А за плечима — окупація, голод, сльози, злидні…

Я народилася у далекому 1937 році у великому на той час селі Говтві на березі Псла, оповитого мішаним лісом і широкою левадою. Пережила Другу світову війну, голод 1946-47 та 1952-53 років. Про долю дітей війни я вам розповім детально, пригадуючи свою тернисту життєву дорогу.

На березі Псла стояла невеличка біленька хатина, де жила багатодітна сім’я Сергеєвих: батько — Іван Олексійович, мама — Настя Андріївна та нас троє дівчаток — Ніна, Оля і Галя. Найменша народилася 25 вересня 1941 року. Сім’я жила дуже бідно, але дружно. Батько працював у колгоспі «1 Травня» за трудодень, а мама і ми, маленькі, обробляли свій город, за рахунок якого і виживали. І все було б дуже добре, якби не об’явили, що починається війна. Батько тоді служив кадрову службу поблизу Кременчука у Піщаному. Коли німець захватив Київ і став штурмувати переправу через Дніпро, то солдатів, серед яких був і наш батько, направили на її захист. Там такий був бій за цю переправу, що хто його бачив, кажуть, земля горіла і вода кипіла з солдатською кров’ю. Та німці таки захопили Кременчук, а потім у вересні — й Полтаву.
…Ясний сонячний день, 10-та година ранку. Прийшла до нас сусідка, тітка Дуня. Сидимо ми на розі нашої хати. Чуємо — з дороги гомін; коли це верхи на конях під’їхали німці з автоматами і питають, чи немає партизан і як переправитися на гору. Один витяг карту і каже: «Тут має бути міст!» А баба Дуня каже: «Немає, вода знесла!» А слідом за ними чути великий гуркіт — на тій стороні річки їдуть два танки, один — горою берега, а другий — прямо понад водою. Перевіряють, чи немає партизан. Виїхали з кручі і подралися на гору, а вона дуже крута. Ну, таки виїхали і розвернули танки дулами на село і на ліс. Ми дуже боялися, що будуть стріляти, але вони не стріляли, говорили не по-нашому, співали, грали на губній гармошці, а нам усе чути було, бо ми жили на березі.
Удень вони не стріляли, а як настане вечір, пускають димову завісу, такий туман, і начинають стріляти запалювальними кулями, ходять по хатах і підпалюють. Першу ніч ми спали у кукурудзі. Мама нас по черзі винесла на ковдру, бо боялася, що як підпалять хату, то… Бо були случаї, що закривали людей у хаті і підпалювали. Мама на другий день Галю на руки (їй було всього один місяць), а ми з Олею взяли маму за спідницю і пішли до бабусі в землянку. Ми як ішли, так боялися, але німець бачив, що мати і троє дітей пішли зі своєї хати, то не стріляли ні по нас, ні поверхово. Ми спокійно дійшли до бабусі. Настала, як ото кажуть, горобина ніч. Усе село горить і за димом нічого не видно.
Усе пережили, закінчилася війна, стали повертатися солдати додому. А наш батько так і не повернувся з фронту, получили звістку, що пропав безвісти. І так ми залишилися сиротами, а мама — вдовою, без сильної батьківської руки і підтримки держави. Як же нам тяжко жилося! Коней і волів вибили німці на м’ясо, і не було чим обробляти город. А землі при хаті у нас була 81 сотка. Копали вилами і лопатами, тягали рало і борони, сіяли вручну, косами і ціпом молотили. Не було млина, так ми на саморобному млинкові мололи.
Я була найстарша, у 1945 році мені виповнилося 8 років, то ми з мамою і молотили, і косили косою, копали і рало тягали. Мама нас із дитинства привчала працювати і сама була дуже працьовита. Вона нам казала так: «Дівчата, треба робити, від роботи ще ніхто не помер!». Ось так і виживали діти війни.
У 1945 році пішла я в перший клас Говтвянської початкової школи. І знову біда — немає у що вдягтися і взутися. А ми сіяли коноплі, з них робили пряжу і ткали полотно. Мама зі мною совітується: «Я тобі пошию костюм з полотна». Я така рада! Вона пошила мені руками спідничку на одній підтяжці і покрасила бузиною. Є така трава — жовтуха-повитуха, то кофточку нею покрасила. А на ноги — влітку калоші, а зимою в’язала панчохи з вовни (ми держали вівці). Після війни у магазині не було нічого, та й грошей ми не мали.
Настав 1946-47 рік, голодовка, неврожай, усе висохло від засухи. А в колгоспі у нас працювала одна мама, так ми, маленькі, 10-12 років, у період літніх канікул працювали в колгоспі, щоб більше заробити трудоднів і получити зерна. Рвали свиріпу у пшениці, пололи баштан, тягали волокушами солому до скирти, возили волами зерно в безтарках до комори, а ще треба було його вигрузити із безтарки до темна. Додому приїдемо — такі в пилюці, що тільки очі блищать. То добре, що ми жили на березі річки: покупалися, а ноги подряпані, поколені об високу стерню і немає чим полікувати, та і ліків не було за що купити. Ось так ми старалися допомогти мамі заробити більше трудоднів. Однаково не хватало, неврожай є неврожай. Як ми голодували… Їли листя з вишні, лопуцьки з щавлю, козелька, а як поспіла у колгоспі пшениця, то бігали рвали і з зерняток варили сякий-такий суп і немащений їли.
Життя так загартувало нас, дітей, які народилися до війни, що ми тоді і не хворіли, така сильна у нас була імунна система. Вижили.
Після 10-го класу поступила я в Полтавський торгово-кооперативний технікум, закінчила, здобувши спеціальність «головний бухгалтер». За направленням приїхала у село Верхню Мануйлівку працювати завідуючою сільмагом. І наостанку літ іще 18 років працювала головним бухгалтером Мануйлівської сільради.
А тепер маю 40 років стажу і і мінімальну пенсію. Газ дорогий, субсидії не вистачає, зимою підтоплюю дровами. І так прикро, що і дитинство, і юність були голодні, та ще й така незахищена старість. Та будемо вірити і надіятися, що прийде така влада, що виведе нашу Україну, багату на надра, щедру землю і такий працьовитий і терплячий народ, до кращого життя на всі покоління й віки. Може, і нам, дітям війни, пенсіонерам, на схилі літ стане краще жити.

Матерям, сини яких не повернулися з війни, присвячується
Один раз нічною порою
Почулося матері вмить
Ласкаве, притишене: «Мамо,
Ма, чуєте нас? Відчиніть».
Оті, що пропали безвісти,

О пізній вечірній порі
Вернулись додому всі чисто
І стали на рідний поріг.
Схопилась стривожена мати,
Швиденько прийшла до дверей,
Відкрила — немає нікого,
В саду лиш співа соловей.
Одраз навернулися сльози,
Згубилися у спориші:
«Я жду вас, синочки, соколи,
Живими прийдіть, а не в сні!»

Ніна ЄМЧЕНКО,
с. Верхня Мануйлівка

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *