Vernichteter Panzerzug bei Potoki, 4.9.1941

До дітей, онуків, правнуків

(Продовження. Початок — у №39 від 28.09.18 р., №42 від 19.10.18 р., №44 від 2.11.18 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.18 р., №47 від 23.11.18 р., №49 від 7.12.18 р., №51 від 21.12.18 р., №52 від 28.12.18 р., №2 від 11.01.19 р., №4 від 25.01.19 р., №11 від 15.03.2019 р.)

На другий день копаємося, як завжди. І, як завжди, грохот стоїть день і ніч на Дніпрі. Ми вже до нього звикли. На Кременчук — стовп диму, на Полтаву — теж до самого неба. Де німці? Не знаємо нічого. Спитаємо того військового: «Де німці?» — «Бої ідуть на Дніпрі» — і все. Та в той день чуємо, гуркотнява, щось наче ближче набагато. Уже зовсім вечором дивимося, летить на коневі хтось, підскакує ближче — солдат, підскочив до нашого військового, щось сказав і помчав далі понад отим окопом, бо він же тут не один військовий…
Вечором ідемо додому з шепелівськими дівчатками помаленьку, не спіша. Дуріємо, шуткуємо. Я анекдоти розказую. Думаю, прийду, повечеряю і на вугол садка… Уже темно, дійшли до двору. Я й уваги не звертаю на той двір, де наші «сусідки». Та, звісно, гурт, шум, дівчата приглашають: «Хлопці! Приходьте до нас та заспівайте нам. Ви гарно співаєте. Ми чули не раз!» Одна, друга: «Ну, да! Прийдуть! У них сусідки ближчі є!»
Тільки я зайшов у хату, хазяйка лежить на кроваті та: «Ось і він, а тут одна уже два рази прибігала, питала, чи не прийшов ти. Що, задурманив голову?» Яшко сидить, вечеряє та: «Та ще і заміжня!» А тітка тіки: «Тю!» — «А де вона?» — «Поїхала додому», — каже Яшко. «Та ти що?!» — «Що-що, німці уже у Потоках, дівчата тільки прийшли, а їхні мужики і коні уже запрягли!» А з ними були три мужики: старенькі дядьки, і три підводи, коні добрячі. Вискочив я надвір, подивився у той двір — тихо, глухо. Перейшов я дорогу до того двору і стою. Іде щось за дівчина чи, може, воно тітка, та: «Що, подружку виглядаєш? Та вони вже аж у Лутовинівці, як не далі!».
Повернувся я до хати. Яшко уже десь пішов. Тітка мені каже: «Ти подивися у свою торбу, бо вона там щось рилася!» Я їй казав раніше, що сплю на дивані коло переднього вікна, і голова моя під іконами. Так що вона знала, що то сумка моя, бо вона лежала в мене за подушкою. Подивився — немає чашки, тієї, що я з дому брав. Хороша чашка, старинна. Питаю: «Тьотю, а вона нічого не казала?» Каже: «Як прийшла другий раз та виходила: «скажете йому, я поїхала і хай щастить йому в житті», а що вона в тебе взяла?» — «Чашку!» — «Я бачила, що щось узяла, та не поняла, що». Посидів я там же, де сплю, глянув на вікно — лежить разок намиста, чисто такий, як у неї був на шиї, бусинки красні, зелені і голубі. Думаю, що, може, то тітки. «Тьотю, — питаю, — це намисто ваше?» І показую їй. Вона глянула: «Ні, синок, у мене такого ніколи не було, а де ти взяв?» — «На вікні» — «То вона положила».
Тут заходить Гриша. Кажу: «А що ми будемо робити? Кишинські поїхали, а ми що?» — «А трясця його знає, що? Пішли, — каже, — до батька (а Артем, то його батько) та посовітуємося, що ми будемо робити». А вони були на квартирі з тими трьома кишинськими дядьками. «Ну, що будемо робити?» «Та хто його знає! Поїдемо, а нас назад пришлють.» Рішили, будемо до утра, а там видно буде. Пішли ми з Гришею до шепелівських дівчат. Побули з ними, поспівали, а німецькі літаки як навішають отих фонарів — видно, як удень, кругом. Кидали вони їх на парашутах, і вони горять довго і помаленьку опускаються. Буває, згорить угорі, а буває, і спуститься на землю та згорить, а спуститься у некошене поле — горить усе поле. І вони їх вішали майже кожну ніч.
Прийшли, полягали спати вдосвіта. Рано прибіга Артем, будить нас: «Хлопці! Ідіть будіть дівчат, будемо їхати, немає уже нікого у селі, а ми спимо!» Побудили ми дівчат, а Артем і Пилип запрягли воли. Посідали ми на гарби — і гей додому.
…Як робив я на буровій десь уже 1954-55 рр. та кудись ми їхали автомашиною з Гришею Лисівцем, куди — я не пам’ятаю, і поїхали через село Довге. Сидю у кабіні. Глядь направо — ось він, той двір, окоп той через огород, заріс терном, а видно добре. Я поки роздивився, уже проїхали. Я: «Гриша! Гриша! Останови!» — «Що таке?» — «Там он знайомі!» А ми кудись спішили. «Нехай, — каже, — як відтіля будем їхати, станем, а що за знайомі?» Я йому розказав, а відтіля поїхали другою дорогою. Мені здається, і зараз, якби попав у село Довге, я б наче усе пізнав….
Розповідь про мою першу любов я ще буду продовжувати. Це був грудень 1941 року або січень 1942. У нас — німці. А зима тоді була страшна: що холодна, а що забоїста, хурделиці страшні. Отой старий большак замітає завжди, а німецьким машинам треба їхати щодня. Так ото німці і гонять щодня дорогу чистити. І гонять усіх підряд — дітей, стариків. Поробили такі тунелі на большаку, що страшно, — у три етажі кидаємо. Один на дорозі, бере кида другому, той стоїть угорі, той кида третьому, який теж стоїть угорі, а той уже відкидає дальше. Що прочистимо, а воно ноччю замете. Та німці, бувало, і на ніч не відпускали. Сутками там кидали. І так було з місяць, як не більше. Вимучилися вже до безкраю.
Особенно страшний був участок дороги від Громової могили і майже до Андрійок. Людей нагнали до нас, певно, з навколишніх сіл і районів. Не минає і мене ця доля — чистити дорогу, як і копати окопи. Одного дня чистимо ми трохи нижче могили до Андрійок, а снігу — хай Бог милує! Дивимося, німець веде табун людей із Лозок нам на підмогу. Привів, розставив їх спереду нас. Чистимо. Я беру на дорозі, кидаю Гриші угору, дивлюся, спереду нас дві дівчини, знайомі наче. Кажу: «Гриша, дивися, оно-но чисто Маруся кишинська, і ото друга з нею знайома!» Він придивився: «А, наче вони!» Дивимося — і вони на нас поглядають. Та підійти — не підійдеш, бо тут уже не наш солдат, а німець, і у нього добра нагайка за халявами чобота, тут уже не закуриш, коли схочеш, і балакати не будеш, хіба нишком, щоб він не чув. А він стане найвище, щоб усіх видно було, і зирить за всіма. Якщо хтось десь приостановився або замешкався, підскоче і давай пороти нагайкою, аж клоччя з одежини летять.
Ото стоїть, стоїть, тоді замерз, як собака. З нас піт ллє, а він танцює. Та через дві години його змінить другий, а того — третій, а після третього прийде знову перший. Це як уже великий мороз, а як не дуже, то вони мінятимуться через 3-4 години. Кидаємо ми мовчки та поглядаємо на тих дівчат, а вони — на нас. Через дві години німець дає команду: «Раух махен!» — перекур. Це дають пересапнути трохи, та якому скільки придумається — минут 10-15, а в другого і більше, а бувало, тільки сядемо, а він уже: «Авштейн!» — вставай. Нарошне. А тут не вспів і цигарки зробити. Я-то не курив, бо начав курити, коли мені ішов 26-й рік, уже в армії. Ось уже німець команду дає на перекур. Я ж знизу глянув угору, коли вже ті дві дівчинки стоять біля Гриші. Я виліз до них.
Підходю, а та друга: «Бач, Маруся, я ж тобі казала, що оно-но кидає сніг Олі нашої «жених»!» — «А як там вона?» — «О-о! — каже друга Оля, — Як була жінка начальника, так і осталася. То була жінка бригадира, а тепер — поліцая!» — «О-о-о! — кажу, — Він і повинен там бути. Я його раз в жизні побачив, то в нього точно пика поліцайська!» Та, друга, осталася з Гришею, а я з Марусею відійшли трохи в сторону. «Ну, як вона?» — питаю. «Та як, я у неї буваю майже щодня (я раніше казав, що Маруся її сестра двоюродна),плаче всігда. Як я піду, завжди згадає за тебе і плаче.» — «Ну, а той її валах не знає нічого?» — «Ні, та й звідкіля він узнає? Ми ж не скажем ніхто, бо ми самі винуваті, що підмовили її не признатися тобі, що вона заміжня, хотіли пошуткувати!» — «Бач, до чого ваші шутки привели!» — «Ну, хто ж думав, що у вас так далеко зайде. Ми все всі поняли тоді, як він ото приїжджав за нею, а вона не хотіла їхати, аж тоді нам дійшло, що шутки наші закінчилися так плачевно, а чоловіку ніхто не скаже. Та що ж і казати? Ви ж не грішили. Хотя, якби ми не поїхали тоді, увечері, було б і таке!» — «Звідкіля ти знаєш?» — «А вона тебе приглашала на той вечір у садок?» — «Ну, приглашала.» — «Отам би все оте і було б. Вона мені сама сказала, у неї від мене секретів немає. Ти ж їй напишеш? Ох, і рада ж вона буде! Знаєш, як вона в той вечір настоювала, щоб не їхали ввечері, а поїдемо удосвіта, та дядьки ні в яку, може б вони і согласилися, так уже коні були запряжені, як ми прийшли, і вони уперлися. Ми їм теж казали, що давайте поїдемо удосвіта, а вони: «Ні і ні! Сідайте, поїхали! А вона хай остається, як їй так хочеться!». Вони ж нічого не знають. А що ж їй було робити? А ти напиши їй об’язатєльно, а завтра я візьму!» — «Марусю, дорогенька, ну що ж я їй напишу, та й нащо? Передай їй привіт, поцілуй її за мене і все!» — «Ну, хоч що-небудь напиши: де ти, як!» — «Де я? Я дома. Отут село наше, за горою, он тільки дві груші видно. А як? Ти сама бачиш, як. А ви де ж оце взялися?» — «Ми уже тут п’ятий день, а квартири наші у Лозках!» Ну, думаю, сійчас спитаю, що Олю заставило вийти заміж за отого валаха, коли це німець: «Авштейн! (вставай!) Імо арбайтер, арбайтер!» — працюй, працюй! Усе, закінчився наш разговор. Маруся відійшла і ще даже гукнула: «Напиши!».
Потім ми закінчили свій участок чистити, нас перевели далі, униз, до Андрейок. За нами ще поставили людей ниже і ниже, аж до балки, а вони осталися там. На другий день їх уже тут не було, а ми вже були майже коло Білоуськів. Вони, може, на Підгорівку пішли. Писати я так нічого й не написав. Та й що писати? А потім подумав, що валах її, поліцай, узнає, найде мене і може запросто ухоркати, час настав страшний. Так і закінчилася сумно, загадково моя перша любов. Так я і не узнав, що її заставило зав’язати собі голову за отим валахом. Не узнав і не узнаю ніколи. Я впосля жалкував за одно,що я не вивчив її ось цієї пісні, яку не раз чув, як співали мої батя і мама. Та я ж уже узнав у послідні дні за її замужество, а співали вони ось цю:
«Ні, мамо, не можна нелюба любить.
Нещасная доля із нелюбом жить.
Ох, тяжко, ох, важко з ним річ розмовляти,
Хай буду я лучче ввесь вік дівувати».
«Хіба ти не бачиш, яка я стара?
Мені в домовину лягати пора!
Як очі закрию, що буде з тобою?
Останешся, доню, одна сиротою».
«Ну, мамо, голубко, не плач, не ридай,
Готуй рушники і хустки вишивай.
Нехай за нелюбом я щастя утрачу.
Ти будеш весела, одна я заплачу».
Ген там, на могилі хрест Божий стоїть.
Під ним рано й пізно матуся квилить:
«Ой, Боже, мій Боже, що ж я наробила,
Дочку, як схотіла, зі світу згубила…»
Цю пісню я чув, ще як був малим, і аж через багато років з літератури узнав, що її написав великий мислитель, поет, філософ, наш земляк Григорій Сковорода.
Та це я пішов уперед. А що ж було, коли ми повернулися із села Довгого? Приїхали ми додому. Мама мені каже, що хлопців 1923 року мобілізували. Учора одвезли їх у воєнкомат. Я, як істинний патріот своєї Родіни, думаю: «А чого ж мені повістки не було, я б же тоже німцям дав прикурити?!» І на другий день іду у воєнкомат. Він тоді був, де зараз Дом культури, на другім етажі. Воєнком, капітан Весьолов, я його знав, бачив його не раз, стояв надворі. Я підійшов до нього і кажу: «Товаришу капітане, чого хлопців із нашого села мобілізували, а мене — ні?» — «А звідки ти?» Я сказав йому. «Ану, — каже, — ходім!» Пішли ми на другий етаж, він узяв книгу. «Як тебе?» Я сказав. Він подивився у книгу, повернувся до мене, положив мені руку на плече та: «Іди, синку, додому. Не сьогодні, то завтра буде і тобі. Ти з 1925 року». А я раніше казав, що, коли я узяв метрики у Бреусівській сільраді, перейшов дорогу до школи, віддав у канцелярію школи і вона там залишилася, ніде я не виправляв свої роки, а так скрізь і остався 1925 року, був так і у воєнкоматі.
Іду і думаю: «Оце я буду ждати повістки! Я ж патріот, мені так хочеться дати німцеві по морді! Я прийду завтра сам. Ну, коротше, «комсомольці-добровольці», і я ним стану».
Я забув сказати, що коли був у Козельщині, уперше побачив німця — він попав у полон і його кудись везли машиною, чогось стали біля воєнкомату, два солдати біля нього наші, його охороняють, він виліз із машини з тими солдатами — веселий молодий хлопець, грає на губну гармошку, пританцьовує, сміється, щось джеркотить до солдатів. Я стояв недалеко, він до мене повернувся, щось спитав та засміявся, потім посадили його у машину і поїхали на Лутовинівку.
Після того зі сторони Галещини їхав танк «КВ», тоді три машини легкові, за ними другий танк. Стали, дивлюся, вилазить з машини — точно маршал СРСР Будьонний. Та, думаю, то похожий. Капітан воєнком підбіг до нього, щось доложив йому, він його щось спитав, сів у машину і поїхали. Підходить капітан, його питають: «Хто то?» Каже: «Маршал Будьонний». — «А що він питав?» Каже: «Він спитав, де тут самольот упав. Я йому сказав. Ото він і поїхав». А за день перед цим німці збили наш літак. Він упав коло села Телятників (Нова Україна нині). Значить, то таки був Будьонний. Він тоді був командующим центральним фронтом.
І так я сам собі не вірив довго, чи таки був Будьонний у Козельщині. А уже десь років 10 тому зустрічаю в обласній газеті, що маршал Радянського Союзу був у Козельщині проїздом. Так-таки то я бачив Будьонного! Бої ішли в Потоках, німці підірвали бронепотяг «Маршал Будьонний»…
Отже, я вирішив стати добровольцем. Приходю додому, мама питає: «Ну, що там?» Кажу: «Завтра на 9 годин утра». Мама заходилася пекти пироги, картошки «добровольцеві» на фронт, плаче, а «доброволець» пішов гуляти з піснею «Последний нынешный денечек гуляю с вами я, друзья». На другий день за торбу з пирогами і — пішов служити. У воєнкоматі там таких уже чоловік 30 назбиралося: кому була повістка, а його дома не було та ото прийшов, і другі. Там уже не питає ніхто: «Хто ти? З якого року?» — «Ти і ти — будете командири відділків. Відрахуй 15 чоловік, перепиши їх прізвище, ім’я, по батькові. Ото і буде твій відділок, бійці РККА». Записав і мене. «Ага! — думаю, — уже і я боєць «Робочо-Крестьянськой Красной Армії». Ну, гади-фріци, держіться! Ось я вам дам!»
А у воєнкоматі з кожного колгоспу діжурила підвода і добрі коні. З нашого колгоспу був Микола Білоусько (Марії Кравченко брат). У нього кончилися харчі, немає чого їсти, уже і я йому давав своїх пирогів та коржиків, а торба моя на ослоні лежить у воєнкоматі у залі. А Микола ходить за воєнкомом та все просить його, щоб він пустив його додому узяти харчів, а той не пускає, а потім: «Ладно, їдь, але щоб на три часа ночі ти був тут!» А воно уже вечір. «І я з тобою поїду, а ти тоді за мною заїдеш!» — «Ладно, давай!»
Ми бігом запрягли коні і — гайда! Завіз він мене додому: «Я ж заїду за тобою!» — «Заїжджай, обязатєльно!» І знову іде уже «боєць РККА» гуляти з піснею «Последний нынешный денечек гуляю с вами я, друзья». Пішов додому, ліг спати. Тільки заснув, будить мама: «Вставай! Он Микола приїхав!» А мені спатки хочеться. Кажу: «Скажіть йому, хай їде. Я піду на 9 годин!» Чую, поторохтів Микола. А я як заснув, прокинувся уже перед обідом. «Ну, куди мені йти? — думаю, — скажуть: «Коли ти це явився?» Тепер буду ждати повістки!» Кончилася моя служба у РККА, правда, торба моя з пирогами осталася на службі, десь пішла на фронт фріців бити за мене. Це була п’ятниця. Я ці дні запам’ятав на всю свою жизнь…

Яків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *