До дітей, онуків, правнуків

Яків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка

(Продовження. Початок — у №39 від 28.09.18 р., №42 від 19.10.18 р., №44 від 2.11.18 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.18 р., №47 від 23.11.18 р., №49 від 7.12.18 р., №51 від 21.12.18 р., №52 від 28.12.18 р., №2 від 11.01.19 р., №4 від 25.01.19 р., №11 від 15.03.2019 р., №13 від 29.03.2019 р., №15 від 12.04.19 р., №15 від 19.04.19 р.)

Знову у мене було багато подружок — була в Білоуськах, у Панасівці, Тристанах, даже в Ольгівці. Раз дісталися до Старчиків. Але там ми попали в руки поліції, були замкнені у погріб у Панасівці, а ще у конюшні в Андрейках. І це все — за нарушенія комендантського часу. Дісталося мені від старости по вусі і по зубах, по спині і по плечах. І так же само від поліції.
Найбільший у нас собашник-поліцай був Петро Федорович Тристан. Немає уже його, він відсидів свої законні 12 років до самого дзвінка, день у день. Помер уже дома. Нагадував я йому, хто він був, — мовчав, як будто води в рот набрав. І це все — спогади, спогади. Але то все були молоді роки і які вони не тяжкі були, а все ж таки я часто згадую пісню, яку у дитячі роки чув від своїх баті і мами:
Запрягайте, хлопці, коні,
Коні воронії,
Та й поїдем доганяти
Літа молодії…
У жовтні німець вистріляв у Кременчуці всіх євреїв. Погибла і моя знайома єврейочка, нашої сусідки Гальки Малички сестра, робила у Кременчуці і була на кватирі зі своєю дівчинкою (11 років дівчинці) у євреїв. І на літо вона приїжджала до тітки, з нею і та єврейочка, дочка хазяїнів, Шура (по документах вона була Сара, але всі її звали Шура, і мати її звала Шура). Ще коли ми з Митею будували нашу хату, в те літо вона прийшла до нас із дівчинкою тією. Але вона ніскільки не схожа була на єврейку — чорнява, красива. Але ні видом, ні розговором своїм ніхто не сказав би, що вона єврейка. Я довго не знав про це, пока не зустрівся з її матір’ю, а вона теж приїжджала в село — коли на вихідний, а коли і тиждень проживе тут, то з матір’ю у розговорі поняв, що єврейка. А Шура ходила у 8-й клас, як і я, і вона мені показувала свій шкільний табель, там прочитав, що вона Сара. Я спитав її, чого вона пишеться Сара, а звуть Шура? «А мене, — каже, — всі так зовуть: і подруги в школі. Це тільки викладач, як визива до дошки або щось спитати, назве мене Сара, а то і дома, і в школі всі називають Шура, то воно мені таке ім’я наравиться і я до нього давно звикла!» Була вона дівчинка смілива: було, я до неї коли піду увечері, вона до нас прийде дньом і ведемо розмови або якусь книжку читаємо удвох — хоч її, хоч мою.
А то пішов я дньом — чи неділя, чи празник був — виходе вона з хати в самім купальнику. А нам як відміряли приусадібну ділянку, то попало од тієї сусідки трохи вишень і левада (толока), там низина і трави такі буйні росли на тій леваді. Вона вийшла та: «Пошли на травке полежим!» Мені неудобно з нею іти. У нас у селі такого ніде не було зроду, щоб хтось десь ходив у такім виді. Та їх тоді не те, щоб хтось надів отой купальник, його не бачили зроду і не знали, що то за чортяка і як вона називається. Було, обикновенних трусів ніхто не носив, мужики купалися дньом у ставку у кальсонах, а ми, хлопці, в чому мати народила. Скинув штани і з греблі голою тільки блиснув у воду. Але женщини, дівчата — ті у спідніх сорочках, як нужно обмиться, — пішли у лози, у воді обмилися, сорочку викрутили, наділи, підняли плахіття угору і виходять із води готовими. Але там, де купаємося ми, хлопці, там нікого не буде — ні женщин, ні дівчат, бо ми голі, тільки на сонці виблискуєм. А тут треба іти з голою. Думаю, ще хтось побачить, ото будуть ще й з мене сміятися. Але пішов.
Вона загорала на сонці. Прийшов додому, а мама зараз: «Що то за безстидниця там була зтобою?» Я їй сказав, хто, а вона: «Моя ти мати рідна! І їй ото не стидно голій ходити?!» Кажу: «Во-первих — вона ж не зовсім гола, во-вторих — я ж її одівати не буду, і в третє, — ви поїдьте у Кременчук, підіть до Дніпра, там таких голих побачите тисячі!» — «То тільки дурні роздінуться, малохольні!»
А через кілька днів, як прийшли до нас німці, мені здається, Галька Громов’янська передала від неї привіт і Гальці Маличці, у якої ото літом жила. Вони з Кременчука евакуювалися та, видно, запізно. Їх німці догнали і повернули назад. Не тільки їх одних, а їхало їх тисячі на Схід, а тоді назад, додому. Каже: «Галька сказала, що ми уже більше не побачимося ні з тьотею Галею, ні з тобою». Я теж добре знав, що не побачимося, бо уже чутки доходили до нас, що німець робив із євреями на тій території, яку окупірував раніше.
Як я прийшов з армії, то спитав оту, що тоді була дівчинка Мотя, вона уже стала дівчиною, за тих євреїв. Вона сказала, що їх у жовтні німці всіх зігнали в гетто, а тоді всіх постріляли. Так погибла і вона, Шура. А як вона мріяла бути врачем! У неї була «домашня аптечка» і, було, ще ми ото як будували хату, десь чи майстер той, Митя, або я роздряпнув чи урізав руку, ногу, вона побіжить, візьме «аптечку» і як пристане: «Давайте я перев’яжу!» Не відстанеш. «Та на, в’яжи уже!» Змаже йодом, перев’яже та: «Ну, що, можу я бути медсестрою?» Та я сміюся: «Та що там медсестра — врач, професор!» А вона: «А що? І буду! Хай не професором, а врачем буду!» Обірвалися її мрії у неповні сімнадцять років…
Було все: переживали і веселе, і сумне, і комічне, і страшне. Наприклад, коні тоді бігали табунами. Та ще ж коні які були! У кожнім колгоспі тоді держали коні, так називаємий «Фонд Красної Армії». Вони ніде нічого не робили — їли та пили. А годували якнайлучче. Часто заїжджав воєнком провіряти. І нехай тільки у яслах побачить сяке-таке або пусті ясла, то конюхові бігом пристебнуть «враг народа». Але у нас воєнком був неплохий, такого не було, а нагоняя дасть, тільки держись. Раз у год тоді приїжджають із кавалерійської військової частини командир, ветврач та і солдатів чоловік 2-3 ото їх міряють, щупають, їздять на них, але із десятка візьмуть 3-4, а то вибракують. Тоді робіть із ними — що хочете, а натомість ставте слідующих 2 чи 3 десятка молодих лошат і годуйте знову. Так ото ми з Мишком піймали з отих коней — у мене була лошичка, а в Мишка — коник, добрячі, бо ми теж їх немало перебрали. Це перед приходом німців у Панасівку.
Як увійшли німці, днів через нескілько чуємо, що у Козельщині є сіль і німці дозволили її брати, хто хоче. Ми попросили хода у Петра Михайловича Кітляра, упряжку на коні поробили з телефонного кабелю, його валялося цілі котушки, покидали наші, як тікали. Поїхали. Приїжджаєм до совхоза і там ми чогось стали, до нас підходить щось за старичок, спитав, куди і чого ми їдем. Ми сказали. «Є, — каже, — сіль, беруть отам у підвалі внизу, коло обувного магазину. Але ви, хлопці, тільки з’їдете униз отуди, у вас такі коні, зараз німці заберуть. Там уже є комендатура, там, де був воєнкомат, і німців немало, а у вас такі добрячі коні! Заберуть точно!» — «Е, ні! — кажемо ми, — Ми туди не поїдемо!» — «Ото лучче буде!» — каже старик. Ми під’їхали під церкву з тильної сторони, випрягли коні, вони їдять, один із нас лишився біля коней, а один помчав із торбою по сіль. Мишко побіг перший, тоді я. Там унизу, у підвалі, на дверях стоять два німці, дивляться за порядком, там є совок, підборна лопата, підлога цементна, совком або лопатою набери, висип у те, з чим прийшов, і дальше. Так ми збігали по 5 раз. Біжиш із торбою, набрав, приніс, висипав у лантух і знову побіг. Ось Мишко побіг уже шостий раз, коли біжить назад із пустою торбою. Питаю його: «Що таке?» Він мені розказує: «Тільки я спустився та до дверей, а один німець — хап мене ззаду за воротник, виводе мене надвір і другий іде ззаду, вийшли, той пустив, а той, що ззаду був, як дав мені під жопу ногою, так я, мабуть, метрів 20 пролетів, як пуля, приземлився, схватився і гападра від них, а вони стоять та регочуться. Вони реготалися, а мені ось ніяк і на жопу сісти!» Я посміявся тоже, кажу: «Ну, ні! Тепер не піду і я, бо вони уже нас замітили, що дуже часто ми мотаємося, і я не хочу пулею летіти!»
Запрягли, я взяв віжки і правлю кіньми. Мишко: «Куди ти їдеш?» Кажу: «Підожди, я знаю, куди!» Підїжджаю до районної бібліотеки, у літні канікули я не раз там брав книжки читати. Вона тоді розміщувалася, де раніше була 10-річна школа, з другого боку, де була монашеська зимова церква. Як зайшов я туди — книг там по вікна, стелажі вже розтягли, а книги — додолу навалом. Давай я вибирати та носити на воза. Мишко той псіхує, матюкається, бо він їх не читав ні одної, він уже в четвертім класі покинув, не захотів ходити до школи, на пам’ять був дуже тупий, але на всякі видумки, вибрики — то на всю Панасівку був перший. Він псіхує, а я вибираю та носю, наносив повнісінький віз, скільки можна було укласти.
Приїхали додому. І от уже зимою, як не стало паперу і закурити, у мене тоді «читачів» — повно, в основному, мужики. Прийде та: «Яшко, кажуть, у тебе є хороші книжки. Дай мені почитати!» Я виберу, де хужа, дам, а він сидить і пальцями щупає, чи не лощона бумага. І так їх у мене «почитали» багато, але то де неважні, а хороші я не дав нікому. Було, прийде, просить, просить. «Немає і все — їх у мене вже всі ви «прочитали»!»
Так вони на горищі і погоріли. Недаром і колись казали, та і тепер так, що чуже, що попало тобі за дурняк, ніколи тобі в пользу не піде, а рано чи пізно пропадом пропаде, а біля нього загубиш і своє. І це точно так.
Так і тим коням хазяїнами ми були недовго. У Міщенок на ніч стояли німці. Дивлюся, утром іде один німець до моєї лошички, ходив біля неї кругом, заглядав їй у зуби, щупав. Мама каже: «Піди, хоч вірьовку забери!» А вона була припнута. Я підійшов до нього. Він відв’язав її і веде до мене. «Комме гер!» (ходім зі мною!) І показує рукою. Пішли ми у двір. Там стоять п’ять підвід і коні пов’язані, дивлюся, він відв’язує одну кобилу, а вона біла уся, як полотно, підводить до мене та: «На, карош, но піла. Понімайт — піла! Помпа — бух!» — «Поняв, — кажу, — поняв: біла, далеко видно і ти боїшся, щоб тобі наші бомбу не приліпили на голову!» Він: «Я, я!» (Так, так!) Дивлюся, другий веде від Мишка його коника і также дали йому взамін другого коня. А чого вони того забракували — хто зна. Він був не «пілий». А добрячі були коні, вони так у парі й ходили, як відвели їх у колгосп.
А з колгоспу у Панасівці і Тристанах, як ото наші відступали, а німці ще не увійшли, так звідти ще з ночі почали тягати все: той тягне ход, той — плуг, той борону таска на плечах, а якійсь бабі не попало воза — котить колесо поперед себе. А ми, хлопці, регочемося, кажу: «Дядю, у мене є коняка, та я не дам вам її. Як будете назад віддавати, тягтимете так само назад!» Ось баба якась коте колесо. «О, а ви, тьотю, що — карусель будете робити з того колеса?» А баба сердита, що нічого не попало, та: «Не гавкай!» — «Ну, котіть, котіть, будете назад його котити, тільки уже поманеньку, не так швидко!»
Сміємося, а наша бригада аж у Білоуськів. Туди ж ніхто не піде щось тягти аж у Панасівку, та там і люди оказалися розумніші. Не так розумніші, а не бачили, що тут робиться. І там ніхто нічого не узяв. І так поки німці увійшли у село.
Я казав, що вони увійшли у понеділок у десять часов утра, то в тих двох бригадах розтягли все, до щепки. Евакуїрував колгосп коров, телиць. Їх погнали за Нові Санжари, а дальше не пустили — ящур, карантин. І вони на другий день, як прийшли німці, ноччю пригнали назад. І паслися вони за Панасівкою на горі.
Утром я стою коло дороги, дивлюся, —баби летять, язики повисолопляли, захекані. «Куди? Що таке?» А вона і слова не скаже та: «Он… Он… Ононо корови розбирають!» Я подивився, а там уже тягнуть ті корови, а як мужик, то і дві, ще й телицю пристроїв до корів. Ну тут уже і мама не видержала, правда не бігла, а пішла. Я їй казав: «Не йдіть, не треба!» А вона: «Та як же таки-так, моя мати рідна, он же усі беруть!» — «Але, — кажу, — беріть, але я її до Тристанів не буду відводити назад!» Привела вона. Невеличка корова, красна, так вона і тижня не була. Але за якийсь там час на степу не осталося й однієї скотини.
Пройшло 5 днів. Верхом на коні приїхав німець із Козельщини. Я раніше казав, що там була уже комендатура, і розліпив оголошення тіль не на кожній хаті. Дослівно там так: «Громадяни, все, узяте з громадського двора, за 24 години щоб було повернено до громадського двора. За невиконання цього приказа — розстріл. Комендант — підпис». Так само тоді тягнуть, котять, несуть назад, тільки ще швидше, щоб укластися за оті 24 години. Відвела і мама оту красну до Тристанів. Мені нічого і не казала, бо вона знала добре, що я сказав, то так воно і буде, я назад її не поведу.

«Фотографувався у Козельщині, як стали з Миколою Тихоновичем на військовий облік і треба уже погони знімати. Біля мене Дар’я Іванівна Тристан, учителька Пригарівської школи. Сидять Микола Тихонович і Марія Мифодіївна Тригубенко.»


Але у нас із Мишком коні були ще довгенько. Ми ж узяли не з громадського двора, а нам їх німці самі дали. Як вони дали? А ми знаєм як, значить, ми панам німцям понаравилися — це ось, бачите: «Піла. Помпа бух!» А то — хтозна чого отдали. Ми ще повиорювали дома усадьби, виорали у Міщенок, у Гальки Малички, сусідам. А дальше холодно, а держати де їх? Ні сарайчика, нічого немає, а в хаті ж не будеш держати, а кормити чим зимою? Сіли ми на них верхи і — на Білоуськи, пов’язали у конюшні і бувайте здорові. Вони нас знали, аби зайшов хто з нас у конюшню — уже і обзиваються, але з пустим карманом не заходили — або кусочок хліба, або буряка, качан кукурудзи і даєш одному і другому.
І знову спогади, одна моя радість, одна моя утіха. Як наляже сум важкий, плакати хочеться і плачу часто, та ніхто не бачить. На виду в усіх показуєш себе байдужим, беззаботним, та ніхто не знає, не бачить, що твориться отам у душі, як тільки ниє, болить серце. Так воно болітиме, пока і зотліє. Тяжко. Ох, як тяжко остатися самому без вірної дружини та ще на старості своїх років!
Завтра мені 22 жовтня 1993 року — 70 років. Сімдесят, а що я згадаю?
Ну, до 7 років — безтурботне своє дитинство, а дальше уже пішло, поїхало — голод, нищета, війна. А скільки впереді такого самого? Думалось, на старість я поживу зі своєю бабусею без горя, без печалі, хоч якийсь десяток років. Не дав Бог і того; як кажуть, якщо не дав Бог щастя змалку, то не буде його і до остатку. А в нас його так і не було. Вона — пока не помру, єдина утіха для мене.
А як наляже важкий сум, пишу тоді свої спогади, які залишилися пока в голові. А дальше що? Та воно і пишеться уже погано, зовсім не так, як десь десять років назад, букви ті, закарлюки, хиляться туди-сюди, але не куди треба. Можеш написати слово таке, що і сам не розбереш. Важко стає і писати. Раніше любив читати. Міг з вечора до утра читати і міг спати 24 години в сутки. Тепер не читається, а спиш 3-4 години. Любив поболтати — не болтається. Уже у 7 років носив пошту в Пригарівку, з Пригарівки — по селу. Розніс — і ноги не боліли. Тепер коли-небудь піду в магазин, прийшов, наче в Козельщину і назад сходив. У 1951 році робив на буряковім пункті у Лутовинівці (сезон). Цукор тоді був тільки у стокілограмових лантухах. Приходило його вагони. Ну, з вагона на машину виносило 2 чоловіка, а в склад — з машини узяв на плечі і через голову у штабель тільки мелькнув. Тепер 5 літрів води важко нести. Казав мені колись один старик: «Ну, Яшко, оце так до 60 років, ну, 65-ти, а як уже 70, то ото, як прожив рік, так, наче тобі пуд на плечі лягло, як два — два пуди!» А мені тепер здається, що ті «пуди» лягають на плечі не через рік, а через місяць. І так воно у мене — як робиться, так і їсться. Не хочеться, або їв би хтозна що. Мені багато кажуть на поминках: «Чого ти, Яшко, мало їси?» або «Ну, ти і погано їси. Чого?» А хтозна чого. «Кріпись», — кажуть. Рад би кріпитися, так воно не кріпиться. Але я вам так і не дорозказував, скільки ще впереді, собливо лихого було…
Працювати стали ми уже не в колгоспі, а в громадському дворі, й аж однаковісінько, що тоді від зорі, що тепер. Правда, попервах «пани німці» у неділю і у великий празник дозволяли, хто хоче, у церкву іти, то іди. Можеш на роботу не йти. Так ми, вся молодіж — хлопці, дівчата — всі стали такі «богомольні», що не пропускаємо ні жодної неділі, ні празника. Вся молодіж у церкві. Багато — більше, чим старих. У мене була з Пашківки знайома Тоня, я познайомився з нею перед началом війни. Від них так само вся молодіж ходить до церкви «Богу молиться». Було, як соберуться — це Панасівка, Тристани, Ольгівка, Пашківка, Осначі — усі в Пригарівці у церкві. Куди там у церкві? Біля церкви місця немає! І все «моляться» попід церквою, під садками, кущами. Я добре пам’ятаю, що скільки ходив, то в самій церкві був один раз. А то десь із знайомою: або вона мені «Отче наш» розказує, або я їй «Вірую во єдіного Бога».
Але так було зовсім недовго — німці швидко розкусили нашу «віру в Бога». І десь місяців через три — приказ, щоб усі батюшки закінчили службу в церкві не пізніше 9 години ранку. І чи ти був у церкві, чи ні, а на роботу давай. Хіба на Різдво один день, на Пасху один і на Тройцю — теж. І так тоді вся ота «багатовіруюча» молодіж знову стали всі «безбожниками».
Була така організація у СРСР до війни — «Безбожник» і газета виходила такої назви. А на роботу ходили до Білоуськів. Оце, особенно у суботу або перед празником, робимо до вечора — Гриша і я. Увечері додому не йдемо, осталися на гулянки, тоді там перед світом у яслах десь предрімнув. На утро хтось із хлопців візьме кусок хліба та, може, щось і до хліба. І знову на гулянки. Після роботи додому прийдемо — це вже у понеділок увечері. Але я казав, що гуляли тоді десь по хатах. А йти нам було хорошо — степ і степ, аж до Панасівки додому. На Тристани ходили яром.
Ось одного разу пішли з Гришею дорогою від Білоусьок додому по дорозі, десь було часа 2 ночі. Тільки повернули на свою вулицю, зирк — а тут перед нами оті обходчики. А поліцаєм був Іван Никифорович Тихоненко, і Свириденко теж був в то время поліцаєм, але недовго. Тихоненко, ох, і собака ж був! Тож їх два поліцаї і два обходчики. Та той собака-поліцай і причепився: «Де це ви шляєтесь?» Ми кажемо, що ідемо з роботи. «Давайте їх закинемо, а утром доложимо пану старості, ось вони нарушають комендантську годину!» Закинути, а куди? Недалеко у бригадному дворі був погріб, то поліцай кричить: «У погріб їх, сукиних синів!» Хто був з обходчиків тоді з ними — не згадаю ніяк. Хватають вони нас за руки-ноги і несуть. Хоч як ми пручалися, але не вирвалися. Перенесли і — гур-гур у погріб один на одного! Як ми тоді не покалічилися — один Бог знає. Ляди на погрібові немає, так вони принесли плашку борони, накрили, прикотили камінь величезний, придавили ту плашку і: «Сидіть! А завтра пан староста розбереться!» Біля погреба ніхто не залишився, понадіялися, що заперли нас добре, драбини ж немає.
А там пацани поставили з абрикоси гілку до стіни, вона обламана, один дрючок: мабуть, як у хованки гралися і там ховалися. Ми причеркнули, роздивилися, і Гриша став однією ногою на сучок, а другою — мені на плече, дістає до того, що накрили, так там же камінь — і десять чоловік не підніме. Кректав він там, кректав, як посиплеться мені земля, сміття на голову, за шию. «Що ти там робиш?» — «Стій!», — каже. Стою я, а він сипе. А воно понад вікном погреба перекладини поперегнивали і він їх ламає і копається понад стіною і вікном. Прокопався, виліз сам, зняв ремінь зі штанів, подав мені. Уже і я не в заключенії.
І тоді низом, лозами, там була стежка і — додому! Не знаю — доложував той служака пану старості чи ні, та нам ніхто нічого не казав. Правда, я йому згадував за це усе, але це уже як він відсидів 12 років і після того довго не їхав і не показувався у селі. Десь на Донбасі робив, аж як став старий, тоді приїхав додому, до своєї баби Марії. Але так він жив, що і зі свого двору ніколи не виходив на село. А жили вони від вулиці далеченько, за греблею. Та я колись із ним зустрівся, спитав його: «А ви, Іване Никифоровичу, не забули, як нас у погріб укинули?!» і це все на ходу, він не обізвався і слова. Я навздогін йому ще кинув: «Собака!» і пішов. Він і був ним. Це як наступить вечір, ніч — так і слухай, як він десь на селі верещить, та ще голос такий мав тонкий, верескливий.
Приказ був, як тільки потемніло, щоб на селі світло ніде і не блиснуло. Ото як засвітили у хаті каганець, вікна закривай ставнями, а як у кого їх немає — завішують платками, спідницями і чим прийдеться. Так отой поліцай нишпорить скрізь по закутках. Ось побачив світло десь, біжить туди, а там живе якась баба. Уже кричить на всю вулицю: «У тебе он видно крізь спідницю! Оштрафую! Або панові старості доложу!» То мужики кожне утро сміються: «Ну, що, у кого вчора увечері або удосвіта світилося крізь спідницю?» Наводив усе порядки.
Попали я і Гриша поліції в руки аж у Осначах. Забрели туди весною 1942 року. Син сусідки Гальки Малички повів нас відвідати його тітку, яка тоді жила в Ольгівці (точніше Кущівці). У неї була дочка, Віра Плахотник, і в неї у садку завжди собиралася вулиця. Ото ми і начали ходити туда — Ванька, Гриша і я. Однажди у Вєри були дві дівчини з Осначів — чи її подруги, чи родичі. Вони нас пригласили прийти до них із Вєрою. І так одну з неділь пішли я та Гриша. Ванько тоді не пішов. Прийшли до Вєри, а її немає вдома і сьогодні не вернеться, десь пішла до родичів. Ми рішили тоді піти до тих дівчаток, що приглашали. Та як? Не знаємо, де вони живуть, як їх прізвища. Тільки звати як, знаємо. Ладно, знайдемо якось. Пішли. Тільки зайшли у село, як зустріли одну з тих дівчаток, вона ішла до другої, її батько десь у гостях. Вона забирає нас і повела до другої. Позавішували вікна, засвітили лампу, наставили на стіл вечерю, поставили самогонки і домашнє роблене вино. Тільки начали вечерю, як затарабане хтось у вікно, дівчата тільки: «Ху!» на лампу, потушили. Сидимо. Дівчата щось шепчуться. Ми тільки розібрали, як одна каже другій: «Хай його чорти візьмуть!» Не чути стало нічого, засвітили знову.
Пішли ми уже у третім часу ночі. Тільки вийшли на кінець села, коли — тут як тут два поліцаї і обходчики. Ухватили нас — і там уже не погріб, а якась бригадна хата, нас туди. Я кажу (там один поліцай молодий): «А дальше що?» — «А ось завтра доложимо пану старості сельуправи і побачите, що!» — «Ага, — кажу, — так пан староста з нашої Панасівки, ще й мій сусід. Побачимо, що він скаже!» Бачимо, що вони закрутилися. І той, другий, каже тому молодому: «Та хай ідуть собі хлопці». А той ні в яку. Замкнув нас у хатинці і пішли.
Ми не дуже і томуємося, бо й насправді староста — мій сусід був, Сашко Костиря, і він ще тоді не дуже особачився. У нього була дочка Маруся і ми часто у неї в хаті збиралися. То він, було, повернеться зі своєю панінею, а ми там, це ноччю. То він: «Гуляйте, гуляйте, ми он зачинемося у хатині». Або візьме мандоліну, начне грати, співати, а грав він хороше. Осначі — Пригарівської сільуправи, де він староста. А закон був такий: якщо ти ідеш, чи це хай буде десь у другу сільуправу, візьми з собою справку, що ти житель такої-то сільуправи. Отже, як замкнули нас у конюшні в Андрейках, а вони тоді були Миргородщанської сільради. До війни і при німцях тієї ж сільуправи, то там хуже було наше положення.
Ну, так сидимо ми там. Там було одне вікно. Гриша підійшов до нього та каже: «Ось підожди, відчинимося». Узяті віконниці на шпугу, а закручені зсередини. Він відкрутив, віконниці пхнув, а рами розчинялися, вікно низько від землі, ногу одну перекинув, другу і — надворі. Віконницю зачинили і як дременули, то оглянулися аж по цей бік Ольгівки. А воно все — степ і степ до самої Панасівки.
Розказували ми опісля Вєрі, як ми гуляли на Осначах. Вона нам сказала, що отой молодий поліцай хотів ухажувати за однією з тих двох дівчаток, а вона не схотіла, так вони ото і дожидали нас, пока ми йтимемо додому. Приходилося мені і не раз упосля бути в Осначів, аж нічогісінько не поняв, де та хата, в якій ми були і в якій хаті нас замкнули.
І тієї ж осені 1942 року пішов я, як завжди, з Гришею, до Андрейок провідати дядька Івана і тітку Марію. Ми пішли дньом у якийсь празник, по-моєму, перед Спасом. Ми думали, дньом побудемо і вечером додому, та їхні хлопці (мої брати двоюрідні), Гриша і Коля, оставили нас на вечір: «Підемо погуляємо!» Зібралася гулянка, як ніколи: хлопці, дівчата біля школи під осокорами, чоловік до півсотні, гармошка, співи (а тільки ж до 11 год. вечора можна), а воно уже годин до двох. З нами і поліцаї андрейківські виспівують, витанцьовують. Це Іван Ількович, Василій (Вітьки Андрейка батько). Ну, це були поліцаї сякі-такі. А Михайло Ігоревич Микитенко, його брат Василь — це добрячі були собашники.
Ось гуляємо, коли це: «Стой! Ні с мєста!» Ми глядь сюда-туда, а ми всі окружені поліцаями, і їх достобіса. А Миргородщанської сільуправи був Петро Петрович Троцько. Ох, і собака ж був! Нагаяки ніколи з рук не випускав, це староста такий. Він десь пиячив — чи то в Рибалках, чи в Миргородщині, почув такі веселощі на Андрейках, зібрав тих поліцаїв, запрягли коні і примчалися успокоїти гуляків. Коли той крикнув: «Стой!», а андрейківські поліцаї — теж гуляки — стриб-стриб, як собаки, між тих поліцаїв, винтовки «на руку» — і вони уже на «службі», затримали нарушителів порядка! Що ж далі? Стоїмо ми, як отара овець, окружена вовками. Ось пан староста рушає, дає команду: «За мной!», іде, виляскує нагайкою по халявах чобіт, ми всі під конвоєм поліцаїв за ним. Куди ж?
Загонять нас у конюшню. Там була кладова для фуражу коням — давай нас туди натоптувати. Натоптали повно, не поворухнутися, дихнути ніяк. Все, пан староста подивився та: «Гуляйте тут!» Два поліцаї закрили двері, підперли кілком, полягали під дверима і муркотять щось п’яні. Один був Василій, а за другого не знаю, хто. Там у кладовій були два ящики з фуражем, стіл, плита. Ми роздивилися, хто поліз на ящики, хто — на стіл, на плиту, на вікна — їх два було, так загратовані решоткою. Ми б могли потроху і вилазити крізь шибки, так ніяк.
І тут хлопці найдужче хочуть нас удалити. Мене і Гришу. Ми ж другої сельуправи і справки ніякої немає. Добре, як пан староста відшмагає нагайкою тут, а як відтарахторе у жандармерію у Козельщину, там уже дадуть під першу марку і в ешелон — прямо у «нах Дойчланд» (Німеччину).
Сидимо, та чого ж так сидіти? Давайте співати! Співають, гармошка грає, поліцаї гримотять у двері: «Замовкніть!» — «А нам пан староста сказав: «Гуляйте тут!» Ми і гуляємо!» І так до утра гуляємо у конюшні. Уже перед сходом сонця заходить пан староста, поліцаї, лист паперу і перший, хто підходить, записав і: «Біжи додому і зараз же у колгосп. Бригадир дасть воли чи коні і на степ — працювати!» Це не взірая, що Спаса, що не роблять сьогодні, а ви працюйте.
Ну, пишуться, а ми ж «чужі». Ось уже осталось небагато. Пан староста дивиться та: «А, так тут і «чуженькі» є?! Звідкіля?» Кажу: «З Панасівки» — «Як сюда попали?» Кажу: «Прийшли до дядька у гості!» — «Хто дядько?» — «Яременко Іван Степанович!» А Гриша з конюшні обзивається: «Та то вони до нас прийшли і ми їх пригласили на вулицю!» — «А ти марш додому!» і матом на нього, того здуло зараз. Ну, думаю, сійчас начне гуляти нагайка по спині. Коли він: «Ага, прийшли у гості, а попали на гульки, ану марш додому! А я пану Костирі скажу, де його люди шляються ноччю!» Нас мигом теж здуло з конюшні. Відійшли далеченько, перехрестилися: «Слава Богу, пронесло».

«Фото 1949 р. Подруга мого життя Віра на весіллі у двоюрідної сестри у с.Василівці. Біля неї двоюрідний брат Володя Чорнобривець. Сидять матері Віри і Володі. Далі стоїть її брат Ванько, сестра Ліда.»

А як же іти додому — сонечко уже зійшло і трохи піднялося. Це дівчата як узнають, що ми гуляли цілу ніч у конюшні — не йди на вулицю. Кажу: «Пішли прямо на Громову, там посадкою на яр зайдемо, яром від Тристанів. Скажемо, що в церкві були!» Сказано — здєлано. Дійшли до яру, а воно ще рано. Полягали у посадці, лежали-лежали, їстки хочеться. «Давай, пішли!» Ідемо, зустрічаємо кого на дорозі: «Звідкіля це, хлопці!» — «Та з церкви!» — «Та, щось наче і ранувато з церкви!» — «Та, ми не ждали, пока служба закінчиться.» Прийшов я додому, поїв, ліг. Як заснув! У два часа дня будить мама: «Так, де ти цю ніч був?» — «А воно вам нужне, де я був?» — «Ви ж із Грицьком в Андрейок у конюшні цілу ніч сиділи!» Оце тобі, думаю, і так! А воно Павла Рибалки батько і мати були у Пригарівці у церкві та зайшли звідти до матері. І сказали, що нас сю ніч староста з поліцаями замкнув у конюшні, всю гулянку. А бабка була цікава і нам сусідка та: «А чиї ж вони?» — «Та, Мотрі Івановної хлопець та Артемишин!» У мене уже батька давно не було, то всі мене називали по матері — якщо що, то: «Яшко, Мотрі Івановної.» Ще ті не пішли, а баба уже матері сказала, де ми гуляли.
Увечері вийшли на вулицю, коли якась із дівчат: «Хлопці, розкажіть нам, як ви в Андрейок у конюшні цілу ніч з пацюками гуляли!» У мене на такі запитання були завжди відповіді прямі, правдиві і такі, що вже піддівати мене такими запитаннями стає ніяк. Тому з якимись насмішками мене не чіпали. Бо я міг дати таку відповідь, що хто думав наді мною посміятися, міг сам остатися у смішному положенні. Я кажу: «Во-первих — ми не йшли гуляти в конюшню, а пішли в гості, во-вторих — у конюшні, погребі чи ще десь ми зараз же можем оказатися всі, і ти в тім числі. І тебе завтра запитають: «Як ти гуляла з пацюками?»!»
Разом із цим коротенько скажу за тих служак-поліцаїв та старост. Той, що нас замикав, був у Мирогодщині під п’янку отравлений, але це був великий хаос, німцям було не до нього, бо тікали всі зимою 1943 року з-під Сталінграда аж за Дніпро. Тікала і Козельщинська комендатура. Наш пан Костиря одержав 25 років, там десь і дуба врізав, додому не повернувся. Ті андрейківські, які нас загнали у конюшню, померли, залишився один, як музейний експонат, Микитенко Михайло Ігоревич. Коли наші повернулися, його зараз забрали на фронт, там поранило його, а коли війна закінчилася, нагадали йому, хто він був, дали йому 15 років, і зараз він і поліцай, і інвалід Великої Вітчизняної війни — все змішалося. Та йому частенько нагадують, хто він був, так він хотів одержати безкоштовно інвалідську машину — сказали, що пока поліцаям не даємо. Був такий служака-поліцай і в Тристанів.
І ось одного дня у неділю, це у жнива, я лежав хворий, а він прибіг, щоб я ішов зерно возити на заготзерно. Я сказав, що хворий. Він подумав, що я прикинувся, щоб у неділю не йти на роботу. Як схвате мене за ногу, я тільки гавкнув з кроваті додолу. Кричить: «Зараз уставай і йди на роботу, бо я тебе у землю зажену!» і підняв уже ногу довбонути під бік чи у груди. Мама топила піч і щось там рогачем робила, як вихвате вона гарячий рогач із печі та: «Ах ти, падлєц!» і гарячим рогачем прямо йому у вічі штрика, штрика. Він відступа до порога, вискочив із хати та: «Я ось пану старості скажу!» — і побіг.
Тоді у неділю, видно, не знайшов пана старости. А в понеділок я пішов у Бреусівку у лікарню. А я з 1936 року і пока не забрали у Німеччину, у 1943 році якраз захворів хронічною малярією. На лікарському учоті був і в Козельщині, і в Бреусівці, і коли б я куди не пішов, мені завжди справку дадуть, що я хворий. Тоді я пішов у Бреусівку, бо я раніше казав, що там робила сестрою моя знайома Варя з Миргородщини, побачусь із нею. Мені дали справку, прийшов і сів обідати. Мама глянула у вікно: «О, — каже, — іде староста і той собашник. Не до нас?» Точно, підкотили до двору бричкою і в хату ідуть злі. Я мамі кажу: «Посвистять вони!» Заскакують у хату та очі виторопили: «Чого ти не схотів учора на роботу вийти? Та за це тебе розстріляти мало!» Я спокійно вийняв із кармана справку, кажу: «Ось чого не вийду ще завтра і післязавтра, а там видно буде». Він ухватив справку, прочитав, покрутив, кинув межи очі і з хати. І Петька той, як цуцик, за ним. Мама їм навздогін дулю скрутила ще…

Закінчення першої частини —
в одному з наступномих номерів.

Please follow and like us:
error

1 thought on “До дітей, онуків, правнуків

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *