РIЗНИМИ СТЕЖКАМИ…

На Проводи село збиралося докупи. На кладовищі. Їх у селі було два. Та оте, що біля ставка, — старе — і на нього мало хто приходив. А сюди йшли, як на празник: чисто вдягнуті, з кошиками пасок, ковбас, крашанок. І пляшкою кагору. На крайній випадок — чверткою горілки. 

Погода диктувала черевики або хромові чоботи, а сільське «так годиться» — довгу спідницю (не яскраву і, не дай Бог, червону!), світлу хустку, бажано у блакитних чи темно-червоних квітах, вовняну кофту або піджак.
Вона третє десятиліття жила у місті, та сільських правил дотримувалася. Попервах, щоб матері догодити. Бо як приїде, бува, у штанях, то мати з двору не випустить, поки не переодягнеться. А згодом увійшло у звичку, стало ритуалом. І губи не фарбувала, бо як тоді хрест цілувати? А так годилося — з живими обійнятися і померлим шану віддати. 
Якби її воля — вона би обіймала і цілувала тільки одного. Його. Сергія. Кожного дня. Роками. Та не судилося. Були лише Проводи, один день на рік, коли можна обійняти, поцілувати, вдихнути рідного запаху, зазирнути в очі. Тому і приїздила всі ці роки. Ще за місяць-два домовлялася з кумою і бабусею Ніною, сусідкою, щоб погледіли сина. Обов’язково з обома! А що, як одна захворіє, не зможе? Ні, вона не має права ризикувати. 
Потім обирала одяг, знов таки два-три комплекти, дивлячись, яка буде погода. Підшукувала сережки, коротеньке намисто і діставала з шухляди обручку. Золоту. Нібито подаровану чоловіком. Насправді ж — придбану в складчину з матір’ю незадовго до народження сина. 
Відразу після Нового року починала відкладати гроші на продукти, купувала при нагоді гарного масла, родзинок, ванельки — для паски. Бо годилося пекти паски і на Великдень, і на Проводи. На Великдень пекла три невеличкі, їм із сином вистачало на цілий тиждень. А на Проводи місила багато, щедро здобрювала спеціями, не жалкувала ні яєць, ні масла, ні цукру. І випікала аж півтора десятки маленьких і чотири великі. Одну лишала собі, ще по одній — кумі й бабі Ніні, та одну — на материну могилу. Маленькі ж пасочки роздавала на кладовищі «за Царство». І шоколадки «Чайка». Ніколи цукерки не купувала, тільки стограмові «Чайки». Бо Сергій їх любив. Колись. Вона пам’ятала. 
Односельці до її гостинців звикли, дає шоколад — значить, має гроші, не бідує. Он біля материної могили гарний стіл накрила: і ковбаса трьох сортів, і сир з дірками, і свіжі огірки товстими кружалками порізані. Все, як годиться. Півлітра кагору і півлітра каховського п’ятизіркового. Вона завжди коньяк привозить. Дядьки у селі його не дуже люблять, кажуть, тхне чимось, та поважають. Бо городський напій, недешевий.
Минулого року загрипувала перед Великоднем, думала, вже не поїде на село. Та син вшнипився: «Мамо, я вас відвезу, чи ж даремно на права здавав?!» Ніколи його з собою не брала, ніколи! Спочатку казала: не дитяча то забава — кладовище, дитині треба сперва на свайбі побувати. Тоді увійшло у звичку їздити самій. Син і не просився, бо баби майже не знав. А минулого року… Думала, обійдеться. Не помітять. Один старий, другий молодий, різними стежками ходитимуть. Та де там. Зустрілися. Здалося, Сергієві очі вогнем блиснули. Та промовчав. І вона — ні пари з вуст. Тільки засобиралася швидше: їхати, їхати, дорога неблизька. Поспіхом попрощалася зі знайомими, сіла в авто, кивнула синові: «Рушаймо!» А десь кілометрів за двісті, як зупинилися перепочити, син — не запитав, ні — він просто мовив: «То був батько». Вона промовчала.
Цього року приїхала на п’ятий день після Великодня. Тільки коньяк і привезла, та ще букет тюльпанів, мати любили. Обібрала могилку, поставила квіти у банку, а пляшку обіперла об хрест, щоб вітер не звалив. Хотіла ще пасочку лишити, брала одну в дорогу, та передумала: будуть ото собаки тягати шматки по кладовищу… А коньяк простоїть три-чотири дні, нікуди не дінеться. Може, хто і раніше зайде та вип’є — хай, то за Царство. 
Наостанок обійняла хрест, поцілувала. Відтепер тільки так.

Любов ФИЛЕНКО

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *