До дітей, онуків, правнуків

Яків БІЛОУСЬКО, с.Панасівка

(Продовження. Початок — у №39 від 28.09.18 р., №42 від 19.10.18 р., №44 від 2.11.18 р., №45 від 9.11.2018 р. №46 від 16.11.18 р., №47 від 23.11.18 р., №49 від 7.12.18 р., №51 від 21.12.18 р., №52 від 28.12.18 р., №2 від 11.01.19 р., №4 від 25.01.19 р., №11 від 15.03.2019 р., №13 від 29.03.2019 р.), № 15 від 12.04.2019, №№ 17-18 від 26.04 — 03.05.2019 р.)

Дорогі шанувальники спогадів Якова Білоуська!
Не хотілося б вас засмучувати, проте доведеться. Вже за кілька номерів ми завершуємо публікацію понад сотні сторінок цього цінного рукопису. У зв’язку з цим є дві новини — хороша і не дуже. Хороша новина — те, що звернення «До дітей онуків і правнуків» має ще одну рукописну частину. Із першою ви вже ознайомилися. Погана — рукопис другої частини спогадів десь загубився: один дав другому, той — іншому, а інший передав ще комусь. Тож нині крайнього і не знайдеш.
У цій вервечці «крайніх» хоч детектива наймай, щоб допоміг її розплутати і розшукати рукопис! Тож, якщо хочете, щоб ми надрукували продовження цього шедевру (без перебільшення й іронії!), давайте разом почнемо його розшукувати. Можливо, комусь із вас відома хоч якась інформація про місцезнаходження рукопису, будь ласка, повідомте у редакцію будь-яким зручним для вас способом (стаціонарний чи мобільний телефон, Viber, електронна пошта, наша сторінка у «Фейсбук»).
Якщо у вас якимось дивом опинився цей рукопис, то нехай він не лежить мертвим вантажем і не припадає пилом у шухлядці чи на книжковій поличці чи, не дай, Боже, на горищі серед купи непотрібних речей. Краще принесіть його у редакцію. І вам буде велика шана і подяка як від нашого колективу, так і від усіх наших читачів. Будемо вдячні за будь-яку інформацію. І нам, і вам, напевно, страшенно кортить дізнатися: а чим же воно оте усе таки закінчиться?

РЕДАКЦІЯ

Та він мені десь через місяць, може менше, дав добрячого мемеля, довго боліли боки і спина, а щелепи — їсти ніяк було. Молотила машина снопи, людей ще немає після обіду, а машину пустили. Бригадир — дядя Тимоша — Льоньки Білоуська батько, заставив нас носити збоїни з-під молотарки носилками. Та що ми одні: носилки, як обично, носять по 5-6 разів, і треба добре мотатися! Машина п’ять минут — і полову погнало на решета. Остановили машину. Ми виносили з Гришею, але робота то була тільки жіноча. Пустили знову машину. Ми кажемо дяді Тимоші: «Давайте людей!» А він: «Носіть, носіть! Он які парубки!» Знову п’ять минут — і решета забилися. Стала машина. «Давайте людей!» — а самі тіль-тіль ворушимося. Думаємо, ми тобі до вечора будем носити.
Коли дивимося — їде староста. Він був із Бригадирівки, Семен Тристан, здоровий мужицяра. Наш дядя Тимоша похромав (він тягав ліву ногу) назустріч старості, щось руками розмахує, розказує. Нам не чути. Ідуть удвох. Хтось із бабів нам каже: «Тікайте, хлопці, битиме!», а ми стоїмо, він підійшов до мене, зразу ж як замастив мене у вухо, — я і ніжки задрав. Гриша як дременув від нього, так він тоді заходився товкти ногами мене, як футбольний м’яч, а я ніяк не схватюся, щоб утекти. Потом таки зіскочив — і від нього, на Панасівку. Він кричить: «Верніться!», а ми пішли. Він тоді — на бричку і за нами. Та ми ж недурні, щоб тікати по дорозі, ускочили на кітлярівські дворища, там кущі, ями, дерева. Кончилася його гонитва. Гне тільки матом.
На другий день пішов я у лікарню в Козельщину. Там тоді працювала терапевтом Марія Полікарпівна Тимошенко, знала мене хорошо і мою хворобу, лічила мене роками (лічила вона мій желудок ще й у 1959 році), вона зміряла температуру і говорить: «Я тебе положу у лікарню, у тебе повишена температура!» Я їй кажу: «В лікарню не ляжу, не хочу!» І якось у мене вирвалось, кажу їй: «Бачте, я хворий, а мене учора староста побив!» Вона: «Як побив?» — «Та так, віддев’ятив під першу марку!» — «Так ото у тебе і скули збиті?» — «Та хіба, — кажу, — тільки скули?» — «Ану, роздівайся!» Я роздівся, а у мене скрізь синяки, позбивано. Вона подивилася, дає мені листок паперу, ручку, каже: «На, пиши жалобу начальнику поліції, а я напишу справку про твоє состояніє здоров’я і побої». — «Ага, — кажу, — так я і напишу, туди тільки попадись, то або не вийдеш зовсім або калікою на все життя». — «Ні, — каже, — зараз начальник поліції толковий мужик!»
А до цього був Мокієнко — настоящий людоїд. У нього невинуватих не було, аби у поліцію хто попав. Шансів вийти відтіля не було. Скільки вони людей загнали на той світ. Людей багато із городів Кременчука, Полтави, Харкова гнав голод, нужда міняти всяке барахло на продукти. Страшне багато людей ходили по селах. І отому Мокієнкові у двох дядьків з Харкова понаравилися вєщі — були там хромові пальта, сапоги, ну, і ще щось. Усе цінне. Він приказав тих дядьків розстріляти «як партизанів», а вєщі забрати. А одного з тих дядьків рідний брат був переводчиком у якогось високого начальника-німця у Харкові. І вже як він узнав, що вони розстріляні у Козельщині у глинищі, він, той брат, і забрав їх звідтіля. І ось одного дня примчалися німці аж із Харкова і зачикрижили їх із поліції немало. А отой Мокієнко якось викрутився, звернув усе на менших начальників. Ще упосля був у Пригарівці і старостою. Де він дівся — не знаю. А трьох чоловік із поліції тоді ж німці розстріляли. Розстріляли і нашого учителя з Пригарівської школи, який викладав у 5-6-7-х класах німецьку мову, при німцях робив у райуправі. Це за яких я знаю. А скільки їх тоді ухокали — хтозна.
Так ото Марія Полікарпівна і говорить, що у нас січас хороший чоловік робить начальником поліції, якийсь Борщ (прізвище). «Пиши!» — каже. «Не буду я писати!» Вона бере аркуш паперу: «Я сама напишу!» — і пише. «Підійди сюда!» Я підійшов. «Підпиши!» Підписав. «А тепер ітимеш мимо поліції, занеси і віддай. Тільки занеси!» Тоді прийом хворих був у лікарні за судом, а поліція у тім домі, де зараз поліклініка.
Я не думав заходити віддавати у поліцію і не гадав, і до сьогодні не знаю, що вона написала, бо я не читав. Ідучи мимо поліції, надворі я побачив з Миргородщини Льоньку Білаша, Івана Білаша старшого брата, той, що зараз живе у Лутовинівці і робив у колгоспі там увесь час ветлікарем. Ми ходили до війни гуляти у Миргородщину і той Льонька знав мене, і я його. Я підійшов, поздоровалися. Він тоді був у поліції у Козельщині і був ад’ютант начальника поліції. Спитав мене, чого я в Козельщині. Я йому все розказав. Він каже: «Чого ти не хочеш ту жалобу віддати в поліцію?» Каже: «Ану, дай я прочитаю!» Я йому віддав, він прочитав та: «Нехай я її віддам начальнику, він тебе визве до себе». Іду я і думаю: «Ну, напитав собі ще причини на свою голову».
Пройшло з тиждень, не визиває мене начальник. Ось одного дня приходе посильна у бригаду до Білоуськів та: «Тебе визивають у контору!» А контора у Тристанів. Думаю, якої трясці? Прийшов у контору, хтось каже, щоб зайшов у кабінет. Я заходжу, коли там сидить за столом Бойко — до війни був помічник начальника міліції, а при німцях став слідчим поліції. І той староста, що мені лупки дав, за другим столом, і обидва гарно випивши. Бойко той зараз: «Я слідчий поліції. Ви писали жалобу, що вас побив староста». Кажу: «Писав!» — «А за що?» Що я начну розказувати, а староста: «Не так, а отак!» З кулаками лізе до зубів, а той мовчить. Е, думаю, тут мені ще лупки дасть. Я встав і кажу: «Я на ваші запитання не відповім і слова» Він: «Почєму?» — «А потому, що при допросі повинні бути тільки Ви і я і більше нікого» — «Що, ви своєму пану старості не довіряєте?» — «А мені, — кажу, — однаково: чи це пан староста, чи хто, та я відповідати не буду!» — «Та ви сійчас грамотні, підпишіть!» — підсовує мені листок того, що я відповідав. Я тільки почав читати, а там — і зрив роботи, і саботаж. Я його відсунув та: «Так тут же немає і слова правди, я його не підпишу!» Обернувся і пішов. Думаю: а що буде, те й буде!
Пройшло ще з тиждень. Повістка: «Явиться у поліцію у Козельщину». А там уже дадуть. Де та Марфа Полікарпівна взялася зі своєю жалобою?! Приходжу. Коли і той Льонька іде назустріч: «А, це ти прийшов, зараз я доложу начальникові!» Вертнувся, виходить: «Заходь!» — каже. Заходжу я, а серце моє уже у п’ятках. «Сідайте!» Сів я. «Ви відмовилися від допроса, почєму?» — «А потому, що там сидів пан староста, той, що дав мені лупки, і якби я довше там побув, то получив би знову і по вусі, і по зубах!» — «А почєму ви відмовилися підписати протокол допроса?» Я сижу близенько до його столу і бачу, що перед ним лежать ті бумажки, що писала Марія Полікарповна, а ту, що я не підписав, узяв у руки і держить. Кажу йому: «Потому, що там і слова немає правди, що я йому розказав». Він перебгав той листок, порвав-порвав, кинув у урну та: «Так розкажіть мені, як було діло!» Я йому розказав усе. Він вислухав, не спитав більше ні слова. «Можете іти додому».
Я вийшов і стоїмо з Льонькою у коридорі. Коли він гука на Льоньку, той зайшов і зараз виходить, каже: «Сказав начальник, що ось-ось під’їде ваш староста і ти поїдеш!» Не пройшло і півчаса, коли іде наш пан староста та тільки — блик-блик на мене своїми бульками, і до начальника зайшов. Я вийшов до його брички, а їздовим був у нього Іван Тристан (хромий), мій ровесник. Стоїмо, балакаємо, коли виходить Льонька і: «Хлопці, ви їдьте додому, сказав начальник!». А Іван: «А староста?» — «Їдьте!» — обернувся і пішов. Іван тоді: «Но! Сідай, поїхали!» Їдемо, гадаємо, чого він нас відослав, де ж староста, заїхали у село, регочемося, що пан староста уже я, я сів, ногу на ногу закинув, голову задрав, люди дивляться: «Ну, чого це Яків, — думають, — розсівся у пана старости на бричці?»
Устав я коло двору, пообідав, ліг. Як заснув! Коли уже перед заходом сонця будить мама, я прокинувся, дивлюся — у хаті стоїть сусідка, бабушка, Лисівчиха; а її племінницею була жінка того старости. Питає мене: «Ти був у Козельщині?» — «Був!» — «А Семена бачив?» — «Бачив!» — «Де?» — «Зайшов до начальника поліції». — «А, та то ти бачив ще в обід, визвали його в поліцію і досі немає, кучер приїхав, а його немає!» Кажу: «Так, я їхав на його бричці з кучером. Нам сказали: «Їдьте додому!», ми і поїхали!» — «А ти чого у начальника був?» — «Поступаю у поліцію!» — кажу їй. «Та таке скажеш! Та де ж Семен?» — «От цього, — кажу — я не знаю».
На другий день, через ніч, у 5 годин вечора, одна козельщинська жінка пішла у глинище набрати глини і наткнулася — він лежав там у глинищі, ледь живий та теплий. Вона переказала і жінка поїхала та забрала. Хто йому, коли, за що дали такого мемеля — так і осталося загадкою. Більше того, що в поліції, а за що? Я думаю, що то не тільки через мою жалобу, може, у нього був якийсь ще гріх перед поліцією. Та більше він уже старостою не був довго. Довго він хирів, уже аж зимою 1943 року оклигав.
І ось уже зимою 1943 року, коли німці драпали від Сталінграда, у нас був приказ, щоб із кожного колгоспу кожні сутки були в сільуправі два діжурні посильні верхом на конях. Діжурили по сутках, і коли приходить очередь діжурства з нашої бригади, то були призначені я і Гриша. Ми знали свою очередь, коли нам їхати на діжурство, вибирали собі хороші коні і їхали. Ось одного разу їдемо ми утром через Пригарівку до сільуправи, коли дивимося, він іде назустріч помаленьку, ще не зовсім оклигав. Ми підїжджаємо до нього, а Гриша так громко, щоб він чув: «Яшко, а ось і твій «крьостний» іде!» Він поздоровкався до нас, а Гриша: «Пошол ти …!» та матом на нього, і поїхали дальше. Оглянулися, а він стоїть та дивиться на нас. Довго стояв, дивився, а ми балакаємо, що він оце думає. «Думає, — каже Гриша, — що, ну, ці хлопці колись мені дадуть».
І ось уже в армії я був секретарем комсомольської організації артилерійського дивізіону і в розмові вдвох із замполітом я якось розказав йому оце все. Він мені нічого не сказав. Пройшов якийсь час і знову в розмові з ним він мені і каже: «А знаєш, твій «крьостний» пока невідомо де». — «Звідки Ви знаєте?» Він дає мені бомажку, я читаю: «Бывший староста Тристан Семен (ніяк не згадаю його по батькові) пока неизвестно где. Розыскуется. Нач. Козельщинского отдела района Здоровик».
А замполіт написав у Козельщину в КГБ і ото прийшла відповідь. Коли я повернувся з армії, питав пригарівських людей за нього — ніхто нічого не знає. Кажуть, що його дочка живе у Дніпропетровську, жінка його померла. Він їх оставив удома, а сам десь дівся, коли відступали німці. І ось уже десь у 60-х роках я узнав, що він аж у Америці. І це точно. Один емігрант ще громадянської війни написав листа до Тристанів, у якому пише, що за ваше життя я знаю багато. Мені розповідав з Пригарівки Семен Тристан, який став жити сім кілометрів від того місця, де живу я, а він туди попав у 1946 році. Ото аж куди забіг!
Знаю я і за слідчого поліції, отого Бойка, що допрашував мене, цей не ушився далеко. Його одна бреусівська жінка случайно зустріла у Львові, це вже десь у 50-х роках. І там його і заарештували. Та це довга історія.
Та що мені згадати дальше? Мені так би хотілося, щоб у моїй пам’яті ожило щось веселе, добре. Та його, як такого, у ті такі наступивші тяжкі часи майже не було. Та це хіба ті нескілько годин, у які ми зберемося десь на вечорниці. Та і то, вони сковані. У самім ділі зійтись могли ми десь у хаті, на вулиці — не заспівай, хочеш провести якусь дівчину — не підеш з нею вільно, весело, а крадься, як злодій. Та і пісні стали співатися невеселі — про війну, загиблих наших рідних. Що веселого в одній із таких пісень?
…Ой, там у лісу, під кусточком
Наш красний боєць помира…
Оце такі пісні співалися, та і їх треба було співати, остерігаючись, щоб не почув поліцай такий, як ото був Петро Федорович, а то можеш бігом попасти в поліцію, а там уже дадуть і за «наш красний боєць», і за «фашиста».
Та уже у вересні було оголошено, що приглашали на роботу добровольців у Німеччину. А які плакати були розмальовані! Як красиво, шикарно зустрічали німці там наших добровольців — з обіймами, з улибками! Як вони там красиво одіті, взуті, їдять вмісті з німецькою сім’єю. Що красота, рай там! Були і у нас у Панасівці такі добровольці, які поїхали у той «рай» — Панасенко Михайло (по вуличному Малюк), Савченко Шурка Захарівна (Шура), Галька Василівна (Блейдою звали її усі), Годзь Володимир (Ониськи Волкової син, зараз живе у Галещині) та, може, ще хто, уже забув.
І ось знаходяться ще добровольці, та аж три — це Мишко, Гриша і я. Найперше схотілося Мишкові і давай умовляти нас: «Давайте поїдемо, світу хоч побачимо! А не понравиться, вернемося!» Я, звісно, не вірив у отой «рай» і не хотів. Дальше бачу — уже і Гриша згоден, бо і він уже умовляє: «Не хоч? Ми поїдемо удвох. А ще товариш називається!» Звісно, ті, що їхали добровільно, думали, що їх будуть везти у мягких вагонах із шиком, бо вони добровольці! Та, щоб не відстати від товаришів: «Ладно, поїду і я!» Мама якось підслухала нашу розмову, та в плачі, умовляє мене, щоб я не дурів. Я говорив їй, що я не думаю такого робити. Пройшло два дні, на третій в обід Мишко каже, що іде до Гриші, щоб прийшов і я, й тоді ми ушиємось, а про це ніхто не знатиме…
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ.

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *