До дітей, онуків, правнуків

Яків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка

(Продовження. Початок — у №39 від 28.09.18 р., №42 від 19.10.18 р., №44 від 2.11.18 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.18 р., №47 від 23.11.18 р., №49 від 7.12.18 р., №51 від 21.12.18 р., №52 від 28.12.18 р., №2 від 11.01.19 р., №4 від 25.01.19 р., №11 від 15.03.2019 р., №13 від 29.03.2019 р.)

Дорогі шанувальники спогадів Якова Білоуська!
Не хотілося б вас засмучувати, проте доведеться. Вже за кілька номерів ми завершуємо публікацію понад сотні сторінок цього цінного рукопису. У зв’язку з цим є дві новини — хороша і не дуже. Хороша новина — те, що звернення «До дітей онуків і правнуків» має ще одну рукописну частину. Із першою ви вже ознайомилися. Погана — рукопис другої частини спогадів десь загубився: один дав другому, той — іншому, а інший передав ще комусь. Тож нині крайнього і не знайдеш.
У цій вервечці «крайніх» хоч детектива наймай, щоб допоміг її розплутати і розшукати рукопис! Тож, якщо хочете, щоб ми надрукували продовження цього шедевру (без перебільшення й іронії!), давайте разом почнемо його розшукувати. Можливо, комусь із вас відома хоч якась інформація про місцезнаходження рукопису, будь ласка, повідомте у редакцію будь-яким зручним для вас способом (стаціонарний чи мобільний телефон, Viber, електронна пошта, наша сторінка у «Фейсбук»).
Якщо у вас якимось дивом опинився цей рукопис, то нехай він не лежить мертвим вантажем і не припадає пилом у шухлядці чи на книжковій поличці чи, не дай, Боже, на горищі серед купи непотрібних речей. Краще принесіть його у редакцію. І вам буде велика шана і подяка як від нашого колективу, так і від усіх наших читачів. Будемо вдячні за будь-яку інформацію. І нам, і вам, напевно, страшенно кортить дізнатися: а чим же воно оте усе таки закінчиться?

РЕДАКЦІЯ

У суботу цілий день ідуть та ідуть наші війська на Схід. Обози, пушки, машини — через Панасівку на Білоуськи. Все. Відступають наші. У неділю ще й ноччю ішли. Послідня їде санітарна двоколеска з красним хрестом на будці. На ній солдат і женщина чи дівчина. Вона воєнна, з пов’язкою красного хреста на руці. Я стояв біля дороги. Вони зупинилися, та женщина: «Дайте напитися!» Я виніс їй кружку води, подав, вона напилася і помчали у галоп. Усе. Більше ні жодної підводи, ні жодного солдата. І тиша кругом, наче і війни немає. День сонячний, теплий. Так гарно! Ще десь 8 година ранку. Ні наших, ні німців — немає нікого.
В обід ми всі, як обично, втрьох: я, Гриша і Мишко пішли на своє місце, де ми завжди збиралися — це біля ставка під берестками діда Федора Кіптілого. Ми там завжди кочували. Захотів купатися — ось ставок, скупався — і в холодок. Там увечері і вулиця збиралася другого кутка — одна в осиках біля кладбища, а друга там. Там також лежали спиляні дерева — є на чому сісти. То вулиця була «Зайцівська», бо той куток називали «Зайці». Зібралося нас там чоловік десять, може, більше. Самі хлопці. Хто в карти грає, хто баляси точить, хто сидить, хто лежить.
Дивимося, ідуть з гори зі сторони Білоусьок два красноармійці. Підходять до нас, питають: «Хлопці, у вас у селі німців не було?» — «Не було!» Вони сіли, один розвернув карту і знову питають: «А в сусідньому селі Пригарівці німці є чи немає?» — «А ми не знаємо!» Це десь друга година дня. «А хто піде у Пригарівку, узнає — є там німці чи немає? Дамо 30 рублів!» Один із них витяг бомажник і показує 30 рублів. Вони були умісті, красні з портретом Леніна. Ми мовчимо. Хто ж піде? Ось Костя Тихоненко, а він був шибейкуватий хлопець, устав та: «Я піду!» Обернувся і помчав через яр нагору навпростець. Туди завжди була доріжка. Ходили у школу по ній. Зник Костя за горою. Солдати ті відійшли трохи від нас, полягали у холодку, курять. Ми своє продолжаємо. Не знаю, скільки часу пройшло.
Летить наш Костя з гори, щось на шиї у нього теліпається. Прибігає, у нього на шиї навішані галстуки, разки намиста, на сорочці спереду начіпляно брожок — одна поверх одної. Каже: «Є німці у Пригарівці!» — «Багато?» — «Одного бачив коло сільської ради, двох — коло магазинів, а то колони пішли по стовбовій дорозі на Козельщину (а «стовбовою дорогою» називали того, що стовбів не було ніде, ото тільки з Козельщини на Пригарівку, далі — на Сушки, тоді — на Озера, на них були були телефонні провода). Там, — каже — багато їх — підводи, пушки!» Вони, ті солдати, дали йому 30 рублів і пішли на Білоуськи. «А де ти ото набрав?» — «А, — каже, — там «гавели» магазини граблять, та там уже не було ні чорта. Так я оце оцього набрав!» Давай роздавати нам галстуки, вони «нужні», адже майже на кожному сорочка — як не розпанахкана, так латана осталась. Тільки галстуки почепити! Дав і мені. Я його ні разу не надів, не знаю, де він дівся. «А оце, — каже, — увечері дівчатам подарую!» — на намиста та брожки.
Дальше хтось із хлопців предложив вийти на гору за Панасівку і подивиться, як німці ідуть по стовбовій дорозі. Вийшли ми, остановилися у посадці. До могили ще було метрів 200, ми не захотіли далі йти, а Костя і його двоюрідний брат Борис Тихоненко пішли до могили, вийшли на неї, аж на вершину і поставали там, як стовби. Коли чуємо — бабахкає десь, туди так як на Штефани, і свистять снаряди. А я, Гриша і Мишко чули на Дніпрі, як вони свистять. Я як крикну: «Хлопці! Тікайте! Сійчас будуть снаряди рваться!» Хлопці як рвонуть бігти з могили, коли це тільки — бах-бах-бах! І три снаряди, не долітаючи до могили, розірвалися. Хлопці добігають до нас, кажу: «Бігом ушиваємося звідсіля, бо вони і сюди достануть!» І ми всі рвонули бігти. Біжимо, а він лупить по могилі. Рвуться снаряди кругом могили і на могилі. Німець, видно, пощитав, що то наблюдателі наших військ, і лупить.

Прибігли ми знову на те місце, де були, регочемося. «Борисе, ну, які там німці, побачив?» Посміялися. І я, як чувствував, та таке якесь чувство і було, то точно. Кажу: «Хлопці, давайте розходиться. Тут повинне щось відбутися сьогодні. Ото оті солдати, то — розвідники, точно!» Пішли. Тільки вийшли на вулицю, коли як глянем під гору на Білоуськи — летять наші танки, за танками — наші солдати біжать і цепом розсипані на Громову, кінця не видно. На Тристани также.
Як піднялася грохотнява! Танки наші стріляють, німецькі снаряди рвуться, дим, пил, сонця уже не видно. На Тристанах щось горить. Грохот, нічого не чути. Пройшли танки через село, і до тої могили, де ми були, солдати за нами біжать. Грохот уже там. І так у нас стали наші. У Пригарівці, Штефанах, Ольгівці — німці. І це у неділю, 19 вересня, десь часа у три дня і до слідующої неділі, 26 вересня, часа до 5 дня. Грохот, бухкання цілий день і ніч не утихає. Тільки кулемети, автомати деренчать без упину та ракети — і німецькі, і наші — світять одна за одною. Наші наставили пушок, міномети по садках, по соняшниках, по кукурудзі, у нас на огороді були на балці посіяні коноплі, а вони виросли високі, густі, за ними була пушка. Стріляла, мабуть, днів три, а потім німець, видно, засік її і, пам’ятаю, вечором як начали снаряди рваться у нас на огороді! Один — ще метрів 10, і був би у хаті, а то чуть-чуть не долетів до причілка хати. На утро уже тії пушки не було, десь у друге місце перетягли. Зрозуміли артилеристи, що їх засікли.
Передній край наших був по горі по цей бік могили (за Панасівкою), а німецький — по той бік могили і метрів 300 одні від одних. Ще до цього був приказ, щоб у кожнім дворі був викопаний бункер (глибока, вузька траншея, накрита дрючками і накидана землею, чим товще землі, тим лучче). І я ото, як близько снаряди рвуться, у бункер візьму книжку, лежу, читаю. Мама ні разу не була. А де вона ховалася? То під кровать, то під диван, ще і рядниною завіситься, щоб не достав снаряд. І сміх був, і горе. Я, було, попосміюся з неї: «Оце уже, — кажу, — не дістане через ряднину!» Та вона так із хати і не виходила.
Кругом Панасівки були колгоспні соняшники та солдатів було повно, позаривалися у землю. Далі — посадка, там також повно їх. І німець, було, ото і лупить по тих соняшниках. А ми з Гришею рахуємо: по 150 снарядів рветься там. У нас був связіст, ну, так як на квартирі. Але він ніч-дві, не більше, спав у хаті часа по 2, правда, шинель його висіла у хаті. Так вона і осталася висіти, і німці прийшли. Ми його питаємо, коли він лупить по соняшниках, по посадці, невже там убитих немає? «Де там немає, ноччю похоронна команда їх збирає, а хоронять — он бачите дворище, там є колодязь, ото у тім колодязі!» А то був двір Петра Лисівця, Мишка, нашого товариша. І ми упосля туди ходили, то колодязь був 8 метрів тільки до води, а коли ми подивилися, то він був метра півтора не закиданий, ото накидають трупів, прикидають трохи землею і знову. Скільки їх там так похоронено, один Бог знає. Так вони там і осталися і понині. Уже того місця не знайдеш, навіть де той двір був, не те що колодязь.
Але у той тиждень, що товклися у нас, було всього — і страшного, і смішного. Всього не опишеш. І ось прийшла знову неділя. Кажуть, він у неділю не стріляє, у них вихідний. Мама заходилася топити, щось їсти варити, правда, до 10 часов утра майже тихо було. Мама успіла раз за тиждень щось зварити. У десять часов начинається те ж саме, до п’яти часов, а потім він як лупонув! Кругом снаряди рвуться — по селу лупить. Знову дим, пил, із дня стала майже ніч, і так півчаса. Як сипонуть наші солдати з посадок, із соняшників, із села на Білоуськи, то ще лучше, чим ми на Дніпрі п’ятками мелькали. Скрилися за горою. Тут ми побачили і ранених, і убитих. Потім ураз замовкло все. Начав дим розходиться, стало розвиднятися. І тихо-тихо стало, аж інтересно якось, що така тишина. Уже ж привикли до постійного грохоту. Немає наших ніде, жодного солдата, і німців немає. І так цілу ніч — тихо, спокійно. Десь там, на південь гремить ще, та то далеко.

Уже я увійшов у хату спати, а то спав у бункері. Мама теж вилізла зі своєї хованки з-під дивана. Заснули спокійно. Утром устали, заходився я вікна стеклити, бо я усі шибки повиймав, щоб не висипалися усі. Хто не вийняв, то те і було. Роблю. Ото глянув якось у сторону Пригарівки, аж уже з гори спускається цеп німців, спереду автомати держуть і шагають.
Перейшли яр, заходять у село, джеркотять між собою. До нас заходить якийсь здоровило рижий, рукава позакачувані, суне прямо в хату. Я стою надворі на порозі сінешних дверей. Він: «Рус зьолдата?» — «Ні! — кажу, — немає!» Він зайшов у хату, тоді у другу, позирив сюди-туди, вийшов у сіни, став і тиче пальцем на горище: «Зольдат, зольдат!» Кажу: «Немає!» Він вийшов і пішов з двору. Тоді посходилися по дворах кучками, сіли снідати. Це було 10 часов утра. Снідали всухом’ятку. Кухні не було. Їдять та: «Матка, млеко! — і показує на рот, — Матка, яйко!» Та вони у нас у дворі не були, а у сусіда через дорогу, Петра Лисівця, чоловік сім сиділи серед двору, їли. Поїли. Знову розсипалися у цеп і пішли на Білоуськи степом прямо навпростець.
А тоді десь через годину, як двинули колони іти через село на Громову, і до самого вечора. Обози ідуть кінні, а то все пішака. Але ні машини, ні танки через село не ішли. Техніка вся двигалася по большаку, а по нашій дорозі тільки пушки на кінній тязі ішли. До вечора ідуть, вечором на ніч займають хати на ніч спати. Отут знову: «Мамка, млеко!» — «Мамка, яйко!» Курей наловлять: «Мамка, на есен (їсти)!» Значить — жар тих курей їм. Вони понапираються і пердять безперервно. Я думав, що то вони не щитають нас за людей, та ото так ведуть себе. Але ж ні: коли я був у Німеччині, то у них так усі і скрізь. Правда, дома в сім’ї можуть за столом, обідаючи, чи батько, чи мати, дочка, син, невістка, не говоря за дітей, схотілося — попердоне, аж луна піде. І хоч би тобі що, так, наче «Здрастуйте!» сказав. Та в общественних містах не чув ніде ніколи: на вокзалі, у трамваї, театрі, у столовій — там ні, а дома — пожалуста.
Я, коли потрапив у Німеччину, в одній сім’ї три дні робив. Це ще, ну, може, з місяць усього, як став там. Сім’я: старик і старуха, і невістка молода, років 20 їй (була мені з нею притча). Сіли обідати. Я з ними также. Вони хороші, прості. Старик у ту війну в полоні був у Росії, у Воронежській губернії, говорить трохи по-руському, я — трохи по німецькому (у школі учили), то ми балакали. Ось обідаємо, коли це старик тільки — торох! Я тіль не схватився з-за столу, горю весь зі стида. Коли це старуха тільки — пук! Думаю, ну, тепер давай ти, невістко, якої заспіваєш? Правда, за столом від неї не чув, а так, ходячи, або що, чув і від неї торохкання. Ну, а старик і старуха за столом «обзивалися» не раз. Дальше ми уже узнали, що це в них так і Бог велів, то не звертали на це уваги. Вони пояснили нам це просто: задержувати газ у собі, то дуже шкідливо для твого здоров’я. Правда, не пояснили, а другим нюхати той газ — не шкідливо? Ну, про це хай далі.

Так ото тоді у нашій хаті німці ніколи не останавлювалися, бо я раніше казав, що у нас хата була руда із околи й усередині, то зайде, гляне квартир’єр і пішов дальше. Зайде в другу — підходяща, на пальцях показав 5 чи 7, чи 10 — це значить чоловік. А в нас ніколи не були, то і кури були цілі. Один тільки раз були вони у Міщенок, чоловік 10.
Дивлюся, іде один до нас, це вечером, санітар із сумкою санітарною з прапірцем, теж із красним хрестом, пристебнув прапірець від дороги на угол хати, іде в хату. Думаю, ну, чого він? Було тоді мені: я точно тіль-тіль сцики не пустив. Я комсомолець — це законно, а де мій білет комсомольський, я даже не звернув уваги. Думав, що він десь у якійсь книжці. Ось він зайшов, сідає біля столу, дивлюся, бере за угол скатертину, ту, що стіл застелений, і відкидає далі на стіл. Я глядь: а там лежить мій комсомольський білет. Отут то вже мої сцики приготовилися у штани. Він узяв його, покрутив у руках, відкрив палітурочку, подивився, полистав його трохи, закрив і підсунув знову під скатертину дальше. У мене тоді від штанів посунулося дальше. Він вийняв з польової сумки бумагу, чорнильницю, пласмасовою кришечкою закручену, поставив на столі, вийняв ручку і пише. Писав довго. Вийняв конверт, підписав, сховав усе у сумку, поправив скатертину. Вийшов із хати, узяв папірець і пішов до Міщенок до гурту. Я тоді поняв, що то він рішив написати листа, а там їх ціла арава. Він одсамотнився, щоб спокійно написати, а прапірець пристебнув на угол хати, щоб бачили, кому він нужен буде, де він знаходиться. А що він подумав за комсомольський білет, хтозна — чи він просто не знав, що воно таке, чи рішив, що це не його діло розбираться.

Далі буде.

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *