля.

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *