Звичка підвела…

(Майже за сценарієм фільму «З легким паром…»)

Костянтин Тараненко

Петя Пищик, спеціальний кореспондент обласної газети «Степовий край», був, без перебільшення, журналістом від Бога. Талант! Справжня знахідка для газети. Та й на зовнішність Творець не поскупився: високий, ставний, з лиця приємний. І характер мав добрий, веселий, відкритий. Словом, усе нібито гаразд. Але…
На превеликий жаль, Петро мав іще один «талант». І вже точно не від Всевишнього. Ну, не міг він встояти перед жодною гарненькою особою протилежної статі. Прямо якийсь бісик уселявся в нього, коли бачив рівненькі дівочі ніжки та миловидне личко! Біда в тім, що дівчатка майже стовідсотково відповідали взаємністю на «солов’їний щебіт» вродливого залицяльника.
Зауважимо, що події, про які йде мова, відбуваються у вісімдесятих роках минулого сторіччя. І хоч уже розпочалася сумнозвісна горбачовська «пірістройка», настала певна «відлига» у суспільстві, але партійні органи ще мали велику силу і за «аморалку» можна було запросто і з партії вилетіти, і на роботі отримати копняка під зад. Тим паче, журналістам партійної газети, які самі нібито повинні бути взірцем «обліко морале».
Кілька місяців тому, здавалося б, безнадійного спокусника жіночих сердець Петю гуртом усім колективом, нарешті, одружили на красуні Галі — сором’язливій медсестричці, котрій той два роки морочив голову. Після гучного весілля всі полегшено зітхнули: нарешті, Пищик угамується. Де там!
На що вже спокійним, витриманим і врівноваженим був головний редактор Сидір Петрович (що більш ніж дивно при такій нервовій, виснажливій посаді) — і той прямо-таки шаленів від люті після чергового дзвінка до редакції Петрової «жертви». Вислухавши прокляття, сльози, благання, як міг, заспокоював «розбите серце», клав слухавку, поспіхом смоктав валідол і визивав «на килим» горе-коханця.
— Петре, я колись не витримаю і чимось-таки приб’ю тебе! А замість проводів на пенсію колектив проведе мене до в’язниці. Ти даси мені віку дожити, негіднику?! — уже шаленів головний.
— Сидоре Петровичу, та чи ж я винен? Вони самі… — віддано дивлячись на шефа «чесними» блакитними очима, мимрив Петя.
— Геть з-перед очей! — гримав редактор, — іди краще матеріали вичитуй! Через твоє б…во… пишеш казна що!
І хоч Петро знав, що з його матеріалами якраз усе гаразд, покаянно йшов до свого кабінету «правити» неіснуючі помилки. Бо шеф, усе-таки, правий, нікуди не дінешся.
І так до наступного дзвінка від наступної коханки з якогось району…
Та одного нещасливого понеділка (і хто ці понеділки вигадав?) прийшов наш «успішний» ловелас до редакції… Сам на себе не схожий: завжди усміхнений, веселий, жартівливий жіночий улюбленець сьогодні був похмурий, непоголений, у несвіжій сорочці (що на нього зовсім не схоже).
— Петю, що трапилося? — жахнулися спочатку колеги-дівчата, а потім уже й хлопці.
— Дружина мене покинула.., — розпачливо опустив голову Петро.
— Ну-у-у! — тільки й спромоглися газетярі.
Поволеньки Петя «розколювався». А трапилося ось що.
Завів наш герой бурхливий роман із апетитною буфетницею Маринкою. І все було б нічого, якби чергова пасія не жила у сусідньому будинку — точній копії Петрового. Та ще й на тому ж таки третьому поверсі, у такому ж під’їзді, ще й номер квартири збігався. Ну, чим не сюжет фільму «З легким паром»? Це й зіграло свою підступну роль.
Дружині за звичкою наплів, що їде на семінар у сусідню область на цілий тиждень.
— Не сумуй! — цмокнув у щічку Галинку, ухопив валізу і щез.
Щовечора допізна засиджувався на роботі, раз у день дзвонив дружині «з сусідньої області», а вечорами, уже в темряві, злодійкувато прокрадався у квартиру коханки…
Так «раював» Петя чотири дні, точніше, ночі. У п’ятницю подзвонив дружині, мовляв, приїду завтра (тобто в суботу) вранці, семінар буде допізна, не встигну на останній автобус.
— На крилах би летів до тебе, серденько! Дуже скучив, на жаль, служба, нічого не вдієш, — щебетав «командировочний», усміхаючись про себе.
Прибув до Маринки, як завжди, пізненько.
— Любий, винеси, будь ласка, сміття! — попрохала коханка.
— А як когось зустріну? — ніби передчуваючи небезпеку, озвався Петя.
— Та хто тебе побачить? За годину північ! Давай, коханий, хутенько біжи! А я тобі сюрприз приготувала. Прийдеш — побачиш! — щебетала апетитна буфетниця.
Почвалав Петро у спортивному костюмі, домашніх капцях з відром сміття в руках. Думки роїлися про завтрашню зустріч з Галинкою, десь у глибині душі точив черв’ячок, та він відганяв від себе докори сумління. Потім, як і в кожної творчої людини, став у голові визрівати план сенсаційної статті до газети…
Висипав сміття, став підніматися сходами. Натиснув кнопку дзвоника.
— А ось і я, кохана! Де ж твій сюрприз? — встиг мовити, тільки прочинилися двері.
Але на порозі, замість фігурної буфетниці, стояла… рідна дружина Галя з округлими від здивування очима…
Сцена — самі розумієте: Гоголь зі своїми «Ревізором» відпочиває…
Забігаючи дещо наперед, скажу: закінчилася ця історія не так уже й погано. Друзі допомогли відновити сімейні стосунки. Бо ж у нормальному журналістському колективі, як у «спецназі»: своїх після бою не залишають! Та й Сидір Петрович, хоч як йому гультяй Петя не залив за шкуру сала, все ж по-батьківському любив цього халамидника. Навіть матеріальну допомогу виписав з редакторського фонду.
— Одержиш гроші, купи гарний подарунок Галі і — ставай, барбосе, на коліна, моли прощення! Іди сьогодні з роботи, їдь до тещі і без дружини не повертайся. Геть з моїх очей, негіднику! — кинув уже за звичкою.
Два дні їздив Петя на околицю міста до тещі, падав на коліна — пощади не було. Розв’язка настала несподівано. Від знайомої медсестри з жіночої консультації дізнався, що дружина «при надії». Уже другий місяць. Словом, помирилися. Майбутній тато нібито вгамувався. Чи надовго? А ви як думаєте?..

Please follow and like us:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *