74-а переможна весна Миколи Климовича

Наша зустріч з Миколою Онисимовичем Климовичем, підполковником у відставці, відбулася 19 жовтня 2018 року. Був сонячний і майже по-літньому теплий день. Розмаїттям кольорів багряніло на деревах листя, у повітрі повільно пропливали срібні павутинки «бабусиного літа». І дуже приємно було слухати цього інтелігентного, делікатного чоловіка, від якого струмувала лагідність і доброта. Впадали у вічі впорядковане подвір’я, молоденький сад, а ще — вулики.

До слова, саме із бджолами якось сталася неймовірна пригода. Господар звично порався біля вуликів. Аж раптом знепритомнів. Падаючи, ударився об вулик. Кришка вулика зсунулася, а льоток перекрився… Коли Микола Онисимович отямився, то відчув і побачив, що його тіло до пояса було обліплене бджолами. Справа в тому, що він, пасічник, ніколи не користувався захисною маскою, а у спеку навіть сорочки не зодягав. Так було і цього разу. Тож Микола Онисимович спокійно поправив вулик, відкрив льоток і бджоли ніби по команді злетіли з тіла свого господаря, навіть не вжаливши його. Диво та й годі!..

У сім’ї Онисима Митрофановича та Домки Семенівни Климовичів було четверо дітей: Марія, Іван, Микола і Лідія. Родина мешкала у селі Потягайлівці (пізніше — Світлогірському) Кишеньківського району.
Миколка, який народився 20 червня 1927 року, зі свого дитинства і ранньої юності найдужче запам’ятав лютий Голодомор 1932-1933 років, а ще — чорні дні німецько-фашистської окупації.
Разом з іншими односельчанами юнак радо зустрічав воїнів-визволителів у вересні 1943 року. А у листопаді 1944-го Микола у віці 17 років і 4 місяці був призваний до лав Червоної Армії і потрапив у 130-у окрему зенітно-артилерійську бригаду. Був 2-м заряджаючим номером гармати.
Спочатку їх бригада дислокувалася на Кавказі, в Баку. Згодом її перекинули на Далекий Схід для розгрому Японії, яка у роки Другої Світової війни загарбала величезні території у Південно-Східній Азії та в басейні Тихого океану. З неймовірними труднощами довелося долати монгольські степи і пустелі. Немилосердно палило розпашіле сонце. Катастрофічно не вистачало питної води. Від спраги гинули коні, а то і солдати. Та все ж військові частини дісталися до Великого Хінгану, могутнього гірського хребта на рубежі Монголії і Маньчжурії (Північно-Східного Китаю), де японці мали потужну лінію оборони. Авіація завдавала нищівних бомбових ударів по позиціях ворога. Артилеристи прицільним вогнем буквально перекопували передню лінію укріплень, поступово переносячи удар у глибину оборони та відкриваючи шлях для стрімкого наступу танкових колон по 50 танків у кожній. За ними широким фронтом котилися лави наступаючих піхотинців…
На думку Миколи Онисимовича, японці — фанатичні вояки. Доводилося навіть бачити їхніх прикутих ланцюгами солдатів, які билися з відчаєм приречених.
Врешті вдалося здолати Великий Хінган, потім і Малий Хінган. Наступ набував нестримного характеру. Активні бойові дії проти Японії вели також союзники — американські війська. Нарешті 2 вересня 1945 року Японія капітулювала. Друга Світова війна закінчилася.
Але військова служба у Миколи Онисимовича ще продовжувалася у 1616-му зенітно-артилерійському полку аж по вересень 1948 року. Був старшим водієм-дизелістом. Хоробрий воїн одержав багато заслужених у боях нагород.
Після завершення служби навчався у сільськогосподарському технікумі (на стаціонарі у Полтаві, заочно — в Бучі Київської області). Отримавши диплом, їхав потягом додому. Тут і познайомився, можна сказати випадково, з директором Козельщинського радгоспу Петром Яковичем Винником, який запропонував роботу.
Саме в цей час рідне село Миколи Онисимовича переселяли через затоплення водами Дніпродзержинського водосховища. Тому колишньому фронтовику довелося три місяці добряче потрудитися разом з ріднею, щоб розібрати будівлі.
А потім приїхав у Козельщину і був прийнятий на посаду пасічника радгоспу, де й працював до 1978 року. Після цього аж до виходу на пенсію у 1986 році трудився старшим оператором АЗС.
Микола Онисимович і його люба дружина Лідія Миколаївна, які разом і сьогодні долають життєві труднощі, виростили чудову доньку Ольгу Миколаївну Климович (Зобенко), педагог за фахом, яка нині живе у Волгограді; радіють за онуку Оксану.
А рідна сестра Миколи Онисимовича, Марія, 1921 р. н., зоотехнік за фахом, з початком війни евакуювала худобу на Схід. Дійшла аж у Саратовську область, там і була призвана у Червону Армію. Була заряджаючою гармати. Неймовірно — але це реальний факт! З боями пройшла від Волги до Берліна. Має поранення та бойові нагороди. Вийшла заміж, виростила двох дітей. Її дочка зараз мешкає у Дніпрі, а син — у Росії.
Героїчно воювали з ворогом також батько, Онисим Митрофанович і брат Миколи Онисимовича, Іван, 1924 року народження, які були мобілізовані до війська у вересні 1943 року. Їх разом із тисячами інших солдатів, зовсім ненавчених, у домашньому одязі кинули у районі Переволочної на форсування Дніпра, лівий берег якого, низинний і плоский, дуже потерпав від нищівного вогню противника з високого правого берега. Посередині ріки був лісистий острів. Але фашисти заздалегідь спиляли усі дерева залишилися тільки невисокі пеньки. Тож наступаючі несли величезні втрати… Домка Семенівна одержала похоронку на сина, який загинув при форсуванні Дніпра, а також, що її чоловік пропав безвісти. Після війни згорьована мати одержувала за загиблого мізерні карбованці…
Сестра Миколи Онисимовича, Лідія, 1929 року народження, була дуже юною, тож не воювала з ворогом, але відчула, як і інші, що таке війна. Була медпрацівником. Її двоє дітей мешкають у місті Кам’янському (раніше — Дніпродзержинськ)…
Ця розповідь — яскраве свідчення героїзму і мужності Миколи Онисимовича, усієї родини Климовичів у боротьбі проти коричневої чуми фашизму, а також великої любові до життя в мирний час. І слава Богу, що герой-фронтовик зустрічає цього року свою 74-у переможну весну.


Григорій СЕРДЮК,
член НСЖУ
Віктор БУРМУС,
голова районної організації ветеранів війни і праці

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *