До дітей, онуків, правнуків

Яків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка

(Продовження. Початок — у №39 від 28.09.18 р., №42 від 19.10.18 р., №44 від 2.11.18 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.18 р., №47 від 23.11.18 р., №49 від 7.12.18 р., №51 від 21.12.18 р., №52 від 28.12.18 р., №2 від 11.01.19 р., №4 від 25.01.19 р., №11 від 15.03.2019 р., №13 від 29.03.2019 р., №15 від 12.04.2019 р.)

І в той день, як увійшли до нас німці, вечером прийшла до нас бабушка Фанасійка (чоловік у неї був Фанасій), а вона Параска Савівна Лисівець. Мами не було у хаті, доїла вівці. Я сидю біля столу, дивлюся у вікно, як німці їдуть по дорозі. Поставив їй табуретку. «Сідайте, бабусю!» Вона не схотіла, стоїть і теж дивиться, а потім каже: «Ось дивися, синку, як гарно вони ідуть, шикарно. Ну, якщо я умру, то скажеш, що баба була брехуха, а жива буду, скажеш у вічі. Пройде не більше 2-3 года і побачиш, як вони будуть тікати назад!» — «І звідкіля ви, бабусю, знаєте?» — «Е-е, знаю, синку». — «Що ж ви знаєте?» — «А те, що після отієї братовбивчої війни (громадянська — авт.) пройде не більше два десятиліття і западний цар снова піде війною на восточного. Там не сказано, що це буде Гітлер чи Сталін, а западний, восточний царі. Побєда буде за западним царем. Буде велике гонєніє людей із запада на восток, з востока — на запад. І буде большоє горе женщинам, старикам і малим дєтям. Буде унічтожено багато-багато людей. Даже унічтожатимуться хутори і села целіком. А іудейське плем’я (євреї) буде унічтожено од новонародженого младєнца до дряхлого старика. Умертвлення буде проводиться усякими сатанінськими способами. (Унічтожена і моя знайома єврейочка Шура у Кременчуку. Далі буде розповідь). Десь у якімсь опредильоннім місці войська западного і восточного царів столкнуться і пройде бій такий, що земля промокне кров’ю до камня. Побєда буде за восточним царем. І скажеш тоді, що я не набрехала тобі, а сказала тільки правду!»
Так, думаю, перемагає німець, гонєніє люда із запада на восток уже бачив, міліони отих евакуіруваних. Бачив їхнє горе — мати потеряла дитину, дитина — матір. Доля правди є, але невже і дальше правда буде? Так це — ужас один. Та що було, бачив, що буде — побачу.
Щоб закінчити розповідь за те, що ще мені казала бабушка, я зайду далеко уперед. Коли я мобілізувався з армії і прийшов додому, десь днів через два чи три пішов я вечером провідати бабушку Фанасійку, вона була одинока, дітей не було. Вислані на Урал як куркулі чоловік її, Фанасій, і син, їй нерідний, Митя-парубок, померли там. А вона утекла звідтіля до рідного краю, довго скиталася, у 1939 році построїла собі хатку, ну, уже були у неї овечки, кури, усадьба, словом, обжилася бабуся.
Сіли ми з нею під хатою, говоримо. Я їй і кажу: «Ну, бабушко, те, що ви мені казали ще в 41-му році…» — «А що, — каже, — не збрехала?» — «Ні, все відбулося точно. Так скажіть мені, що буде дальше?» Вона помовчала-помовчала, а тоді: «Скажу, тобі скажу, хотя я нікому нічого не казала. Дальше? А дальше люди житимуть добре, лучше, чим сійчас (це 1950 рік), але мертимуть і погибатимуть більше, чим у войну. І мертимуть і погибатимуть, в основному, молоді. А цьому нашому цареві (Сталіну), йому залишилося царювати не більше 3-4 роки.»
Вона мені уперід сказала, які події відбуватимуться, то різниця буде у рік, не більше двох. «Як це, — кажу, — 3-4 роки?» — «А йому відпущено царювати не більше трьох десятиліть, а ти пощитай, у якому він році став царювати?» Я подумав: 1924 рік, значить його не стане у 1954 році. Фактично Сталін помер у 1953 році, значить різниця тут 1 рік, про яку бабушка казала.
Дальше каже: «Зникатимуть хутори і села, звірі і птиця, ріки й озера, а де залишаться, то даже у морях і океанах вода буде гнила. Появлятимуться неізвєстні хвороби, від яких тисячі людей буде мерти і доктора не знатимуть, які средства приміняти проти них. Прийде таке врем’я, що на тисячі кілометрів все-все буде отравлене, і від цього также будуть мерти тисячі людей і тисячі ставатимуть каліками до самої своєї смерті. Земля буде окружена, і даже будуть приземлятися неізвєстні предмети й учені не зможуть пояснити, що воно таке. Буде таке врем’я, що народ ставатиме проти народа, плем’я проти плем’я і тоже погибатимуть ні в чому невинні тисячі людей. Мертимуть і погибатимуть набагато більше, чим народжуватимуться» — «Ну, а як не стане цього царя, де він — умре чи де дінеться, хто ж буде?» Каже: «Я не знаю, де він дінеться. Там не сказано. Там сказано, «що царювати він буде три десятиліття», а після нього царів буде багато, та посліднім буде цар Михаїл зі знаком». — «Ну, а дальше?»
Я не знаю, чи вона вже не хотіла говорити, чи не схотіла мені сказати, лише сказала: «Дальше — да здравствуєт солнце, да скроється тьма!» До чого це — Бог зна! Воно уже стало зовсім темно і, може, вона просто уже надумала перервати цю розмову. Я встав, подякував їй за її розповідь. Вона теж устала і проводить мене до дороги, ідучи, каже мені: «Я не знаю, синку, чи це все при твоїй жизні буде, що я тобі сказала, але дай, Боже, щоб ти його не діждав!»
Ідемо, а на вулиці недалеко співи — співають хлопці, дівчата. Вона мені й каже: «Ось слухай, синку, як гарно співають, та прийде такий період, що у такі часи ти не почуєш людського голосу на селі». Я попрощався з нею і пішов.
Дійшов до свого двору, сів на дрючках, що лежали недалеко від дороги, закурив. Став обдумувати усе те, що я тільки почув, коли дійшов до того, що «у цей час не почуєш людського голосу на селі», згадав те, що коли я ще був малим, одного разу я прокинувся, чи це було звечора, чи, може, ніч. Батя і мама спати лягли на кроваті і мене взяли до себе. Чую, на хуторі співають хлопці, батя і мама слухають, а потім мама: «Та й гарно, сукини сини, співають!» А батя: «Да, а прийде такий період, що в оцей час людського голосу на хуторі не почуєш». Я знав і понімав, що усе те, що казала бабушка, вона його знала зі святого писання. Значить, його знав і читав і наш батя.
Дальше я вже десь, по-моєму у 1990 році, описав усе в газету «Сільські вісті» і задав таке запитання: «Де узяти оте святе писання, оту книгу?» Мені відповіли — слово в слово: «Такої книги немає, вона просто не існує». І тут уже номерів через нескілько, у тій же газеті — стаття про Болгарську Вангу, яка каже: «Хто хоче знати про життя наперід, читайте старе святе письмо (або писання)!» Так я знову хотів написати до газети, що хто ж із вас бреше: ви кажете, що таке просто не існує, а Ванга каже: «Читайте!». Виходить, читати те, що просто не існує. Де і в кого правда — у вас чи у Ванги? Та так і не написав. Ото я тоді обдумав усе, а дальше, думаю, піду на вулицю, буду знайомитися з нашими дівками, парубками. Бо я на вулиці у селі не був сім років. Я прийшов додому, був восьмий день на восьмий рік, як я пішов із дому. Та це все було уже далеко наперідь, поверну до дальшого назад…
Після того, як ті німці, що ото снідали, пішли на Білоуськи, дивимося, коли то по тій горі, що за Панасівкою, де був передній край наших військ, мотанина — баби мотаються. Давай і ми туда, і, як обично, я, Гриша і Мишко вибігли за Івана Яковича Старушка, по балці. Там стоїть машина наша підбита і там баби — щось таке хіп-хап. Ми прибігли, коли дивимося, біля кабіни лежить убитий шофер. Машина ціла, а осколок пробив кабіну і йому у голову прямо застряв. На машину — там уже немає нічого. Кажуть, що були там ящики з горілкою, консерви, а при нас тягнуть уже шинелі, плащнакидки. Я вже у когось у баби вирвав із рук дві, кажу: «Он чоловік лежить! Похоронити його треба!» Баби порозбігалися дальше. Ми знайшли лопати, бо його всього валялося кругом повно — оружіє, лопати, які ти хочеш, армійські снаряди, гранати. Він лежав у балці, так що води там текли, розмиє ту могилу.
Я піднявся під гору, там були дворища, хутори. Диківка хутір перестроївся, а дворище залишилося. У крайнім дворищі садок був, обкопаний ровом. Я від вугла цього рову відміряв 15 шагів на південь, кажу хлопцям: «Отут копаємо!» Викопали яму, я забрав у нього з кармана бомажник з документами. Там були гроші, забув уже скільки, та вони і не нужні тоді були. Був він із Харківської області, Бєлгородського району — все дальше забув, а до війни Бєлгород відходив до України і був він Харківської області. Була непідписана фотокарточка — молода, красива женщина і дівчинка років двох стояла на стульцеві. Хто вона йому: жінка, сестра, знайома — Бог зна. Усі ті документи, усе таке, що мені могло колись знадобиться — книги художні і отой разок намиста моєї первої любові, як забирали мене у Германію у 1943 році, — склав усе у два снарядних ящики, відніс на хатнє горище. У тому 1943 році німці спалили хату і погоріло все. Згорів і подарок отієї загадочної замужньої жінки. Коли я повернувся з армії додому, пішов на те місце, то не знайшов і признака того, нічого — ні рову, ні могили не було там — нічого. Ріс на тім полі еспарцет. А ми до тії могили ходили часто, восени пізно ми там зробили вербовий кілок у ногах, весною він пустив пагони і росла там уже гарна вербичка. Похоронили ми його так — викопали яму, заслали травою, під голову намостили трави, положили його на плащ-накидку, упустили з нею у яму. У нього був носовий платочок у кармані, ми ним укрили його лице. Накрили зверху другою плащ-накидкою, тоді знову травою заслали, закидали землею — і вічная пам’ять, і вічний покой.
Підійшли знову до машини — там немає нічого, остався ящик фанерний, повен махорки у пачках і стопа газет урівні з бортом. Я отой ящик — на плечі і приніс додому, а тоді пішов другий раз, звалив через плече газет, скільки поніс, і додому. Я не курив, але як прийшлося курящим, особенно весною, став я тоді для кожного друг, товариш, кум і сват, і рідний брат. За табак або газету любий мужик тобі зробе, що тільки тобі треба зробити. «Тобі нужно сапу зробити — пожалуста, зроблю десять. На хуторі, де ми жили, викорчувати грушу чи яблуку, викорчуємо, перевеземо і попиляємо, і порубаємо. Нас два — даси 20 пачок махорки!» — «Та я за 20 пачок чотири чоловіка знайду!» — «Ну, 15!» — «Ну, ладно. Це як для вас!» І став я тоді, як по-теперішньму — «комерсант», але тоді такого слова не було. Самі мужики, було: «Яшко, що там тобі треба зробити?» Та я, було, шуткую: «Бабу мені найдіть!» — «Та я тобі свою приведу!» — «Ну, за твою я дам тільки 5 пачок махорки!» Другий: «А за мою?» — «Ну, 10!» І то як заведемо регіт.
Поховали ми і другого у Пріськи Мефодійовної на кладбищі. Я теж забрав документи. Цей із Краматорська. І зімою пробирався один полонений додому з Краматорська, знає хорошо ту вулицю, де він жив, убитий. Я написав адрес його поховання, число, коли загинув, але так ніхто і не обізвався з його рідних, або полонений не дійшов, попав у лапи німцям знову, або отим придуркам-поліцаям, або рідні загинули теж — Бог його знає.
І начали ми «арбайтер енд арбайтер» (працювати) у тім же колгоспі. Такий самий, тільки став називаться «Сільська громада». Бригада наша аж у Білоуськах, і тьопай додому увечері з роботи, а утром — на роботу аж туди, бо ми з хутора Кітлярів, який належав у колгоспі до 1-ї бригади і перестроїлися у Панасівку, так і осталися у 1-й бригаді.
Правда, я зиму 1941-42 року, весну і літо «арбайтер» у дорожній бригаді, і Гриша зі мною, наша бригада, 12 чоловік, і бригадир Степан Кітляр, якого комендант чуть-чуть не ухокав. А було це на перший день Різдва 1942 року, після отих великих заметів. Я оце надумав, замети ті були у грудні 1941 року, як ото нагнали людей повно, коли я зустрівся з Марусею кишеньківською. Але вони, ті замети, повторялися не раз за зиму. Так ото ми тоді вийшли на роботу пізненько, а дорожна бригада повинна бути на своєму робочому місці від сходу сонця і до заходу каждий день, а то такий празник, то ми вийшли, коли сонце зійшло, так пока дійшли помаленьку, сонце зійшло ген-ген, а ми розтягнулися, хто до большака діходе, а хто тільки з-за гори витикається. Ми діходимо найперші до большака, якраз до Громової могили. Ішов я, Гриша, Саша Радченко і ще хто, я забув. Степан ішов із кимось за нами. Далі на дорозі стоять стани-козирьки (виїздні), стоїть німець, щось за жінка на санях сидить, солдат-німець держе коні. Підходимо, він через переводчицю питає: «Хто з вас бригадир?» Ми отвічаємо: «Он іде!» — показали на Степана. Підходить він як заоре. Переводчиця перевела: «Так оце ви в таке врем’я виходите на роботу?» Степан не вспів нічого сказати, він вихватив пістолет і — бах! А переводчиця стояла рядом і успіла його руку підбити вгору і пуля пішла вище нього. Він оре, запінився, а переводчиця нам розказує, каже: «Нехай побіситься, сьогодні рано їхав з Кобеляк вищий його начальник і проїхав з II Олександрівки до Козельщини. На дорозі не побачив ні одного чоловіка». Наш участок був від МТСівської дороги до Білоусьок, далі — Миргородщинський, Винниківський, Рибалківський і II Олександрівський. Це ми знали добре самі, і оце він проїхав, а нема нікого, і вона розказує далі: «Так той начальник дав йому добрячого нагоняя, він тоді приказав кучеру запрягти коні, узяв мене і їхав сюди — злий, як собака. Ото, — каже, — і біситься!»
Він оре, а переводчиця нам розказує, а він думає, що вона переводе те, що він оре, а вона і слова не сказала нам того, що він орав. Орав, орав, тоді побіг до саней, сів, показав нам кулака і в галоп помчав далі. Степан стоїть білий, як бомага, і губи білі-білі. Але то щастя його, що переводчиця успіла підбити його руку, а то він би і не стріпенувся. Ми, було, впосля з нього сміємося: «Ну, ти тепер, Степане, дійсно стріляний горобець!»
Так ото день працюємо, увечері ідем гуляти, але тепер уже дуже не розгуляєшся. Ходіння на вулиці тільки до 11 часов вечора і щоб ні звуку. Ходять по селу тільки поліцай і два обходчики. Обходчики всі були за 18 років і старик, який лише ноги тяга по очереді, але так, як тепер пасуть скот, — очерідь від крайньої хати і до послідньої. Були і ми в обході з Гришою не раз. За себе ні, бо нам ще ж не було по 18 років (я ж щитався 25-го року народження), а за матерів. Ото було і лазиш цілу ніч до утра. Та то з яким поліцаєм тобі попаде діжурити. Якщо він нічого, то звечора пройдеш десь по вулиці і якщо це зимою, то у конюшні до коней у ясла залізеш і «діжуриш» до утра — тільки з носа свистить. А літом — під любим кущем можеш так «діжурити». А якщо поліцай — «собака», то і будеш швендяти цілу ніч. Так ото гуляти збиралися по хатах, а гуляли — скільки нужно, часів тих не придержувалися, а в хаті хоч співай, хоч горлань, аби надворі тихо було.
А розходиться по домах, то вже хто як зможе: попід кущами, по огородах навпростець, аби тільки не зустрів отого поліцая з обходчиками. Тут уже не візьмеш якусь діваху під «крендель» (руку), та будеш з нею пливти по вулиці потихеньку, помаленьку, а якщо договорився її провести, то ото і крадьтеся, як лисиця за курми, до її дому. А найкраще ото правило таке — понравилась тобі якась дівчина, договорився з нею і йди до неї пізненько додому, вона вийде і сідайте десь під кущем чи якоюсь постройкою і сидіть там до утра, якщо хоче. Там ніхто не побачить, а хоч і побачить, то «іди ти знаєш куди, я в своїм дворі». І я майже завжди використовував таке правило.

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *